десята річниця Жовтня.
А моє дитинчатко хворе,
його личко в сутінках жовкне.
Сьогодні велика радість,
тільки я не можу радіти:
вечір напився яду
і немає куди подітись.
(Замовчи, годинник, —
не буди дитини!)
Там, у клубі, шумує гомін,
і прийшли усі робітниці, —
а дитинка руки заломлює,
і шепоче: "Мамо, водиці!"
Мені треба робити доповідь,
а маленьке тільце горить,
і перлинки поту на лобі,
і діагноз лікаря — "дифтерит".
(Замовчи, годинник, —
не буди дитини!)
Знаю, — Зіна з "Кофоку" скаже:
"Бач, своє за усе дорожче!"
І усмішка на губи ляже,
І всім буде ясно ось що:
Скажуть: "Онде яка більшовичка —
все слова, а на ділі немає!"
У дитинки плями на личку...
Ой, сьогодні всі мене лають,
я ж лиш мати, я тільки мати.
Я нічого нині не знаю —
замовчи-бо, годинник проклятий!
Нічна розмова
Почекай, Мефістофель,
почекай, Мефістофель,
Може бути, прийду уночі і продам
Свої кров'ю написані останнії строфи.
Свою мудрість прозору, мов у склянці вода.
Почекай, Мефістофель,
в тебе хиже обличчя,
А у мене рожевість ще зі щок не зійшла.
А прийду уночі і постукаю тричі
І продам свою мудрість,
і продам свій талан.
Може, рано прощатись?
О, ще рано прощатись!
Я прийду, Мефістофель,
Стерши муку з лиця.
Помінять свої скарби
На химернеє щастя,
На усмішку дитини,
На обійми самця.
Я страшенно стомилась.
Я страшенно стомилась.
Подивись на провалля
Біля смутку очей.
Хочу чути банальне:
— Я люблю тебе, мила,
Хочу буть не самотня
В синій тузі ночей.
Почекай, Мефістофель,
в тебе хитра усмішка,
Твої очі зелені загадково мигтять.
Почекай, Мефістофель,
Тобі гірко і смішно,
Бо ти знаєш про щастя
І химери життя.
Почекай, Мефістофель,
Я не Гретхен білява,
Я рвучка й нервова,
Я жінка-поет.
Я шукаю незнане, ще не сказане слово,
Знаю спрагу натхнення,
Творчих запалів лет.
Легко бути коханкою,
Навіть матір'ю й жінкою.
Але як ув'язати це з призванням творця.
Ой, летять похоронно
Срібнодзвонні сніжинки.
Я прийду, Мефістофель,
Стерши муку з лиця.