Вона має ніжне м’ясо. Тут її називають глосем.
Помічаю, що Оксана, примружившись од сонця, дивиться на море. Я обертаюся. Мою розкладачку обсіли птахи, вимахують крилами, галасують.
— Та й великі ж! — дивується Оксана. — Не менше метра в розкриллі. Ото їм ушістьох, мабуть, нічого не варто підняти розкладачку.
— Атож, — усміхаюся. — Понаїдалися ж. Їх стане й на те, щоб і мене в тій розкладачці піднести.
По цих словах обличчя Оксани ніби кам’яніє. Вона переводить погляд на відро з рибою.
— Давай найбільших посмажимо, — мовить заклопотано й починає вибирати м’ясистих рябих бичків.
Тим часом сонце відірвалося від обрію, зникла й малинова доріжка через усе море. Я починаю відчувати на собі тепло вранішнього проміння.
— Роздягайся і лягай на осонні. Сніданок буде через півгодини. — Оксана вправно тельбушить великого бичка.
Вперше, відколи прокинувся, мені спадає на думку, що я не відчуваю сверблячки, незважаючи на те, що тіло досить довго не знало вологи.
Вода, як і раніше, притягує, і я, скинувши одяг, занурююсь у піну прибою, в якому полощуться зелені довгі смушки морської трави. Здається, хтось усю ніч розкидав по морю зелені серпантини, а зараз їх пригнало до берега. На мить впадаю в дивне забуття. Я — згусток почуттів. Біле шумовиння масажує кожну клітину мого багатостраждального тіла. Я не чую ні пташиного галасу, ані гулу прибою, але вловлюю, як гучно лопаються на плечах бульбашки, коли витинаюся з води. Здається, я чую шкірою. Водночас усередині розкручуються зсукані і нап’яті до краю жили та нерви, в тіло вливається полегкість, яку можна порівняти хіба що з невагомістю. Втрачаю навіть відчуття часу й не можу пригадати, відколи я тут: чверть години чи вічність… Та раювання незабаром закінчується. Я здивований і водночас збентежений. Від зеленого шатра відділяються дві гінкі дівочі постаті. Вони неквапно прямують до моря, тягнучи слідом довгі тіні.
Хутко виходжу з води й поспішаю до одягу. Над головами незнайомок, мало не торкаючись білявого волосся, ширяють баклани. Вітер студить мені мокре тіло, і я, тремтячи від холоду, натягую гольф. Все-таки вересень, хоч і перша декада. Подумалося, що я на диво гостро сприймаю все довкола. З моїх чуттєвих центрів ніби хто здмухнув товстий шар пилюки. І море, і пісок, і риби, і птахи — все мене дивує, мовби я ніколи його досі не бачив. А й справді, де я його міг бачити? В лабораторії? Моє життя донедавна було підпорядковане ідеї, змаганню за істину. Я не знав ні вихідних, ні відпусток, ні кохання, ні батьківських почуттів. І все лише для того, щоб покласти зайву цеглину в споруду, яку зводитимуть тисячі поколінь майстрів і яку прийдешнім навіть важко буде виділити з-посеред інших цеглин на дивній мозаїці-стіні. Чи варто було офірувати кращими роками, щоб покласти єдину цеглину (а може, й не цеглину, а тільки кельму розчину) в споруду, яку невідь-хто й вивершить? Хіба можна вивершити науку? Трохи запізно постало переді мною це запитання. Трохи запізно… І тут, разом з пташиним криком, вітер доносить голос Оксани. Вона кличе на сніданок…
— Що то за дві дівулі, від яких ти не міг відірвати погляду? — Дружина говорить хоч і жартома, але я ладен заприсягтися, що вона ревнує.
— Та сусідки ж із зеленого намету.
— Зелений намет аж он де… То й ішли б собі прямо до моря, а не скошували в наш бік.
