А є ж Іще одна надія — майбутня телефонна розмова з Сергієм.
Місце нашої стоянки здається давно обжитим. Біля плитки чаклує Оксана — на ній коротенький халат у квітках льону. Вітерець роздмухує запах юшки, під стріхою намету в’яляться довгі низки бичків і камбали, а від берега долинає лагідний шепіт, то хвиля перебирає черепашками. Мабуть, отаку ситуацію можна було б назвати одним словом ЩАСТЯ, якби не обставини, які призвели до цієї ситуації. Оксана тонко відчуває мій настрій: коли я пригнічений, і вона насторожена, коли в мене розвиднюється на душі, і вона веселішає.
— Тут до тебе делегація приходила, — каже, всміхаючись. — Питали, чи вмієш робити повітряного змія… А он де вони — знову.
Від сусідів у наш бік прямують дітлахи, несучи тріски, поліетилен та якесь мотузяччя. Тіла обох у променях призахідного сонця тьмяно поблискують і здаються рухомими бронзовими скульптурками, вкритими на животі і плечах брунатною патиною. Дивлячись на них, я пригадав, як ми з Юрком Сандулом мріяли зробити такого великого змія, на якому можна було б літати.
— Що, допомогти змія зробити? — питаю.
Вони кивають. На обличчях обох стільки довіри й прохання, що мені ще більше розвиднюється на душі. Ми сідаємо біля намету, і я, перевіривши, чи комір піжами надійно ховає шию, приступаю до майстрування… На мить здається, що тих тридцяти п’яти років, які лежать між останнім змієм мого дитинства і цим, не було зовсім. А дві пари чорних очей невідривно стежать за кожним моїм рухом… Нарешті ми підводимось, я критично оглядаю чималий прямокутник, а тоді прошу в Оксани губну помаду й малюю на ньому сонце. Діти в захваті. Вони швидко розмотують клубок, і по кількох хвилинах змій уже ширяє в рожевому призахідному небі, сіпається, ніби прагне зірватися з "вуздечки".
Старший, в руках якого клубок, наблизився до пташиного тирла, і чи то від його різких рухів, чи від галасу, який вони вчинили з братом, баклани враз знімаються й летять на острів. Мені подумалося, що коли б людина протягом життя не розгублювала дарованих природою властивостей дивуватися, прагнути чогось світлого й високого, не втрачала притаманного всьому живому дослідницького рефлексу, то людство, мабуть, не знало б паразитизму і не мало клопоту з війнами. Тим часом сонце торкнулося Утлюцького лиману, вода в ньому стала схожою на рідкий, чавун, який щойно вилили з доменної печі. Жива зелень острівців посеред того пекла здається протиприродною, дивною.
Після вечері ми довго сидимо і мовчки дивимось на море. На монотонному аквамарині вряди-годи з’являється і швидко розгортається білий сувій, край якого накочується на черепашкову смугу берега за кілька кроків від нас. Море сходить якимось ритмічним гулом. І той дивний приємний гул, який не так чуєш, як відчуваєш, і кволе шепотіння хвиль, і монотонність аквамарину діють на нас з Оксаною миротворчо. Оксана підсовує ближче свій стільчик і тулиться до мене. Я спізнаю прилив ніжності, та по миті ціпенію: мені передається тепло її тіла. Ще недавно я його не відчував. Здавалося (напевне, так воно й було), що й вона не відчувала тепла мого тіла. Через те я уникав її пригортати. Я обіймаю її за плечі, і в мою, здавалося, ще недавно порожню оболонку вливається життя. "Хіба трапиться диво, і чудовисько перетвориться на гарного принца?!" — б’ється в мені відчайдушна думка.
— Любий, — озивається Оксана, — не муч себе, не лягай більше на осонні. Сонячна радіація може наробити ще більшого лиха. Все й так минеться. Ось побачиш. — По хвилі додає: — Якщо ж лихо нас не покине, то й тоді не слід упадати в відчай. Є люди з гіршими болячками, а живуть і радіють життю.
Оксана заспокоює мене точнісінько, як і ректор. Може, й справді не слід так драматизувати подію, якщо про неї однаково говорять такі різні люди?
— Море сьогодні неспокійне, — зауважує Оксана.
Я розумію, до чого вона веде, й згадую раптом, що моє тіло не знало води щонайменше три години.
— Спатиму в наметі, — обіцяю.
— Я так боялася минулої ночі. Весь час здавалося, що накотиться хвиля і ти захлинешся. Добре, що море помілкішало.
— Ще одна така ніч, і в мене зябра виростуть, — кажу з усміхом. — Вранці ти знайдеш біля берега не свого чоловіка, а русалку чоловічої стати.
— Аби ти тільки був живий і здоровий, — озивається Оксана на мій жарт.
Мені стає добре від її самовідданості. Добре й водночас боляче за неї. Хіба вона — молода, гарна, розумна, з чуйною душею не заслуговує на ліпшу долю, аніж бути дружиною монстра?
— Скажи, коли ти ще була дівчиною-школяркою, про якого ти мріяла собі чоловіка? Адже дівчата мріють про це…
— Про такого, як ти, — відповідає Оксана, не думаючи.
— Але ж я… — починаю здивовано.
— Про такого, як ти, — повторює вона. — А цим лихом не дуже переймайся. Воно минуче.
"Все минуче, — відзначаю подумки. — Але минути воно може разом із життям".
А що — як Радість — згасне,
Заклякне — в склі — очей[6].
Від рядків, що згадав, на мить стає зимно. Щільліще пригортаю Оксану, шукаючи в ній тепла й надії. І знаходжу, але не на довго, бо раптом немов опиняюся в кропиві. Це стан, який передує сверблячці, нагадує, що пора зволожуватись.
