Редут № 16

РЕДУТ № 16

Ніч прийшла тихо, але тиші ніхто не вірить.

Як вдивляються люди в білу пелену ранкового морозного туману — в очах жевріє затаєна тривога.

Сьогодні перший ранок за останні два місяці, коли людей побудив батарейний вартовий. Впродовж двох місяців обов'язки вартового справляли бризанти та шрапнелі в супроводі рушничних та кулеметних пострілів.

Хрускає під ногами тоненький льодок у вчорашніх калюжах. Збита кінськими копитами та чобітьми трава біліє инеєм, иній на гарматній сталі, пофарбованій на зелений колір, і на башлику вартового. Горб перед батареєю побілів і повільно зливається з туманом.

Хто замерз за ніч, той витанцьовує "дрібушечки", накинувши на плечі кіньську попону, а той, кому попони не постачило, глузує:

 — Ти, Сеньо, сіна у матню напхай — тепліше буде!

Це, Чайка, телефоніст глузує з свого приятеля, Семена Голубенка.

 — На, курво, й ти погрійся! Кидає Семен.попону Чайці й через хвилю кепкує над "баб'ячою кісткою" під "кобилячою спідницею".

З приводу тиші на батареї склалося дві версії. Одна, — що німці відступили з напрямку Маркграбово-Лик, друга — що німці готують наступ і хочуть приспати нашу увагу.

Батарейна маса симпатизувала більше першій версії, бо вона давала кілька безпечних днів походу. Прихильник другої, між иншими, що жадали військових відзнак, був Лейба Лубенський, батарейний спостерегач.

Лубенський худорлявий одеський єврейчик, з типово-семітським обличчям, до війни кінчив комерційну школу, войовничим запалом не відзначався, але прагнув заслужити "Георгія", який мусів розтопити лід в серцях охоронителів "процентної норми", як подаватиме Лейба до університету...

Чайка симпатизував першій версії, але на ситуацію реагував по-своєму. Лежачи у вонючій телефонній землянці і смакуючи "телячу ніжку", він стиха говорив Семенові:

 — Ухойдокає мене капітан, як постоїмо ще на цих позиціях...

 — Постоєв?

 — Я то-ж...

 — Я ти, Ваня, не дери носа, підлабузься до нього...

 — Іди ти в "Підлабузься"! передражнив Чайка Семена. Семен Голубенко і Чайка великі приятелі, але вдачею вони були різні люди.

На кремезній фігурі Голубенка лежало тавро важкої хліборобської праці, а на широкому обличчі та в карих очах за монгольськими вилицями застигла лагідність та покора тільної корови.

Природа обмежилася сокирою, створюючи його, а щоб зменшити тертя вугластого Семенового тіла в людському оточенні, вона налила йому в жили замість крови каламутного олеонафту — чудового змазочнсго масла, що зменшуй всяке тертя.

З иншої глини було зроблено Чайку. На голову вищий за Семена стрункий блондин з карими очима, він вражав своєю зовнішністю. Щось вишукане і разом з тим дике було в його постаті та в обличчі.

За грубим, майже брутальним поводженням, що виховала в Семенові військова казарма, почувалася якась м'якість та материнська ласка до Чайки.

 — Ну, не сердься, я-ж знаю, що ти гордовитий пан! І Семен поліз на зовні.

Чайка сердито плюнув на стіну землянки й замислився.

На другому році своєї служби, ще за мирного часу Чайка дістав фейєрверкера, але по весні, як ішла батарея походом в лагері, трапилася подія, про яку він нікому не розповідав, але в наслідок якої стратив свої нашивки, попав у немилість командира.

Разом з батареєю в лагері тоді поїхав і начальник дивізії генерал Оганов з своєю молодою дружиною Ліпочкою, як її називали позаочі однаково й офіцери й салдати.

Оганов швидко лишив батарею, поїхав до лагерю залізницею. Старечі кістки не терпіли походної тряски. Генеральшине шатро з того часу почало крити од людського ока те, чого не могло вкрити од сторонніх ушей.

Молоді підпоручники щасливо конкурували з пристаркуватим голомозим Постоевим і капітан на одній стоянці рішив створити умови, в яких можна було б вжити енергійніших кроків ніж ті, що дозволяли тонкі поли походного шатра.

Він запропонував генеральші прогулянку верхи, але Ліпочка несподівано поставила умовою, щоб їхав ординарцем не хто инший, як Чайка.

Постоєв погодився, але невиразне підозріння заворушилось у нього. Це підозріння набрало цілковитої виразности, коли од'їхавши верстов зо три від лагерю, генеральша томно промовила:

 — Мені набридло бути між людьми! Ви, капітане, не сердьтесь, коли я вас попрошу лишити мене одну.. Я хочу посидіти над прозорим ручаєм он в тому лісі і про когось помріяти...

Вона подивилась на Постоєва так, щоб в нього не лишилося жодних сумнівів, що мріятиме вона про нього.

Після цього вона наказала Чайці їхати за собою.

 — Подержиш коні на узліссі...

Капітан погодився але всередині у нього клекотіло. Він ніби поїхав на батарею, але через якийсь час опинився в лісі коло ручаю, де близенько одне до одного сиділи Ліпочка й Чайка, а зім'ята амазонка генеральші могла стати причиною неприємних для неї пльоток...  — Бравого ви собі ординарця вишукали! — саркастично промовив капітан і пішов геть.

На тому саме тижні Чайку "розжалували" в каноніри з призначенням на важку й брудну роботу, а Ліпочка несподівано заскучала за своїм генералом і поїхала до лагерів залізницею.

