Зваба

Офісне приміщення в невеликому містечку. По закінченню робочого дня порожнім коридором чується цокання жіночих каблуків. Вродлива й навіть дуже вродлива дівчина стукає у двері кабінету на якому написано: "Стоматологія".

– Доктор, можна?

В кабінеті, спиною до дверей, чоловіча фігура. Не повертаючись до відвідувачки:

– Що ви не бачите – закрито. Робочий день закінчився, прийому немає.

– Будь ласочка, будь-будь ласочка! Мені по скорій. Болить дуже, терпіти немає сили.

– Завтра приходьте! Сказав же – прийому немає.

– Ну, доктор, ну миленький, ну будь ласочка – згляньтесь!

Чоловік в кабінеті повертає голову і збирається висловити своє невдоволення, однак встигає кинути погляд на пацієнтку і міняється в лиці. В його очах раптово проскакує цікавість і одразу ж – захоплення. Напевно встиг оцінити:

– О-о-о! Яка ж ви!.. Так тому й бути… Заходьте-заходьте, може чимось зможу… Присідайте!.. Як приємно на вас глянути!.. Бувають же на світі такі красиві дівчата!

– Доктор, не до цього мені… Помогли б чим-небудь, а то вже сіпати починає, аж млосно робиться.

Чоловік поспішно встає, шукає щось в шухлядках столу. Знайшовши пропонує відвідувачці пігулки:

– Нате! Це – знеболююче, зараз допоможе. Візьміть під язик і не ковтайте – смокчіть!.. Трошки терпіння і пройде... Сидіть-сидіть, розслабтеся, витягніть ноги, закрийте очі... Старайтеся відволіктися од болю, про приємне думайте… Можете мені щось розповісти…

– Н-нє… не можу поки шо, хай трохи попустить.

Проходить хвилин з десять. Дівчина сидить із стуленими очима, чекає коли її покине біль. Чоловік потайки милується її виглядом, ковзає пожадливим поглядом по всьому тілу, задоволено насичує себе цим спогляданням.

– Ну що, полегшало?.. Подіяла моя таблетка?

– Та воно трохи, наче…

– Тоді ще чекайте… Зараз геть зніме.

Дівчина відкриває очі й починає роздивлятися навколо, немов зважує, куди потрапила.

– Дякую вам, доктор! Спасли… Думала на стінку полізу… Може глянете шо там у мене… А то боюсь знов заболить.

– Чого ж ні… чого ж ні… Гляну із задоволенням... із задоволенням… Так-так-так… Сідайте у крісло!

Чоловік накидає на себе білий халат, що висів на вішалці в кутку кабінету, поправляє лікарське крісло, робить таким чином, щоб пацієнтка у ньому не сиділа, а майже лежала витягнувшись всім тілом.

– Давайте-давайте... Подивимось, що вас турбує... Покажіть-но пальчиком: де саме.

– Тут-во, здаєця…

Лікар підсовує крісло впритул до пацієнтки, бере маленьке скельце на довгій блискучій ручці й налягає ліктями дівчині на гострі пружні груди.

– Ширше відкрийте ротик! Ось так! Ось так! Добре-добре… Зараз роздивимось… Нічого страшного не бачу… Гарні здорові зубки… От я трошки потримаю вас за щічку, може тоді краще відчуєте.

– Шось я вже запуталась… І сама вже не знаю де боліло.

– От і добре, от і добре… Але посидіть, сонце, посидіть, не вставайте поки, а то ще біль повернеться… Поговоріть зі мною… Скажіть: як вас звати-величати?

– Яся.

– Гарне ім'я!.. А мене – Сергій Андрійович, можна Серж. Так мене часом називають, хто ближче знає… І яким таким вітром вас сюди занесло?.. Я ніби вас не бачив у нашому містечку.

– Та я до подружки в гості приїхала… Не встигла з автобусу зійти й прихватило. Дякую, доктор! Спасли! Не знаю, шо й робила б, якби не ви.

– На здоров'я, моє сонце, на здоров'я!.. Такій симпатичній дівчинці чого б і не помогти, чого б не виручити.

– Ше раз дякую!

– Не варто! Скажіть краще: чим займаєтеся?

– Нічим не займаюся – студентка я… На другому курсі... Психологом маю стати.

