То стало однією з її найбільших таємниць, про яку вона й матері не розказала, бо Ванда надто вже нею опікувалася і могла б вужа з їхнього двору прогнати. Вуж зник сам, як тільки похолодало, коли пішли осінні дощі, очевидно, запав у сплячку. Мирослава уявляла, як лежить десь у норі згорнуте вузьке й довге тіло, як сонно він дише, а може, вона йому й сниться, а може, сниться йому коричневий з поливою черепочок і голубувате молоко, в якому виграє сонце, і сниться йому шурхіт її кроків і її усмішка, бо вона своєму приятелю завжди всміхалася, і відчуває він безпідставний страх, що ця людина, яка весь час усміхається, може їхню дружбу зрадити, бо вона, та людина, сильна, а він немічний, бо він живе в цьому світі одинаком і ніколи-ніколи не мав у цьому світі приятеля, а все тільки боявся, а все тільки остерігався й ховався. Мирославі було приємно думати в цей осінній сльотний час про свого несподіваного приятеля і наївно сподіватися, що в його маленькій голівці згус клаптик тепла, що творить у ньому її образ. "Я тебе ніколи не зраджу, вужику, – шепотіла дівчинка, ніколи, ніколи. Ніколи не зраджуватиму я своїх друзів, аби вони тільки були!"
12
І все-таки колишня Анолінаріїна господиня мала рацію: тітка Аполінарія таємно продовжувала ходити жебрати. Перед цим у них з матір’ю відбулася в присутності Мирослави розмова – ще годі, коли Аполінарія перебралася до них остаточно.
– Почувайте себе як удома, сказала тоді Ванда. – але одне тільки хочу у вас запитати: чи правду про вас казала ота ваша хазяйка?
– Що про мене казала хазяйка? – насторожилася Аполінарія.
– Ну, про те, як ви дістаєте собі кошти на прожиття… Самі добре знаєте, що я хочу спитати, – Ванда відчувала себе ніяково.
– Не розумію, про що хочеш спитати, – уперто вела своєї Аполінарія.
– Ну, що ви ходите… з простягнутою рукою…
Аполінарія дивилася на племінницю похололими очима.
– А для чого тобі це треба знати?
– Бо ми живемо тепер разом, – твердіше сказала Ванда.
– А як, гадаєш, може заробляти жінка, – сказала жорстко Аполінарія, – котра в цьому світі навіть не мертва душа, а просто не існує, просто ніхто?
– Ви ж казали, що працювали на башті сторожихою, – здивувалася Ванда: Аполінарія якось і справді таке сказала.
– Було, – спокійно відповіла Аполінарія. – Але на ім’я тієї сатани.
– Як це? – не зрозуміла Ванда.
– А просто. Сатана на роботу влаштувалася, а працювала я. І так, може, тривало б і досі, коли б її гедзі не кусали. Це, знаєш, така людина, що їй у голову часом вдаряє сеча…
– Ну, тьотю, добирайте виразів, – почервоніла Ванда.
– Але я нічого не сказала непристойного. Є такий вираз, здається, він зветься ідіомою, чи не так. Миросю?
– Я не знаю, – сказала дівчинка.
– Ця сатана злякалася, просто роз'яснила Аполінарія. – Вона, бачте, боїться порушувати закон. Навіть коли виганяла мене на дощ чи мороз, вона, бачте, робила це в ім'я того ж закону.
– І тому ви почали…
– Так. Саме тому я й стала професійною жебрачкою; професія не з ліпших, але з голоду не пропадеш. Більше того, я навіть зібрала собі дещицю на похорон, щоб ніхто мене в цьому світі не проклинав.
– Але, тьотю, сказала Ванда, почервонівши, я не бажаю, щоб ви ходили з простягнутою рукою. Більше того, я вам забороняю це робити!
– Даремно думаєш, що я ходжу із простягнутою рукою, – всміхнулася Аполінарія. –Чи стою біля церкви, чи біля костьолу, чи взагалі на людях. Це все робиться простіше. Я маю свій район, не казатиму який. І там люди мене вже знають, я тільки заходжу в двір, а вони дають мені, хто що може, і без простягненої руки. Знаєте, чого та сатана так за мене тримається? Золото, то так, приключка, і вона, і я знаємо, що воно казка; є причина земніша. Я тим хлібом, котрий мені дають і якого з’їсти не можу, годувала її свиней.
– Ми стільки стоїмо за тим хлібом, прожебоніла Ванда.
– Мені дають хліб черствий. – сказала Аполінарія. – І я за ним не стояла навіть тоді, коли карточки були.
– Але тепер ви своє старцювання покинете, – сказала Ванда. – Крім того, я свиней не тримаю.
Хочеш, щоб сіла тобі на шию? – з обуренням спитала Аполінарія. Ну ні. тоді я ліпше повернуся до своєї сатани. Кожен заробляє собі в цьому світі, як уміє і може.
Тоді Ванда встала і зробилася такою, якою Мирослава часто її бачила: твердою, жорсткою і владною.
– Те, що я вам сказала, тьотю, – мовила вона, – не прохання, а вимога. Я вас запросила до себе і справді хочу, щоб ви жили тут, але в нас у домі свій лад і свої вимоги. Коли вам у нас не сподобається, ми вас тримати не будемо, але жебрати я вам категорично забороняю.
