Степ безкрайній топне в млі…
Мати-Січа! Поклонитись
Я прийшов твоїй землі.
І молюсь тобі, як святу:
Покажи тепер мені
Свій гасан, свій кош, крамниці,
Церкву й башти й курені.
Хай в литаври вдаре довбиш,
Хай заграють сурмачі;
Сутим золотом засяють
Корогви і пірначі.
Де старшина, де клейноди?
Нащо клик войовний стих?
Чом не плине по майдану
Лава лицарів твоїх?
"Все, що можна, я зробила",
Січа мовила на спит:
"Віру в бога боронила,
Берегла батьків завіт.
Та сама не вбереглася…
І тепер проміж руїн
Ти не вздриш ні товариства,
Ні клейнодів, ні старшин!
Животу, але і смерті —
Всьому є своя черга;
Ти ще в світі хочеш жити,
Так яка тобі пільга
Із гробів на землю кликать
Те, що тут колись жило,
Міччю моря клекотіло
І в неміччі полягло?
Подивись на кладовище,
Де лежать мої сини:
Їх могили розмиває
Повідь жадної весни!
Всім до тих могил байдуже,
І нема тії руки,
Щоб як свято поховала
Черепи і кістяки".
Чую: стих могильний галас,
Віє вітер округи,
І хлюпощуться по пісках
Чортомлика береги…
1882