Україна чи Малоросія?

Рабство — річ ганебна, але рабська психологія в свободі — гідна зневаги.

Ф. Шіллер

Нация — зто исторически сложившаяся устойчивая общность языка, территории, зкономической жизни, психологического склада, проявляющегося в общности культуры.

И. Сталин

На башті б'є годинник. На сході вже стоїть світла полоска світанку, і от загуде сонце. Таємна птиця відродження розплющила очі і розправляє свої могутні крила. Але ми ще стоїмо на чатах і прислухаємось. На колінах нам лежать квітневі числа "Комуніста" з 18 до 29, і тоді "мимохіть виринають в пам'яті ці гіркі й їдкі слова" великого поета, що їх ми поставили в своєму першому motto, і зрозуміло: ми читаємо публіцистичні етюди славетних і бездоганних марксистів — Володимира Юринця із Держвидаву і Андрія Хвилі із Агітпропу. Нам страшенно не хочеться полемізувати з ними, бо знаємо, яка це невдачна праця: хіба докажеш, що не кожний Герострат — Герострат і не кожному крикунові судилося прославитись в Ефесі? Але ми також знаємо, що за спиною наших марксистів (хоч вони цього, можливо, і не хочуть) стоять певні кола радянського суспільства, і тому знову тягнемось до атраменту. Словом, нумо розвивати свої попередні думки.

Проте, з другого боку, було б несправедливим відмовити як Юринцеві, так і навіть Хвилі в деяких і плюсах. Погоджуючись з нами, що могутній вчора та скомпрометований нами сьогодні славнозвісний масовізм є шкідливе явище, вони тим самим відкривають нову сторінку в літературній дискусії. В своїй останній статті, підводячи підсумки нашої першої перемоги і намічаючи теми для дальшого обговорення, ми самі до цього й закликали. Плужанський анальфабетизм давно вже сидить нам в печінках, і тому всяку спробу відмежуватися від нього ми щиро і від душі вітаємо.

Шкода тільки, що наші друзі кар'єром влетіли "в другий екстрем". В той час, коли тов. Пилипенко і Кo просвітянствували, мов справжні автокефальні християни, Юринець і Хвиля почали свій тріумфальний похід під грім екстравагантної фанфаронади гаданого переможця, і в супроводі хоч і порожньої, але зате галасливої фразеології, кожний з них, уявивши себе по меншій мірі Наполеоном, раптом прийняв позу (звичайно, зовсім не по заслузі) претензійної, начебто об'єктивної третьої особи і зі свого агітпропо — держвидавівського "висока" потріпує по плечу Вільну Академію, мовляв: "Ну что, брат Пушкин?" — "Да так, брат, — отвечает, бьівало. — Так как-то все…" — "Большой оригинал".

З того ж самого "висока" наші наполеони показують і свою сміливість: мовляв, зачепи тільки — одразу пожаліюсь папі-агітпропу. Ми, партійці, свого папу теж поважаємо, але дозвольте зазначити, що й вище наведені плюси захмарено невеличкими, але красномовними мінусами.

А втім, дамо слово нашим другим друзям. Хай вони допоможуть нам поговорити з нашою мамою, що ім'я її — компартія. І будемо ми говорити так, начебто культурний рівень нашої авдиторії не нижчий за шановну ерудицію т. Юринця.

І до чого ж не везе тій "психологічній Європі". Скільки вже місяців ляскають по ній перами, а вона все жива і все вище д'горі підводить свою прекрасну голову. І коли Юринець почав "відкривати наші "помилки" і "так безпощадно, як це робили класики російської критики", ми одразу зацікавилися: чи не про неї, бува, йде справа? І виявилось: дійсно так. Саме на "психологічній Європі" і дають нам чергову генеральну баталію. От тоді-то ми й зареготали. І так дзвінко зареготали, як можуть реготати тільки запальні юнаки з часів великого Відродження.

Словом, "загадка". В держвидавівському запалі шановний марксист заявляють, що ми "не відрізняємо світла від тіні", що лти в Європі "не бачимо класової структури, внутрішніх протиріч, антагонізмів" і т. д., що для нас існують тільки "великі діячі", до якого класу вони б не належали". На доказ приведено величезну цитату з нашої останньої книжки памфлетів.

Але скільки треба мати зарозумілості, щоб викидати такі-от безвідповідальні словеса. От вам найсильніший удар по наших засадах. "Чи може" (пише Юринець) серйозний письменник порівнювати без застережень Лютера — виразника слабої, кволої, нездібної ще до історичної творчості німецької буржуазії, Лютера, що віддав селянство на поталу поміщику, — порівнювати з енергійною, сміливою й цільною в своїх класових стремліннях постаттю Бебеля?

Ну, як не повірити Юринцеві і не розвінчати нашу серйозність? Аргументи воістину убійчі, а поезії — океан великий.

Але відповідаємо: звичайно, "не може". Наш професор не помиляється. Тільки не може… зовсім не в тому сенсі, що його мав на увазі. Великого реформатора Лютера і справді не можна "без застережень" порівнювати з рядовим робітником німецького революційного руху, як Монблан зі шведськими курганами. Але хіба ви мали це на увазі?

Отже, справа не в тому, що ми образили цим порівнянням постать Бебеля, а справа в тому, що ми тенденційно підійшли, і коли вже торгуватись, то образили пам'ять Лютера. Проте (це вже в бік "архіправих"), оскільки ми виводили тип, а не портрет, то й тут страшного нічого нема. Бебель і справді хоч і зіграв в історії людськості невеличку рядову роль, але й він належав до того ж самого позитивного типу, що його символізує великий піп.