Я пригортаю Оксану і вкладаю в обійми всю ніжність, яка призбиралася в мені від дня нашої, розлуки в Ялті.
— Ластівочко моя, хіба ти припускаєш, що мене може хтось цікавити, крім тебе?
Її тіло здригнулося, відтак розм’якло й ніби злилося з моїм. Я знову втрачаю почуття часу: секунди мені здаються вічністю, а вічність — секундами. З цього дивного стану, в якому, я певен, перебувала й Оксана, нас вивів крик баклана. Коли я подивився Оксані в обличчя, то побачив, що вона плаче.
Сонце висушило мою постіль з морської трави, і я вже починаю відчувати пошпигування, немовби не промені, а міріади голок впиваються в груди, живіт, ноги. Подумки порівнюю себе з доісторичною амфібією, яка, либонь, теж полюбляла вилежуватися на осонні в "перинах" прибережного моху. Тільки птахів тоді ще не було, натомість літали велетенські бабки, розкрилля яких сягало метра, та повзало безліч комах. Довго вилежувалася — мільйони років, аж поки жаб’яча шкіра на ній не перетворилася на шкіру рептилії, а рухи не стали проворнішими. Далі рептилія вже перетворилася на ссавця… Та змін передусім зазнавала шкіра. На неьбо першу впливали сонячна радіація, вибух наднової зірки чи виверження вулкана й вилив радіоактивної лави. Отже, щоб моя шкіра, вкрита ороговілими наростами, перетворилася природним шляхом знову в нормальну, потрібно, аби стався якийсь катаклізм — земний чи космічний, минуло щонайменше сто мільйонів років. Я сумно всміхаюся цій думці. Хоча можливе й таке, що иезакріплені мутації (якщо це тільки мутації, а не звичайна реакція шкіри на введений препарат) можуть зазнати зворотної дії під впливом самого тільки сонячного проміння. Хай йому абищо, тому промінню! Несила вже його терпіти! Щось море не поспішає мене підтоплювати. Водорості, на яких лежу, з зелених уже перетворилися на руді, від них пахне йодом. І птахи ніби зледащіли, не галасують, не ширяють над головою, а походжають, як ситі гуси. Дістаю з-під голови піжамну пару й помічаю, що море за два кроки від мене. Воно підбиралося до мого лігва тихо й непомітно, як лихо. Оксану сонце не турбує, вона добре засмагла в Криму, лежить собі на розкладачці, читає. Розкладачку поставила між мною і наметом сусідів. Пильнує, аби хтось із тієї гамірної сім’ї не потурбував мого спокою. На сусідньому "дворі", крім двох дівчат, яких я бачив уранці, метушаться дітлахи і літнє подружжя… А Оксана на мене не дивиться, знає, що я підвівся, але не дивиться. Я вдячний їй за це. Перед тим як одягнути піжаму, лягаю в тепле мілководдя й відчуваю, як тіло починає жадібно "дихати" водою. Перед очима весь берег-пустельний ліворуч і в пістрявих латках наметів праворуч.
Сусіда біля зеленого намету, брунатний, як І вся родина, підняв капот, морокує над мотором. Зрештою безнадійно махає рукою й простує до нас.
— Будьмо знайомі. Василь… — І, пильніше подивившись мені в обличчя, додає: — Михайлович.
— Віктор.
— Спікся?
Я киваю.
— А я кажу своїм: отому хлопцеві зле буде — з самого рання на сонці. — В нього густий хрипкуватий баритон, який, як мені здається, не. відповідає худій, невисокій постаті. — Слухай, ти щось у машинах тямиш?
Я невизначено стенаю плечима.
— Іскра є, стартер крутить, бензину повен бак, а завести не можу. Підсоби, будь ласка. Свіжим оком завше видніше.
… Хлоп’яки біля машини дивляться на мене поштиво, як на лікаря. В обох жваві чорні оченята й відстовбурчені вуха.