Про цю подію ніхто на батареї, крім Постоєва та Чайки не знав. Постоєв мовчав, бо боявся зашкодити собі "по службі", а Чайка під загрозою Постоєва.

"У гроб загнати хоче", думав Чайка, коли зумер польового телефону настирливо задзирчав. Він схопив трубку:

 — Слухаю, ваше високоблагородь! В цю хвилю, ваш-високоблагродь! І висунувшись на зовні з отвору землянки, Чайка гукнув:

 — Се-ме-не! Попрохай поручника Іванова! Капітан зі штабу дзвонить!

Поручник Іванов присів на сходах у землянку і взяв трубку телефону:

 — Слухаю... Прорив на Сувалки? Неймовірно Контр-атаками... Святе діло! Чудово... Звичайно редут № 16 треба ув'язати... Так, так... Зараз дам розпорядження. Слухаю...

Поручник передав трубку Чайці:

 — Ти, Чайко збирайся до редуту № 16. З тобою піде Лубенський спостерегачем, а Голубенко другим телефоністом. Візьми запасні мотки дроту, щоб з вечора звязок вже був. Розумієш?...

 — Так точно, ваш-бродь!..

 — Лубенський хай візьме стару цейсівську трубу... як розіб'ють, не жаль буде...

 — Слухаю...

Як пішов поручник, до землянки заліз Голубенко, що чув усю розмову. Він мовчки сів проти Чайки і колупав пальцями диряву халяву.

Редут № 16 був місце, до якого люди йшли переконані, що назад їм не вертатися. Впродовж двох місяців невпинних боїв шіснацятий редут проглинув не одну тисячу людей в сірих шинелях. Тяжкі рани, що давали змогу попасти в шпиталь, вважалися за щасливий вихід з редуту.

 — Ну, Сеня, пиши батькам листи, а мені, матері його чорт, і писати нікому! Махнув рукою Чайка і замовк. У напівтьмі землянки Семенові здалося, що в голосі товариша бриніли сльози, але то, певно, тільки здалося — не міг Чайка Іван плакати...

З сімнацяти років він блукає по світу "без роду й племени" бо батько його — сільський дяк, вигнав Баню з дому з чималою порцією батьківських прокльонів, як приїхав той виключений "з вовчим білетом" із бурси. П'ять років самостійного життя загартували Чайку, а важкі чували одеського порту стерли сліди його походження та бурсацької науки.

 — Що я тобі скажу, Баня, — підсунувся Голубенко ближче й заговорив пошепки, — тікаймо до німців... у полон... бо в редуті все одно вб'ють...

 — Тікай, коли хочеш, а я лишусь...

Голубенкові увірвався голос:

 — Коли ти ні, — то й я ні...

 — Чого ні? Дурний, тікай... У тебе-ж жінка, діти... Мене уб'ють — ніхто не пожалкує, а не уб'ють — капітанські діти сиротами будуть...

 — Чого капітанські? Не зрозумів Семен.

 — Пристрелю його, курву. І зуби Чайці заскрипіли.  — Що ти, Баню? з жахом у голосі вигукнув Семен і схопив Чайку за руку, а той одіпхнув його од себе і поліз із землянки.

У "передках" Чайка збирав телефонний дріт, старанно перевіряв його, намотуючи на мотки, а Лубенський чистив стару цейсівську трубу.

 — Ну, на чорта ми воюємо? — говорив Чайка, як рушили вони на батарею. — Ну, німці нас захоплять. Ну, й чорт з ними! Хіба, приміром, мені не все одно, чиї чували таскати? А ти, Лейбо — жид і будеш жидом і в німців, і в Росії.. І шана тобі, як сіркові в ярмарок...

Лубенський на ружено думав.

 — Ні, заслужу "Георгія", до університету приймуть. Промовив він з переконанням.

 — Ех, ти!..

На батареї пристав до них Голубенко і вони разом рушили до лінії шанців.

Непривітно прийняла їх чорна паща редуту.

 — Артилеристи?

 — Ваш бліндаж праворуч...

Чайка, Лубенський і Голубенко розташовувались на новому місці.

Редут № 16 сполучав дві лінії шанців, що сходилися під гострим кутом, випинаючись наперед до німецьких позицій. З редуту можна було боронити лінії шанців од ворожих наступів, бо поле спереду та з боків було відкрите для кулеметного та рушничного обстрілу. Вороже командування добре розуміло вагу редуту в справі оборони і тому вся артилерія добре пристрілялась до цієї круглої земляної фортеці з глибокими бліндажованими сховищами.

Не одну тисячу столітніх сосен зрубано і закопано в землю, щоб захистити людське життя од потоків заліза й оліва. Але це не дуже допомагало. Що-дня були забиті, знівечені та засипані землею у, здавалося-б, безпечних сховищах.

Увечері телефонний звязок з батареєю було налагоджено. Лубенський, примоцювавши свою трубку на попередньому виступі редуту, прийшов до землянки, де Семен і Чайка сьорбали з котьолків каламутний чай.

Чайка повідав батарейні новини, що почув по телефону. Привезли теплі сорочки та валянки, завтра пшоняну кашу варитимуть на батареї, бо сочовиці немає...

Десь далеко на правому фланзі строчив кулемет і захлинався невимовною люттю, а зимова темрява з туманом по вінці наповнила чорну миску редуту і приглушила згуки.

Чайка думав про свою помсту, про те, що капітан Постоєв сидить зараз у теплій халупі, переконаний, що Чайка з редуту не повернеться.