Тепер треба терпіти… Підремонтують — не лишиться й сліду.
— А в тебе як?
— В мене нічого… Снігу набрали?
— Набрали вже. В снігу сидимо.
— Ну, тоді лежіть — попивайте чайок. До зав-трього.
— Ти будеш показувати ноги?! — закричав уже Якубенко.
Розтоплюючи сніг, шумів весело примус. В наметі ставало тепліше й тепліше. Дахін, забившись у спальник, вже спав, не діждавшись чаю. Якубенко скинув штормівку і куртку.
— Роззувайся!
Анатолій усівсь зручніше, розшнурував черевики. В нього були не треконі, а туристичні.
— Чого ж ти?
— Зараз.
Та як не сіпав, черевик не знімався.
— Допомогти?
— Спробуй.
І вже Якубенко став смикати черевик. Спершу обережно, потім щосили.
— Примерз.
— Не відкрути разом з ногою, — пожартував Анатолій; болю не було, тільки тріщало в суглобах.
Черевики чи то трохи відтанули, чи то не витримали — знялись. Повіддирали примерзлі шкарпетки: з сухим шелестом сипався лід. Оголилися ноги. Білі, холодні, чужі. Якубенко взяв ложку, постукав — наче об камінь.
— Болить?
— Нічого не чую.
— Здорово ж прихопило! — тривожно сказав Якубенко. — Треба щось негайно робити.
— Може, репшнуром?
— Давай.
Дістав репшнур, склав у кілька разів, замахнувся:
— Хоч не дивись!
— Нічого, шмагай — не жалій! Репшнур лише б витримав.
Якубенко заходився щосили шмагати по закостенілих стопах.
Поступово просинався біль. Ноги потеплішали, за кожним ударом тепло опускалось все нижче, до пальців. Тріщали, наливаючись кров'ю, склеєні морозом судини, на очах злазила шкіра, і Якубенко щоразу питав:
— Може, досить?
— Бий! — казав Анатолій, тільки голос його ставав все глухіший, наче його хтось душив за горло.
Врешті Якубенко кинув репшнур:
— Годі. Бо й кістки розмолотимо.
Анатолій сидів, вчепившись руками в цупке дно намету. Його вже нудило: біль був такий, що заходилося серце.
Дістали запасні теплі шкарпетки, ледь натягли на розбухлі, як балабухи, ноги.
— Залазь у спальник! — скомандував Якубенко. — І спробуй хоч трохи заснути.
Але це було якраз те, чого Анатолій не міг зробити: біль розгорався зовсім уже дикий, ноги мов мстили за те, що він їх не поберіг, не давали й на секунду забутись. Був би радий втратити навіть свідомість, і здавалося іноді, що й справді починає втрачати, бо накочувався липко червоний туман, щоб поглинути безслідно, та він виринав знову й знову, сам того не бажаючи, як затятий отой поплавок, що його неможливо втопити.
І, виринаючи, з надією поглядав на годинник: що завгодно, тільки не оце лежання, ногами у полум'ї!
А стрілки наче й не рухались. Стрілки світилися на чорному тлі, наче приклеєні.
Стогнав уві сні Дахін, ворушився весь час Якубенко, не знаходячи, мабуть, місця для ніг, лежав поруч, за стінкою, мертвий Володя: його мовчазна присутність, як це не дивно, помагала боротися з болем. Бо їхній біль, їхні муки були аж ніщо поряд з його крижаною застиглістю.
О п’ятій звелися: не могли більше лежати. Анатолій спробував стати на ноги, й одразу ж упав. В кутку стогнав і лаявся Віктор Дахін. Лаявся на всі у світі вулкани, лаявся так, як ніколи, мабуть, не лаявсь.
— Помагає? — не витримав Анатолій.
— Помага! — простогнав крізь зуби Віктор. — Та лізь ти, заразо, на ногу! Так твою і перетак! — І бив льодорубом ні в чому не винний черевик.