— А ти чого такий малий? — питаю в меншенького. — Видно, далеко від річки ріс?
Він соромиться. Відгукується брат:
— Та йому ж тільки шість років.
— А-а… — Мені так і кортить погладити малого по вихрястій голові, але руки прикипіли до кишень піжами.
Сусіда тим часом сідає за кермо і вмикає запалення" А я беру викрутку і, послабивши хомут на гумовій трубці, що сполучає бензонасос із карбюратором, стягую трубку": Стартер Швидко крутить двигун, але з бензонасоса за мість жвавого струменя ледь капає. Кличу господаря, а сам; сідаю на його місце.
— Зрозуміло, — каже по хвилі сусіда. — Десь забився бензопровід або насос не працює. А я вже хотів карбюратор розкручувати.
— Не варто. Коли потребуватимете допомоги, гукніть.
Прямуючи до нашого "двору", я відчуваю на собі п. он гляди обох дівчат і дебелої господині. Чоловік і хлопці схилилися над моторним відсіком. Спостерігаючи за сусідами, я переживаю незрозумілу ностальгію за тим, чого ніколи не мав. Батьки виховали мене — єдине дитя — цілеспрямованим і наполегливим у досягненні мети. Їхній прорахунок тільки в тому, що не навчили відрізняти необхідне від потрібного. Саме через цей гандж у вихованні я дав утягнути себе в змагання, в азартну, гру, яка полягає в тому, щоб глибше копнути й більше здобути істини (це зветься наукою). Я захопився грою, забувши про життя, добуваючи істину абстрактну, нехтував істиною конкретною. Та з’явилася дівчина і лише своїм існуванням змусила мене глянути по-іншому на все. Я раптом побачив, що за грою змарнував чимало життя, і в паніці кит нувся надолужувати. Моя рішучість була такою великою, а почутя до Оксани таким сильним, що я замахнувся на природу, на час…
Вода непомітно повертається в свої володіння, до межі, яку вона спорудила з панцирів черепашок і яка тягнеться по смузі прибою в двох напрямках, скільки сягає око. Бакланам, мабуть, незручно ходити по гострих черепашках, і птахи подалися до кущів низькорослого очерету. Суглобисті стебла того дивного очерету не тягнуться вгору, а стеляться при самій землі на багато метрів від кореня. Тут якісь дивні рослини: або сухі, ніби зроблені із скловолокна (очерет), або соковиті (зламаєш гілочку — закапає сік), схожі на курай. Замість листочків — зелені кульки, завбільшки з ягоду пасльону. Віддалік поблискує плесо Утлюцького лиману з безліччю зелених острівців, на яких, мабуть, баклани висиджують пташенят. Та о цій порі пташенята вже дорослі, і відрізнити їх з-поміж батьків можна лише по тому, як вони махають крилами і несамовито кричать, ніби просять їсти.
Прогулянка до лиману викликана не самим тільки пізнавальним рефлексом — мені кортить на самоті оглянути двоє тіло, можливо, після морських і сонячних ванн сталися якісь зміни. Хоча, попри тривале вилежування на осонні, мені пече тільки під пахвами і на шиї, та ще смужка по периметру плавок(плавки, які на мені зараз, коротші від тих, в яких я був у Ялті), тобто на ділянках, не вражених хворобою. Скидаю піжаму і уважно оглядаю живіт, груди. В пам’яті зринає голос ректора: "Нічого жахливого. Це навіть не луска, а ороговіла тканина…" Яка, помічаю, стала м’якшою й тепер нагадує воскові цяточки, здається, сколупни їх — і виявиш здорові ділянки. Я обмацую себе й відзначаю, що шкіра стала еластичнішою, менш вузлуватою. В душу пробивається слабкий промінець надії. Вирішую не казати Оксані про свої спостереження. Щоб потім, коли надія не справдиться, не завдавати їй прикрощів.