Камо грядеши

Від автора

Єсть дві літературно-революційні організації: "Гарт" — спілка пролетарських письменників — і "Плуг" — спілка селянських письменників. Останніми часами між цими угрупованнями виникло багато суперечок. "Плуг", будучи спілкою з слабішою кваліфікацією (це він сам не раз прилюдно визнавав), певніш — просто добровільною культурно-освітньою організацією, що чомусь претендує на роль в мистецтві, — ніяк не може примиритися з існуванням "Гарту" і раз у раз атаковує його. Почався цей наступ ще з Московської наради пролетписьменників, де "плужани", наперекір "Гартові", прийняли так звану "напостівську платформу", яка на сьогодні остаточно себе скомпрометувала; і визнали, теж наперекір "Гартові", так званий "всесоюзний центр", на сьогодні фактично ліквідований. Продовжився цей наступ на гартованському з'їзді, де "плужани" "налітали" на гартованців, встановивши блок з російськими напостівцями, що приїхали на літературну Україну трохи "попартизанити"; в Москві їм не повезло. Скінчилася ця баталія поки що на сторінках "Культури і побуту" — додатку до газети "Вісті". І знову почали перестрілку ті ж таки невгамовні "плужани". Відповідали їм ми, "олімпійці" (так назвали нас наші літературні супротивники). Поскільки нас цікавило майбутнє пролетарського мистецтва, а не угруповання "Гарт" i "Плуг", ми подбали, щоб стати над цими організаціями. Нас найбільше тривожила ідея азіатського ренесансу і вияснення двох психологічних категорій: Європи й "Просвіти". Перші два листи — це наша відповідь одному із просвітян, що, узагальнюючи, ми його називаємо просто "енко". Третій лист — наша відповідь тов. Пилипенкові, керівникові організації "Плуг". Не все тут буде зрозумілим, але хай пробачать читачі: листи писано як відповіді, нашвидкуруч; а переробити їх ми оце тепер не маємо можливості. В той же час в них поставлено багато актуальних питань. Отже, сподіваємось, що наші памфлети будуть першим абетковим абзацом до теорії нового мистецтва. Сам теоретик мусить прийти — ми його чекаємо. Він буде романтиком вітаїзму: агітатором і пропагандистом наших засад.

Микола Хвильовий

Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян" (Перший лист до літературної молоді)

І

В одній із своїх брошур Шпенглер так сказав: — "Баха й Моцарта я ставлю на недосяжну височінь, але відціля нема ще конечної потреби називати художниками й мислителями тисячі писак та філософів-обивателів наших великих городів". 1 далі: — "Прогрес мистецтва доводять факти, a не логічні доводи". Ми цитуємо зі Шпенглера спеціально для того, щоб трохи подратувати "сатану в бочці" з гопаківсько-шароваристої (наш власний образ), тепер ультра-червоної "Просвіти". До речі: боїмось, що наші опоненти перший раз чують таке прізвище, отже, мусимо запевнити: Шпенглера в гартованських списках і серед "олімпійців" нема і для того, щоб знову і знову подякувати Троцькому за класичний афоризм: — "Коли Вардін зіб'ється на таблиці множення, а Воронський в цьому зійдеться з білогвардійцем, що знає арифметику, то тут для політичної репутації Воронського поганого ще нема". Нарешті, ми цитуємо зі Шпенглера для того, щоб ще раз і ще раз сміливо і з спокійною совістю підкреслити свою солідарність з фашистським мислителем в тих "засадах" про мистецтво, які були й будуть арифметичною аксіомою для всіх часів, для всіх народів і для кожного класового суспільства. Як бачите, ніколи "олімпійців" шлях не зійдеться зі шляхом літературних спекулянтів і профанаторів молодого мистецтва: як бачите, буде великою помилкою гадати, що генерація молодих пролетарських письменників розгубиться в час наступу бойової макулатури. Інтелектуальні здібності її ще не зрадили і— напевне — не зрадять. Та й історія ніколи не робила нонсенсів. Саме це i перш за все це мусить знати та талановита літературна молодь, яка тепер уперто працює над собою по глухих закутках республіки і поволі вкрапляється в "олімпійську" фалангу. І да буде це передмовою, а тепер по суті.