… Море приймає мене лагідно, як своє дитя. Піна прибою вкриває тіло лоскітливими бульбашками, проникає в пори. Я спізнаю дивне відчуття, яке ні з якими людськими почуттями не зрівняєш і яке разом з тим, здається, колись уже спізнавав. Мабуть, то почуття риби чи амфібій яке озвалося в мені завдяки зміні епідермісу, а також морській воді. Я ніби спустився до самого початку спіралі розвитку, залишившись розумом на її вершині, побував водночас і далеким пращуром і нащадком. Мене п’янить дивне відчуття тілесного щастя. Тіло, виявляється, може бути щасливим незалежно від свідомості. Щоб таке спізнати, мені знадобилося скалічити його. А багато в кого почуття, якого я зазнаю зараз, мабуть, значно сильніше і над цим не владарює свідомість. Поклик риби чи якоїсь іншої істоти часом бере гору над свідомістю, загдушає голос людини. І тоді в людині проростає Ґречний, і використовує найбільший набуток еволюції — розум на служіння власній плоті, Та найгірше — залучає до цього й інших людей, які часто не підозрюють, що служать не істині, а чужій шкірі. Так розмірковуючи, я млію від задоволення і не маю наміру скоро виходити з води. Тим паче що й Оксана поряд — сидить на стільчику біля самого прибою, і хвиля лиже їй ноги. Сутінки непомітно переходять в ніч. Світ стає знову безмежним, а я в ньому відчуваюся мізерною ланкою безконечного ланцюга часу, вічного в русі — коли щось і є абсолютно вічне, то це час і рух… Минуло, мабуть, півночі. Давно погасла автомобільна переноска над столом сусідів, де вони грали в лото. Оксана, побачивши, що я виходжу з води, поспішила до намету і принесла рушник. Повітря посвіжішало, здається прохолоднішим ніж учора, і я, обтираючись (чого останнім часом не робив, а очікував поки тіло саме висохне), аж тремчу від холоду.
— Ну, це ти вже накупався, на цілу ніч, — каже Оксана, погладжуючи мене по спині.
І тим рухом теплої ніжної руки стирає раптом зі свідомості всі моральні табу. Я пригортаю Оксану. І — о диво! — замість випручатись з обіймів, мене пестять уже обидві її руки, і я хмелію в довгому цілунку.
Прокинувся раптово, ніби випірнув з глибокого туману. Втім, я і в сон упав так само раптово. У темряві намету світні позначки циферблату спалахують несподівано яскраво: п’ята. Обережно, щоб не розбудити Оксани, котра притулилася до мене спиною, підводжуся з постелі, за яку нам править морська трава, накрита піддоном намету та простирадлами, і виходжу назовні. Враз опиняюся в обіймах західного вітру. Він дме рівномірно, без подувів, мені здається, що я чую, як вітер треться об намет. Ритмічне рокотання моря зараз скидається на глибоке дихання велетенської сплячої істоти. Її тіло періодично здригається у сні, і тоді по медвяній поверхні пробігає біла смуга. Допівнічне море зовсім не схоже на море післяпівнічне. Може, через різне розташування сузір’їв і місяця в нічному небі, а може, через те, що людина в різний час має відмітне світосприйняття… Хвиля перебирає черепашками, І ті звуки та шипіння піни нагадують рівномірне посопування у сні. Я, спонуканий якимось невідомим покликом, прямую до води. І тут мені спадає на думку, що бути в воді для мене стало також необхідністю, як і на суші, що, попри людський інтелект, я поступово перетворююсь на амфібію. Втішає тільки те, що термін між двома купаннями збільшився з сорока хвилин до п’яти годин та ще поліпшилося самопочуття. А уві сні в мене знову вселилася людина. В її присутності я почувався б і зовсім’кепсько, аби не пом’якшуючі обставини: Оксана відповідала на мої любощі справжнім коханням. Втім, той дикий чуттєвий шал можна назвати ще покликом статі, який дрімав у мені аж до сорока п’яти років, а знедавна до того ж я його штучно притлумлював. А він-бо такий самий вічний, як час і рух… Море ще спить. Ніхто не знає, що море може спати. А я знаю. Воно огортає мене лагідно і ніби закликає крізь дрімоту: потерпи, дай ще трохи поспати. І я відгукуюся на його прохання. Рухи мої плавні, я не здіймаю жодної бризки, тільки занурююся по самий ніс у воду і починаю спостерігати, як поступово окреслюються контури наметів на узбережжі, немов на фотопапері під час проявлення, як линяють місяць і зоряне небо, відчуваю, як плине ніч. Через півгодини від темної повені лишилася тільки роса на піску та прохолода. Одночасно в мені проростає бажання щось робити, вселяється натхнення. Я-бо ніколи ще так довго не байдикував. Тремтячи від холоду, поспішаю до намету по рушник і. одяг, а тоді на вогкому піску починаю ліпити крокодила. Великого, чи не три метри завдовжки. Чому крокодила? Бо я щойно сидів у воді непорушно, немов крокодил, на поверхні були тільки ніс і очі. Викладаю спочатку довгий горб, тоді ліплю з нього подобу рептилії. Скоро під моїми руками справді з’являється щось схоже, але здаля той витвір більше нагадує тінь від крокодила, аніж саму істоту. І тоді мені в голову приходить обкласти його черепашками. Тим часом налетіли птахи. Вони завзято гребуться в морській траві, яку нанесло до берега за ніч. Птахи метушливі, але мовчазні.