Та справа ж зовсім не в цьому. Юринець твердить навпаки: Лютер, мовляв, не гідний енергійного соціал-демократа. Для нього ця велетенська фігура — все-таки піп. 1 він ніяк не хоче відрізняти його від якогось попа Іпата з задрипанок. Для нього Лютер все-таки — "камунія".

Отже, до логіки… а перш за все протиріччя: з одного боку, великий реформатор — представник кволої буржуазії, з другого — він, кволий (бо ж без міцного соціального грунту), десь дістає силу "віддати селянство на поталу поміщику". Одразу неув'язка, а неув'язка саме тому, що наш марксист зробив дві історичні помилки. По-перше: з ім'ям Лютера зв'язано не кволу німецьку буржуазію, а саме активну, яка зуміла кволому гуманізму надати політичний і громадський характер, яка в боротьбу з папством внесла, як відомо, характер народної справи, яка гуманізм не повела по річищу тодішньої італійської теології, а насичила його елементами національного руху проти Риму. Це саме та буржуазія, шановний професоре, висунула зі своїх рядів таких людей, як Гуттен і Еразм. По— друге: ставлячи наголос на лютерівське рабопродавство (мовляв, "віддавав селянство на поталу поміщику"), можна уявити собі приблизно таку картину. В якомусь XV віці селянство було вільне, і тільки з приходом цього капосного попа воно попало в кріпацтво. А чи не було трохи навпаки? Епоха реформації, як відомо й школяреві з повітового міста, ніколи б не набрала такого широкого розмаху, коли б вона не йшла під гаслом боротьби з найбільшим тоді поміщиком — Римом. Отже, "чи може серйозний письменник", за якого, до речі, вважає себе Юринець, робити такі скандальні ляпсуси?

Але припустім, що наш марксист добре знає історію і вищеприведені недогляди відносяться до фантазії коректора. Тоді все-таки дозвольте знов висловити своє безмежне здивування: невже таки (таки) в пантеоні не найшлося місця великому реформаторові навіть поруч з рядовим соціал-демократом? Колись Мерінг казав, що римські попи зробили з Лютера диявольську машкару. Тепер цю ж машкару надягає на нього марксист Юринець.

Що таке епоха реформації? (Боже мій, знову підготовча група.) Це перш за все, як говорить та ж таки елементарна політграмота, — перший удар по католицизму. Це — боротьба молодої буржуазії за своє соціальне оформлення. Тоді сходив на історичну арену сильний молодий клас, і він, цей клас, навіть кволі гасла Відродження, як-от епікурейські ідеали, зумів рішуче відкинути. Епоха реформації, помічаючи себе боротьбою з католицизмом, тим самим підкреслила і виявила прагнення європейських держав емансипуватись від влади Риму. Іншими словами — тоді почався й розгорнувся процес утворення національних держав — первинна диференціація в суспільстві. Невже ж наш професор забув це? А коли не забув, то чому ж він так характеризує нам Лютера — головного натхненця цього безпримірного руху в історії? Чи не була епоха реформації одним із тих величезних факторів, що привели нас до епохи комуністичних революцій? Звичайно, Лютер не Господь-Бог, він тільки вільний виразник настроїв свого часу і свого суспільства. Але Лютер, по-перше, геніальна людина, по-друге (в плані ретроспекції) — великий революціонер і попередник наших комуністичних методів. Поставивши Бебеля поруч з ним, ми тим самим (коли вже пішло на благбазівські переговори) зробили велику честь не останньому, а саме першому. Треба бути діалектиком і знати, що коли Юринцева схоластика не находе місця в сьогоднішньому житті, то це зовсім не значить, що середньовіччя, яке, як відомо, було конкретніш містики, не відіграло в свій час прогресивної ролі. Перед нами зараз лежать народницькі памфлети Вольтера, але чи пам'ятає наш друг, як висловлювався колись і десь — забули — про народ цей "просвітитель"? Народ, казав він, це — бидло, що потребує ярма, погонщика і паші. Словом, справжня контрреволюція. Але й "освічений абсолютизм" був не кращий. А все-таки сказати, що ця епоха була реакційною і що Вольтера не можна порівняти з Бебелем, — значить взагалі нічого не розуміти. Монтеск'є, як відомо, був фундатором монархічного конституційного вчення, але це зовсім не значить, що він належав до чорної сотні.

Троцький в своїй книзі "Куда идет Англия?" порівнював Леніна з Кромвелем. Але "чи відомо" Юринцеві, що Кромвель в свій час боровся з комуністичними сектами? Той же Троцький в тій же книзі порівнює Леніна ще й з Робесп'єром. Але послухайте, що він говорить далі: "Англійська соціальна криза XVII століття сполучає в собі риси німецької реформації XVI століття з рисами французької революції XVIII століття". В самому Кромвелі Лютер подає руку Робесп'єру! Іншими словами, родословна приблизно така: Лютер — Кромвель — Робесп'єр і… (о жах!) Ленін.

"Єсть глибока неусвідомлена інтуїція в поклику" т. Юринця. Але будьте покійні, шановний професоре: ми прекрасно розуміємо, де кінчається більшовизм і починається фашизм. Погано тільки, що от ви не знаєте, як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої "малоросєйщини".