Ми ж бо з вами не білі миші, яких можна брати для експерименту партіями.
Я помітив, як здригнулись і поповзли від перенісся колючі кущики брів, як затлілись надією водянисті очі. Пухке, в’яле обличчя, з якого швидко сходило напруження, промовистіше від слів говорило про те, що він зараз думав: "Я знав, що ти мене зрозумієш".
— Гадаєте, ті прояви, яких зазнали ви, ще не все?
— Те, що ви побачили — один бік медалі. А існує й інший — психологічний: по тому, як я ввів собі ювенал, я відчув нестерпний потяг ліпити з глею. Власне, до мене повернулося моє дитяче захоплення. Дитяче! А чи можна бути певним, що з часом не виникне бажання гончарувати або кувати шаблі, або виливати бронзу, або розводити багаття в печері, або оселитися на дереві, або… І так аж до динозавра? Адже порушується генетичний апарат.
— І ви якось протидіяли отій новій якості ліпити з глею? — запитав ректор.
— А навіщо? З новою якістю я, навпаки, відчувся більше людиною. До того ж — не майте мене за хвалька — мої скульптурні вправи не такі вже й безуспішні.
Він доброзичливо, а може, й поблажливо, посміхнувся, несподівано запитав:
— А з яких міркувань ви для своїх вправ обрали саме мою особу?
Отже, зайшовши до нас, ректор звернув увагу на мої вироби. З’явилося на мить відчуття, ніби він заглянув мені в душу.
— З двох причин, — відповів якомога байдуже. — Перше: це те, що знаю вас двадцять вісім років, до того ж спізнав вас і як "студентського батька", і як керівника, що дало мені змогу побачити вас як розумну, вольову людину і разом з тим як гнучкого дипломата. Щоб керувати стільки років багатотисячним колективом, треба мати неабияку гнучкість… — Я відчув, що ця остання моя фраза прозвучала, як виправдання. — А по-друге, ви були першим, кого я зустрів по тому, як у мене виникло бажання ліпити. Я ніби побачив вас ізсередини. В той самий день, прийшовши додому, я виліпив вашу голову. По пам’яті.
— По пам’яті!? — щиро здивувався ректор. — Не маючи перед собою навіть фото?
— Атож. Тільки по пам’яті.
— Не критимусь, приємно було переконатися, що тебе шанують. До того ж поза очі, так би мовити, безкорисливо. — В голосі гостя вчувалися теплі, майже батьківські, нотки. — Вельми було приємно в цьому переконатись. Я тоді зрозумів, що з вашого боку не зустріну крутійства…
— Про що ви, Миколо Петровичу?! Я ще ліпитиму вар помолоділим. Та спершу доведемо експеримент на мені. Може, луската поверхня це тільки тимчасовий, побічний фактор омолоджувального процесу, і я повернуся з відпочинку таким, яким прийшов до вас на перший курс. Проте не виключено, що лихо, яке мене зараз обсіло, тільки початок ще більшого лиха. Отже, не слід пришпорювати час.
Я достатньо знав ректора, щоб розгледіти в його вицвілих очах довіру. Почав відчувати від того полегкість, та разом з тим мені муляло сумління. Так, мабуть, почувається лікар, який успішно бреше невиліковно хворому. Де б знайти лікаря, який так само спритно обдурив би й мене? А втім, я і був тим лікарем. Хіба сказане мною про лускату поверхню, як про тимчасовий фактор омолодження, мало на меті переконати тільки ректора?
Ми прямували до шлагбаума, за яким стояв автомобіль Миколи Петровича.
7
Поки ми оформлялися на стоянку, сонце вже втопилося в Утлюцькому лимані. Як спомин про нього край неба на заході залило слабким багрянцем. За шлагбаумом, від якого починалася автостоянка, машину затрусило, ніби вона виїхала на пральну дошку. Ми прогецькали понад десяток кілометрів по вапняково-пісковій дорозі, коли Оксана попросила, щоб я зупинився. Ліворуч, при самій воді, чорніло кілька квадратів — слідів недавніх наметів, а найближчі сусіди таборилися за сотню метрів… Тим часом на берег спустився присмерк. На мене раптом повіяло таким спокоєм, що я, забувши про все, ніжно пригорнув Оксану. Ми довго стояли при самій воді. Кволий вітерець гнав хвильки вздовж берега, й здавалося, що море, немов швидкоплинна ріка, кудись текло. Що більше смеркало, то зеленішало море і синішало небо. Невдовзі вода стала смарагдово-зеленою, а небо — темно-синім, бездонним. І тут у мені прокинулося почуття, якого я недавно зазнав, вдивляючись у нічне небо: я знову відчувся однією з його часточок, яка летить не в просторі, а в часі. Моє "я" — лише видозміна тієї часточки в останню мить. Наступна його видозміна бубнявіла в жінці, яку я пригортав, тепло і ніжність якої вливали в мене спокій.
Рікою безмежжя пливуть за віками віки,
Не можна побачити миті у вирі тієї ріки.
І світ безконечний, безмежний, та в тій далині
Є тихий і милий куточок… І він найрідніший мені[5].
А куточок цей — моя епоха, проміжок часу, в якому живемо ми з Оксаною, початок вересня і піскова коса, що відділяє лиман від Азовського моря. Колись я читав, що на землі існують місця, де людина почувається особливо добре. На сході навіть були люди, які вміли виявляти такі ділянки, і там потім споруджувалися храми. Те явище годі пояснити природними умовами чи кліматом. Мабуть, існує зв’язок між магнітним полем Землі в якомусь конкретному місці та біополем людини, і, можливо, в ньому криється незбагненний смисл чуття батьківщини, що його носить у собі кожна нормальна людина.