Якубенко теж уже взувався: мовчки, без стогону. Суворе обличчя його за цю ніч постаріло на кілька років, розбухлі ноги ніяк не хотіли лізти в треконі. Тоді він узяв ніж, розрізав їх зверху донизу, спершу один, потім другий. Всунув ноги, старанно перев'язав черевики капроновим шнуром.
Черевики ж Анатолія були на чотири розміри більші: брав під кілька пар товстих вовняних шкарпеток. Він натягнув зараз лише одну пару (розбухлі стопи криваво синіли), і це дозволило сяк-так приладнати взуття.
Попили гарячого чаю (від самої згадки про їжу нудило), на руках, на колінах виповзали з намету. І кожен, вилазячи, одразу ж натикавсь на Володю, що лежав замерзлим обличчям до неба.
Там уже потроху сіріло, передранково, одна з-перед одної спалахували гостро зірки. Переливався, тремтів рясний розсип вогнів вздовж Чумацького Шляху, і по тому шляху, по безконечному тому гостинцеві, прямо над їхніми головами, рухалась, пробиваючись вперто вперед, яскрава іскорка.
— Хлопці, супутник!
Голос у Дахіна зараз такий, наче він оце вперше в житті побачив супутник.
Застигли, дивлячись вгору, а супутник летів і летів, долаючи космічні відстані, і було в ньому щось дуже ділове й цілеспрямоване: він наче кудись поспішав, не помічаючи зірок, які зацікавлено позирали на нього. І щось таке близьке й рідне відчувалося в тому крихітному вогнику, таке до болю земне, що вони все дивились, дивились — не могли відірвати очей. І, пронизуючи весь оцей простір, весь оцей холод нестерпний, злісну цю темряву, всі оці гори, скелі, льоди і сніги, весь оцей хаос застиглий, що піднявсь на людину: роздуши-ти, розчавити, зламати і знищити, — полетів, поснувався непереможно й невигубно зухвалий сигнал, який, людиною ж посланий, тепер повертався до неї із космосу.
— Пора, мужики! Ти тільки їм нічого не кажи про наші ноги.
Це Дахіну, який мав спускатися з хлопцями, що ночували в печері.
А вони знову лишалися втрьох. Анатолій, Якубенко, Володя. Один мертвий, двоє живих. "Поки що живих", — пожартував Якубенко похмуро.
Тепер їм буде ще важче: кожен крок — такий біль, про який вони досі й уяви не мали.
Одв'язали від льодоруба Володю, взялися за шнур. Ступили й одночасно упали.
— Так ми не дійдемо, — сказав Якубенко.
Хлопці вже спускалися, трохи нижче й лівіше, тримаючись гребеня.
— Давай кулуаром.
Кулуаром то й кулуаром — Анатолію було зараз байдуже. Чортом, дияволом, пеклом — лише б не ставати на ноги!
Доповзли до кулуару, намагаючись не думати, що там, у кінці, — гостре каміння чи прірва, сіли, поїхали. Все швидше й швидше, по прямовисному крижаному річищі, по крутизні, на яку лише глянути — на душі похолоне. Вітром, сніговою пилюкою било в обличчя, запорошувало очі, і їм, осліплим, оглушеним, лишалось одне: тримати Володю. З усіх сил тримати Володю.
З розгону в'їхали в сніг. Сніг їх і врятував: далі чорніло каміння. Налетіли б на один такий камінець, і одним махом вирішилися б усі їхні проблеми.
Довго сиділи, приходячи до тями. Потім поповзли уже снігом. Анатолій, Володя, Якубенко; Якубенко, Володя, Анатолій.
Снігу ставало все більше, вони з останніх сил борсались у ньому, до лижв добираючись, що стирчали попереду. "Вже недалеко… Вже недалеко…"— пульсувало голові Анатолія. Розгрібаючи сніг, вперто повз уперед, а труп все важчав і важчав, і шнур, впиваючись у плечі, напинався струною. Іноді зблискувала думка, що Якубенко перестав підштовхувати мертвого, та він її відганяв, він ладен був себе за це зненавидіти і не дозволив собі жодного разу оглянутись. Повз і повз, зариваючись все глибше у сніг…
Добравшись до крайньої лижви, намертво вчепився у неї.