– Фі-і-і!.. Психологом?.. Нащо вам таке скучне?.. Може краще дизайнером або юристом… Тепер всі гарненькі дівчатка на юриста.

– Нє-а!.. Не хочу юристом – не моє. Носом чую: не моє і все… А психологом – якраз! Я, знаєте: як в людях розбираюся?.. З першого погляду бачу – хто чим дише. От тільки зайшла, так і розпізнала: ви доктор добрий, боляче не робите. З вами можна справу мати, не то, шо з деякими.

– Молодець!.. Молодчинка!.. Розумашка!.. Справді психолог з вас вийде добрий. Дійсно тямите в людях… А з хлопцями як у вас?

– Хлопець був та прогув, зараз не маю, чіпляються всякі, але поки не маю.

– Як же: така красунечка – і без хлопця! Нізащо не повірю! Перед вами, мабуть, штабелями падають, в ноги кидаються, пройти не дають.

В цей час у вікні почувся дитячий гамір. В кабінет долинуло: "Сергію Андрійовичу! Сергію Андрійовичу! Де ви?.. Ми до вас.

– Здається, вас кличуть.

– Не переймайтесь, не переймайтеся, моє сонце... Краще: що ви там про хлопців?.. Як вони вам до ніг падають?

– Падають – то падають і проходу, правда, не дають, але ж, бачите, хіба ж кожному вступиш… Тре, шоб око зраділо, шоб свій був, як то кажуть. А воно – все не те… не задіває… за живе не бере… Я вже й боятися стала – як би самою не встатися… Роки то – йдуть…

– Ха-ха-ха!.. Які роки?.. Сонце, які ваші роки?.. Та в такі роки, в такі роки… та я б …

– Не треба за роки… То ж кажуть, наче, нетактовно з жінками про це.

– Яка ж ви жінка?.. Ви – дівчина ще, і дуже приваблива. Погляду не можна відвести. А ручки які, а ніжки… Хочеться з'їсти… Чуєте, сонце: так і хочеться з'їсти.

– А ви спробуйте, – починає сміятись-кокетувати Яся. – Та боюсь, жінка вам за це – волосся вискубе, будете знати – як до молодих приставати.

Сергій Андрійович раптово переходить на "ти":

– Що ти, Ясочко, що ти, сонечко?.. Яка ще жінка?.. Яка жінка?.. Та я ж самотній-одинокий, мов той селезень поранений. Нема до кого прихилитися. Пожаліти нема кому. А так же хочеться аби така, як ти, хоч трошки уваги вділила, хоч капельку тепла вділила. Може більше ніколи й не доведеться отак зустрітися з красою. З такою красою!.. Це ж така вдача раз на життя буває!

– Заливаєте?.. У цьому кріслі, напевно, кожен день така сидить. Мабуть, не мені першій таке кажете?

– Як можна?.. Як можна?.. Ясочко!.. Глянь на мене, сонечко, хіба я схожий на якогось ловеласа?.. Тобі першій… Клянусь!.. Щоб з цього місця не встав!..Та в мене тут одні пенсіонери, до речі. Якби й хотів, не мав би кому казати. Ти прикраса цього кабінету, я тут ніколи ще таких не приймав і не бачив.

Здається клятви діють на Ясю і вона стає податливішою.

Сергій Андрійович бере руку дівчини і легенько пестить-голубить, ніжно проводить по ній своїми пальцями, потім прикладає її ручку до своєї щоки, заплющує очі і надовго завмирає. Далі пристрасно обсипає-обціловує Ясині пальці, долоні і наче повзе до ліктя, а там знову припадає губами в ліктьовий згин-заглибинку. Ніжно гладить ноги. Поринувши в легкий туман, запалившись невідворотною пристрастю-звабою знову кладе руки на груди дівчині, наближається губами до ї уст.

Вона теж піддається спокусі, сидить-лежить мліючи під міцними чоловічими руками, майже тремтячи в очікуванні поцілунку і ще чогось… Більшого…

Коли їхні уста от-от мають злитися в єдине ціле, з відкритого вікна, з вулиці, долинає владно-верескливий жіночий крик:

– Сір-р-о-жа!.. Шо ти там забув у мому кабінеті?.. Ану – виходь!.. Он до тебе школяри твої прийшли, питають шо ти їм назавтра з хімії задав… Виходь бистренько, я сказала!.. І ключі на місце поклади!.. Внадився!..

Олександр Мінович