1
Сьогодні професор спалив найдорожче:
Купу зошитів, а між ними один
З написом —
"Моя дисертація".
Вчора останній стілець потрощено
І більш немає за що вже взятися.
А —
в хаті холодно
І —
працювати треба.
Де ви, з золотим обрізом томики?
Де ви?
де?
Мозок!
Ти ще не стомлений,
тебе не розп'яв день?!
Самій жорстокій богині чи богові
Не приноситься такої жертви.
Як тобі —
грубко убога!
(Після пожертви хочеться скулитись
і... цуценям вить).
Як довго корчивсь, згинавсь
Огнем розіп'ятий Форель.
Всіх, жорстока богине,
На!
Воронов і Мечніков — ув останній рейс.
Так треба: горіть!
Бо вночі до професора прийде коханка,
Скаже йому: — "твори!"
І серце стане рожевим, як ранок.
треба вмилосердити богиню — грубку,
бо холодно і не можуть писать,
не розгинаючись, закляклі руки
того, що диктує так хутко
в любовнім екстазі — вона —
Золота коханка — наука.
А надворі мороз на санки сів.
Синьо-червоний,
як
увечері при заході вода Рейну.
Всіх на паливо! Знаю я,
Що цілим залишивсь —
Томик один — Штайнаха.
2
А коли неба дірявий дах
Замалює червоним сонце,
Професор підійметься і скаже — "да, —
А до чого, припустімо, сон цей?"
Ах, чудний Валер'яне Львовичу,
Ви хочете стати Фавстом номер два.
Ви чуттям і розумом вловлюєте
Велику ідею омолодження людства.
На гігантськім екрані епох
Геній не один вже з'являвсь.
Але в шуканнях — таких реальних, як життя
І містичних, як твори Едґара По,
Вони поодинці захлинались.
І професор швиденько встане,
Побіжить з університетського дому
Туди, де чітко, немов у золотані,
Літери кажуть: —
Упродком.
Фунт хліба. Два — картоплі.
Чвертка крупи манної.
П'ять годин чекання в черзі,
Коли —
в животі хтось булькотить захоплено
І од голоду голова в тумані.
З
Тихо й урочисто у великих лябораторіях.
Заклякла і вгрузла в повітря тиша.
Професор поволі підіймається вгору,
І стіни кажуть — будь ласка, тихше.
Трохи пахне військовим
шпиталем.
Стояли білі. А зараз будинок тихий.
Чому? Відомо: — Немає палива
Та ще й червоні недавно приїхали.
А там у професора,
в маленькій кімнаті,
в голодній стумі зустрічають ранки
двоє —
таких беззахисних, чудних і волохатих,
двоє —
орангутангів.
Ех ви, чудні низьколобі створіння,
Ви не знаєте, за що б'ються комуністи.
Ви не знаєте романтики доби військової
та її горіння —
ВИ ПРОСТО ХОЧЕТЕ ЇСТИ.
Це ж для вас години в черзі.
(Один — хліба і два — картоплі).
Це ж для вас хочеться жить
І серце старе молодіє захопленням.
Ех, Фавсте! Кімнати простір
і ліжка пустка.
В тебе цингою вагітні ясна.
Ти кров'ю фарбуєш, як вивіску, хустку
І для тебе одне тільки ясно:
— Помру з голоду — нікому тужить.
Помру, як лицар во ім'я коханки.
Ну, а вам необхідно жить
О —
ранґ—
утанги.
Ах, професоре, дослід за тебе
До кінця доведуть інші.
Пересадка залоз — і ще треба
Зробити багато іншого.
І од голоду тіло старе
і од творчого екстазу —
в корчах.
А —
мавпи їдять
і
радісно морщаться.
А потім тіло в небуття синь — о
Таку ліричну, як вірші Гайне.
Знайдуть мавп і зошит синій:
— "Спосіб омолодження. Частково по
Штайнаху".
--------------------------------------------
Знаю:
з'явиться на екрані епох той,
що зможе убити старість.
Року рев. ХІ-го