Майданчик, який ми обрали під намет, був всьрго за кілька кроків від води, до того ж недавні мешканці залишили товстий шар сухих водоростей. Накривши їх піддоном намету, м" и отримали м’яку постіль. Оксана не захотіла навіть виймати з машини розкладачок. Тим часом моп ре притягувало мене дедалі сильніше, і я, щойно забивши. останній пакіл під наметом, роздягся і шубовснув у водун Оксана, вже без мене, занесла до намету спальники, запарила на газовій плитці чай, а тоді, не дочекавшись мене, подала мені в воду філіжанку духм’яного напою і бутерброд, сама сіла на розкладний стільчик при березі.
— Чаювання в воді не таке вже й безглуздя, — мовив я, відсьорбуючи.
— Справді? Тобі добре? — її голос у вечірньому супокої лунав як казка.
Вона-бо й була персонажем казки, в яку зненацька перетворилося моє сіре життя. Було в тій казці велике кохання і щастя, жах і одкровення. Аби ще в ній було щасливе закінчення…
Дорога стомила Оксану. Вона сиділа, поклавши руки, на коліна, нерухомо; місячний промінь поблискував на щоках.
— Іди вже лягай, — сказав я, виходячи з води і віддаючи Оксані філіжанку. — Пізно-бо.
— А ти ж? — озвалася вона, підводячись.
— Я спатиму в морі.
— Це небезпечно. — В її голосі була тривога. — Накотиться хвиля, і ти захлинешся.
— Звідки їй узятись? — Я озирнувся на море, воно здавалося мені тілом велетенської істоти, яке дрібно тремтить, поблискуючи лускою в місячному сяйві.
— Може, краще накачати човен і наносити в нього води… — запропонувала Оксана.
— Ні, я спатиму в морі, на розкладачці.
… Уже давно змовкли дівочі голоси, що долинали від сусіднього намету. Тишу вряди-годи порушує легкий шепіт хвиль та слабкий подув вітру, схожий на повів пташиного крила. Мені здається, що то не тепла хвиля торкається моєї шиї, а пестить Оксанина рука. Згодом слабкі пориви: вітру припиняються, і я перестаю відчувати тіло. Воно немов розчиняється в морі, а море, в ньому.
Якийсь час ні про що не думаю, в пам’яті, спочатку уривками, а потім суцільним плином, починають звучати врочисті звуки токати. На мить заплющую очі, як тоді, в органному залі, і… Спочатку відчуваю світло (крізь заплющені повіки) й майже водночас — холод. Довго не можу второпати, де я. Нарешті збагнув: уночі повіяв неабиякий вітер (на щастя, з суші) і відігнав море від берега метрів на двісті. Отже, я лежу на мокрій розкладачці, на оголеному морському дні серед водоростей і калюж, у голову дме вітер, рівномірно, ніби на мене спрямували вентилятор. Холод і страху що хтось угледить мене роздягненого, зганяють з мокрого лігва й женуть до намету. Ще дуже рано. Велике зелене шатро сусідів, від якого увечері долинали дівочі голоси, ретельно запнуто, поряд стоїть старенька машина. Відзначаю, що далі за нами на косі немає нікого. Отже, ми крайні.
У наметі мене проймає теплом, затишком і пахощами прілих водоростей. По тому, як міцно спить Оксана, я здогадуюся, що сон здолав її недавно. Невже більшу частину ночі вона пильнувала біля прозорої запони? Обережно, щоб не розбудити, дістаю з купи одягу штани і гольф і, одягнувшись, виходжу. За видноколом здіймається рожеве марево. У небесній сині все ще тьмяно мерехтять зорі.
На березі ні душі. Поодинокі намети й темні латки сухих водоростей на піску наводять на думку, що люди повтікали з коси, дехто не встиг навіть захопити майно. І тут на оголене дно злітаються баклани. Великі гарні птахи походжають перевальцем по калюжах і водоростях, щось длубають. Я милуюся їхніми викінченими формами, граційним змаганням з вітром. І тут у мене прокидається рибальський інстинкт — птахи-бо з дна вибирають рибуи.
Баклани не тікають від мене, можливо, тому, що я, як і вони, одягнений у сіро-біле. Ми чалапаємо по калюжах; за два-три кроки одне від одного. Нарешті збувається давнішня мрія наловити багато риби. Правда, зараз я не ловлю, а збираю — бички причаїлися в лунках, заповнених водою. Трапляється й камбала. Часом море з сірого стає бузковим, перегодя вкривається зеленою поливою, по якій рухаються білі смуги хвиль, а далі вже смарагдову площину, від обрію аж до берега, перетинає малинова стежка. На неї викочується сонце. Водночас я ніби позбавляюсь глухоти, вуха сповнюються завиванням вітру, шепотінням прибою і галасом птахів. Власне, їхні крила й пробудили мене від глухоти. І від сну. Здається, все, що я досі робив, відбувалося у сні. А тепер проявилася сумна реальність. Мої ноги бліді, й з таким самим лускатим покривом, як і пташині. Вони залишають на вогкому піску глибокі відбитки, які швидко заповнює вода. А може, це все ще сон?
З намету виходить Оксана. Її розбудив пташиний галас і сонце, що світить у прозору запону. Вітер куйовдить довге волосся, яке здається мені часткою ночі. Я піднімаю відро і показую, що воно повне риби.
— Що ми з нею робитимемо!? — вигукує Оксана.
Але радіє вона не з великого улову, а тому, що бачить мене щасливим.
— Пов’ялимо, — кажу. — Ти куштувала коли-небудь в’яленого глося?
— А що це таке?
Я вибираю з-поміж риб камбалу завбільшки з долоню.
— Ось.