— Ти чого не зупинявся? — прохрипів Якубенко. Виник перед ним, наче привид, весь обліплений снігом.
Анатолій не відповів: хапав жадібно сніг, гасив вогонь усередині.
— Застудишся!
Анатолій, якби зміг, то розреготався б: після всього, що сталось, боятись простуди?..
— Тепер я потягну.
Не заперечував. Допоміг з двох Якубенкових лижв змайструвать волокушу, вкласти Володю.
— Ти відпочинь, — повторив Якубенко і, впрігшись, потягнув Володю вперед.
Анатолій дивився на непорушно простерті ноги свої, які зараз майже не боліли, і при одній лише думці, що доведеться ставати на них, йому хотілося лягти й померти.
Хлопці й без нього доберуться до сейсмостанції. Он вони, далеко внизу: чорні постаті на яскравому тлі. Скільки їм там лишилося йти!
Та ось погляд його зачепився за Якубенка: Віктор не йшов — повз, тягнучи за собою Володю.
"Що ж це я?.. Встати!" — і одним порухом, одним відчайдушним ривком звівся на ноги.
"Ти в мене посидиш!.. Ти в мене постогнеш!.. Ану на лижви!" — Бо тільки отак міг себе зрушити з місця.
Притис ранти замками, покотив донизу. Влетів у неглибоку вибоїну, щосили гуцикнуло, несамовитий біль пронизав усе тіло, ввіткнувся у мозок розпеченим цвяхом. Здавалось, череп зараз не витримає — розлетиться на друзки.
Зачекавши, поки біль згас, звівся на лікті. Одна лижва була на нозі, друга забігла безвісти. Все. Кінець.
Знов захотілось лягти й ні про що більше не думати. Лягти і померти. Бо скільки можна так мучитись?!
І знову зачепився поглядом за Якубенка.
Тягнучи за собою Володю, Віктор все повз уперед.
Тоді Анатолій сів на єдину лижву і, відпихаючись руками, поїхав за ним навздогін.
На другу лижву наткнувся, коли вже й не вірив, що знайде: стирчала в снігу. Висмикнув, звівся, став на обидві… їхав "плугом", щоб не влетіть в яку виїмку, поки й н'аздогнав Якубенка…
Зупинились під високою базальтовою брилою, що стирчала над яром. В яр намело стільки снігу, що й нічого думати тягти далі Володю. Вирішили залишити тут, потім прислати за ним вулканологів. Станція ж уже — рукою подати, хлопці вже там.
— Ти йди, — сказав Анатолій.
— А ти?
— Я трохи побуду з Володею.
— Я пришлю вулканологів, — сказав Якубенко.
Анатолій кивнув, хоч мертвому вже байдуже, коли його заберуть: сьогодні, завтра — яка різниця! Зачекав, поки Віктор, ставши на лижви, подолав яр, схиливсь над Володею, зняв капюшон.
Володя лежав на спині, і голова втопилася в сніг, а підборіддя задерлося вгору. Оголена шия взялася горбом, під білою шкірою гостро нап'ялися хрящі. Підвівши руку під закостенілу потилицю, підважив, підгріб під голову сніг. Обтрусив штормівку, прикрив капюшоном обличчя. Сів поруч, впершись спиною в скелю.
Нагріваючи темний базальт, призахідне сонце світило просто в очі. Після п'ятдесятиградусного морозу там, угорі, після нещадного вітру і крижаного повітря було так тепло й затишно, що не хотілось нікуди рушати.
Глянув праворуч — там височів вулкан Камінь. Чотирикілометрова скеля, закута в кригу, як у лати. Пригадав, як кілька днів тому, коли вони добрались до сейсмостанції, Володю ніяк не могли затягнути в приміщення. Тоді так само світило призахідне сонце, Камінь стояв, наче облитий вогнем. Володя дивився закохано, він нічого, здається, не бачив, окрім вулкана.
— От куди б забратись!
— Ну, держіться, вулкани! — сміялися хлопці вже за вечерею.