ІІ

"Sine ira et studio", цебто: без гніву й симпатії, як сказав Тацит, сильний, між іншим, оратор проти різних свистунів і провокаторів. Подивимось об'єктивно на сьогоднішню мистецьку ситуацію і подамо й собі кілька елементарних засад. Останніми часами стало модним говорити про "розходження" "молодих" пролетарських письменників зі "старими" теж пролетарськими письменниками. Дійшло навіть того, що хтось — і на основі цих "розходжень" — кинув "тезу" про народження другої генерації пролетарських митців. Як і треба було чекати, цю тезу підхопили літературні спекулянти і зчинилась, зі слів одного критика, "революція". На арену виступили огонь і дим — передумова кожної баталії. Отже, понюхаймо того диму і подивімось на вогонь. По-перше: — Коли говорити про "другу генерацію", то чому не назвати її третього? Бо ж— послідовно — перша: Чумак, Михайличенко і т. д., друга: Сосюра, Йогансен і т. д., третя: Усенко, Іванів і т. д. Ми гадаємо, що цю необережну "тезу" було кинуто в стані афекту, і вона не має під собою ніяких підстав. Бо як ви поділите пролетарських митців? Віком? Тоді до відома вашого: серед так званої "молоді" є літератори старіші за нас, "олімпійців". Чи, може, ви мате на увазі художню потенцію? І тут помиляєтесь: нема і не буде прикладів в історії літератури, щоб якесь покоління встигало висловитись за 5-6 років: письменник — не американська машинка, а твори його не полтавські галушки. Отже, "теза" про другу генерацію прислужиться тільки темним особам, що використають її в своїх цілях. Отже, вона-то й є тим димом, який — з часом — розвівається буйним вітром "олімпійським". По-друге: — Єсть, безперечно, й вогонь. Це саме та "друга генерація" (звичайно, без свистунів), що, на наш погляд, однією своєю частиною (більш дорослого в інтелектуальному, емоціональному й якому хочете напрямку) мусить поступово, але органічно зливатися із "олімпійцями", а другою (малограмотною, але талановитою) — утворювати резерв, що й ляже в основу "народження" через десяток-півтора справжньої другої генерації. Тільки так треба розуміти цей вогонь. Тільки так треба поділяти сучасних пролетарських митців. Інші "тези" лише розпалюють пристрасті та гальмують справу розвитку нової пролетарської літератури. На інших тезах — знову повторюємо і трохи конкретніш — деякі людці наживають собі "общественні" капітальчики, а з робітників і селян роблять замість корисних радянських журналістів, припустім, нікому не потрібних віршомазів та інших борзописців. Як бачите, на вогонь "олімпійці" покладають великі надії, і не їхня вина, що смердючий дим утворив між "молодими" й"старими" штучну завісу. Коли брати наші принципові розходження, то можна говорити тільки про одне. Фігурально це буде так: — Зеров чи Гаркун-Задунайський? — Європа чи "Просвіта"? Для кожного з нас ясно, що молоде мистецтво без технічної допомоги радянської інтелігенції ніколи не стане на ноги. Кожний з нас, поки він плутається в "універсалах", "платформах" та "маніфестах", почуває себе Господом-богом; варто ж йому одійти від "логічних доводів" і доказати свою правоту "літературним фактом", як він переходить у стан розгубленості. В чому ж справа? А справа в тому, що нас не озброєно тією мистецькою технікою, яку має кваліфікований митець. І зовсім не випадково, що в робітничо-селянських літературних організаціях завжди налічуємо чималий відсоток інтелігентів: тільки вкупі з останніми робітничо-селянський письменник творить нові мистецько-громадські цінності, тільки з ними, за їхньою безпосередньою допомогою, він кінець кінцем і сам становиться інтелігентом в кращому розумінні цього слова, цебто в даному разі — справжнім письменником. Отже, коли це так (а це безперечно так!), то знову фігуральне запитання: — Зеров чи Гаркун-Задунайський? Ми, "олімпійці", з повною відповідальністю за майбутнє нового мистецтва, заявляємо: — Для пролетарської художньої літератури, без всякого сумніву, корисніш — гіперболічно — в мільйон разів радянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою мистецтва, ніж сотні "просвітян", що розуміються на цьому мистецтві, як "свиня в апельсині", що на сьомому році революції раптом зробилися революційніш від самого Леніна і тепер виступають по різних радянських журналах з"червоними" фразами під прізвищами якогось "ця" чи "енка". Таке кардинальне, воістину принципове запитання ставимо ми літературній "молоді", і на нього вона мусить відповісти… Коли не нам, то самій собі. Чому ж ми так добиваємось цього? Чи нема тут якогось гартованського "підвоху"? Ми гадаємо, що в зв'язку з прискоренням так званої українізації пролетарське мистецтво попадає в тимчасову небезпеку: — "Сатана в бочці" з гопаківсько-шароваристої "просвіти" вилазить зі свого традиційного кубла і хмарою суне на город. Буде великою помилкою гадати, що це "підвівся чорнозем",— той митець, до якого Тичина "посилав свої нерви". Безграмотне міщанство — от хто. Це саме та "рідненька "Просвіта" в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом, що в свій час була ідеологом куркульні. Тепер, в силу своєї безпринципності, загубивши до того під собою ґрунт та намацавши несподівані для себе можливості (прискорена українізація), вона робиться "червоною" і йде "селозувати" (певніш — профанувати) міську пролетарську культуру. От що треба завжди пам'ятати "молоді", ї тоді між нами не буде розходжень. За доказ актуальності наших засад візьмімо дальші рядки даного листа. Перш за все, дозвольте ще раз запевнити "молодь", що ми, "олімпійці", ніколи не 6ули патріотами "Гарту". Бо й справді: не "крокодилячу воду" ми пролили б на якийсь новий талановитий твір когось із "молоді", а— висловлюючись трохи сентиментально — щирі й гарячі сльози радості оросили б його. Тому-то й просимо ми не шукати задньої мислі, бо справа зовсім не в "Гарті", а в одному з "енків", що являється на сьогодні одним із авангардних бійців стривоженої "Просвіти". Послухайте, як він "плутає" "молодь" і розпалює пристрасті: — "Представники "Плугу" й "Гарту" розійшлися в поглядах, а це розходження, звичайно, випливало з самої різниці обох організацій, головним чином ідеологічної платформи" (Журнал "Знання").