Тільки струни у серці:
дзінь...
дзінь...
Хоч і хочеш мажором утять.
Дійсність чортова чорна, як тінь...
І акордить журлива струна:
Все мінор...
Все мінор...
Все мінор...
Тільки десь там,
у серці із дна
Простяглася надія до зор...
Тільки там десь,
із самого дна
Притулилась надія до зор.—
І акордить журливо струна:
Хай мінор,
зате щирий мінор.
Ще лиш рух один,
ще лиш момент,
Я не втримаюсь,
в прірву скочусь.
Вийде з мене такий декадент,
Як не знала й не знатиме Русь.
Та чи-ж винен я?..
Спухайте!..
Ви!..
В кого пузо—гора Арарат,
Хто життя за полу ізловив
І кричить:
— О, Комуно!
Vivat!
Хто зумів переплигнуть бар'єр.
Чи ж я винен,
що з віршів кар'єр
Не роблю й не робитиму я?..
Чи-ж я винен,
що чортом ганяв
Із окопу
в запілля...
і знов...
Що здоров'я палив на огнях
Революцій,
ковтаючи кров?..
Чи-ж я винен?
О, слухайте!..
Ви!..
В кого пика рум'яна,
пухка,
Що я роки найкращі провів
В товаристві рушниці й штика?..
Знаю я...
Ви сміялися з нас,
Як сміється,
наївшися,
вош.
Коли ми, не стерпівши образ.
Закричали:
— Комуна?
Дайош...
Знаю я:
ви всміхались собі
Під димок закордонних цигар.
Коли карту за картою бив
Розлютований "звіри пролетар.
І щоб нерви трухляві піднять,—
Ви топтали у ніс кокаїн...
Ми-ж тоді—розбивали загать
І обідрані йшли на загин...
Ви не вірили самі собі...
Як-же так?..
Жив та був Капітал...
А тут враз:
Міліони рабів
Піднялися на сполох,
на ґвалт.
Не поміг вам антантівський танк,
Ні французький,
ні англійський стяг,
Бо ми ставили сміло va-banque
Свою кров...
своє тіло...
життя...
Ох!..
Тяжка і не рівна ігра...
Дивувався й дивується мир!
Так—
одвіку ніхто ще не грав,—
Так —
ніхто не боровся, як ми.
І коли в тій нерівній ігрі
Ми побили останню із карт,—
Ви затихли, як миші в норі,
А я...
Я?..
Я служив у Чека...
Дні і ночі голодний,
без сил.
Я на смітнику Жовтня копавсь,
Не жахався я тіней з могил,
Тіней тих,
що я сам розстріляв...
Вартував революції кров,
Що розквітла в Республику Рад...
Саботаж —
і учасників змов
Я розстрілював сотнями в ряд...
O!
Ви тихо сиділи тоді
В установах, з пером у руках,
І дрижали, як миші руді.
Ради власної шкури й пайка.
Ви хрипіли тоді,
що чека—
Це ганьба...
це розпуста...
садизм.
...На чорта, мов, ідея така...
...На чорта, мов, такий комунізм...
А тепер...
О, тепер ви пани!..
Прославляєте непівський зріст.
Ви і ситі...
і ніс в тютюні,
Кожен з вас:
"у душі комуніст".
В голові вашій —
"шиммі",
"фокстрот",
А червінці й валюта—девіз...
Чи-ж я винен,
що здохну з сухот,
Що у грудях немазаний віз?..
Що я ранком вихаркую кров
І дивлюсь на пузатих в авто...
Що не крок..
Що не крок...
Що не крок...
То обличчя пухкі і манто...
Чи-ж я винен?
О, слухайте...
Ви!..
Що не вмів переплигнуть бар'єр,
Що життя за полу не зловив
І не строю з поезій кар'єр?...
Чи-ж я винен?
І буває в розпачливу мить.
Як на душу насунеться ніч:
...Поможіть!..
Поможіть...
Поможіть...
Закричати так хочеться м'ні.
Та ніхто не почує тих слів...
Чи ж потрібен кому інвалід?
...Одгремів...
Одгукав...
Одшумів...
Як весною розбурханий лід.
Одшумів...
Одгремів...
Одгукав.
Як розбурханий лід по весні.
Тільки иноді знов у Чека
Послужить заманеться мені.
Не тому,
що там добре служить
(Я люблю—
заколисаний степ),
А тому,
що радий від душі
Розстрілять ненажерливий неп.
Та чека вже розтанули дні,
Як весною розбурханий лід.
Мо' і жити не довго мені,—
Чи-ж потрібен кому інвалід?
Чи потрібен кому інвалід,
Що колися боровся без слів?
...Одгремів...
Одгукав...
Одшумів...
Як весною розбурханий лід...