Аполінарія скинула очима, і вперше Мирослава побачила на її обличчі страх. Але це була тільки мить, повіки в тітки опустилися, а на щоки лягли брунатні плями. Вона сиділа й мовчала.
– Отже, домовилися, тьотю? – м'якше спитала Ванда.
Аполінарія якось непевно хитнула, і її вуста стали тоненькі й безкровні.
– Не обіцяю вам великих гараздів, – сказала Ванда, – але що маємо, те матимете й ви. Там, де двоє, третій прохарчуєте я. Марципанів не буде, але ніхто вас не виганятиме ані на дощ, ані на мороз. Навіть на сонце.
– Дякую, – якось непевно хитнула головою Аполінарія…
І от тепер Мирослава довідалася, що тітка Аполінарія жебрів таки не покинула. Чотири рази на тиждень дівчинка ходила в музичну школу – бувало то після обіду, бо зранку вона відвідувала школу загальну. Мати її зранку бувала, як правило, вдома, бо мала уроки також на другу зміну, але затримувалася часто до пізнього вечора. Окрім того, Ванда мала приватний урок, який вела в середу до обіду. Отже, тітка Аполінарія лишалася безконтрольна у міжчасся між відходом на роботу Ванди і приходом зі школи Мирослави (тут старій клався в обов’язок дівчину нагодувати, бо вона з керогазом не вміла й боялася обходитися), і коли дівчинка бігла в музичну школу. Саме тоді Аполінарія влягалася, як довідалася пізніше Мирослава, в свою "робочу одежу", тобто в лахи старчихи, клала на обличчя грим при допомозі вуглика з печі і якихось своїх шмаровил і непомітно вислизала з двору, прихопивши старого Сильвестрового годинника, бо свого вона, ясна річ, не мала – орієнтуватися в часі їй тепер було конче необхідно. Про все це довідалася Мирослава випадково. Якось вибігла вона під Просиновську гору і в неї на туфельці обірвалася пряжка. Повернутися додому й перевзутися дівчинці було сподобніше, аніж хляпати туфлем через усе місто, вона вже доходила до двору, коли ж побачила, як з їхнього обійстя видибала якась старчиха і, налягаючи на грубу сукувату палицю, подалася до греблі. Спершу дівчинка подумала, що це й справді якась старчиха, але вдома тітки Аполінарії (вона теж називала її тіткою, бо так захотіла сама стара) не застала. Тиха підозра ворухнулась у її грудях; дівчинка зайшла до кімнати тітки Аполінарії, халат її лежав, охайно розпрямлений на спинці стільця. Взагалі в цій кімнаті панував дивовижний лад: фіраночки на вікнах аж бляшані, такі накрохмалені, так само непорочно чисті були пошивки на подушках, ковдру застелено з бездоганною складкою, а на підлозі ані пилини. В шафі, яку розчинила Мирослава, все було так само ніби виструнчене і, ясна річ, уся тітчина одежа, навіть її халамидне пальто, висіла на місці. Мирослава пішла в передпокій, де стояли оті розбиті Аполінаріїні боти – ботів не було. Вони вийшла в сад і подивилася в бік туалету – двері були широко розчинені, а навколо ні душі. Дівчинка не мала часу довше затримуватися, отож швиденько перевзулася й побігла в музичну школу. Сьогодні вчителька вичитала її за неуважність, а мати, з якою вони перестрілися, пильно зирнула на неї й спитала, чи нічого не сталося. Сталося, аякже, Мирослава оповіла їй про пряжку і про те, що довелося повертатися додому, але про своє відкриття щодо Аполінарії промовчала. Вдруге вона перехопила тітку через декілька тижнів – захворіла її вчителька, і Мирослава пішла додому раніше. Вдома було порожньо, вона сіла за уроки, а коли через кілька годин обережно рипнули двері, вона вийшла у вітальню і згукнула вражено: перед нею стояла та ж таки старчиха і перелякано на неї дивилася.
– Не лякайся, серденько, – прошепотіла Аполінарія. – Це я!
– Але ви пообіцяли мамі, – пробелькотіла Мирослава, а тітка Аполінарія наклала пальця на вуста й прошепотіла:
– Ш-ш-ш! Я тобі зараз усе поясню.
Шмигнула повз розгублену дівчинку до своєї кімнати, а за якийсь час вийшла (Мирослава й досі вражено стояла у вітальні) вже у звичайному домашньому халаті і побігла до вмивальника. Ретельно вимила обличчя з милом, і повернулася до вітальні вже із знайомим обличчям, на якому грала загадкова, а трохи й розгублена усмішка.
– Сідай, – сказала вона звичайним голосом. Нам треба і тобою перебалакати.
Мирослава сіла на краєчок стільця і дивилася на тітку, певне, надто вражено, бо та раптом розсміялася хрипко, ніби кашляла.
– Не дивися на мене так страшно, – сказала. – Я тобі зараз усе поясню.
І вона заговорила якось не так як завжди, а хвилюючись і ковтаючи слова – вилила на дівчинку повінь слів, налягаючи на тому, що вона, тобто тітка Аполінарія, не може жити столовницею, бо в її матері, тобто Ванди, зарплата мацюпенька, що тітка іншого способу здобути гроші не знає, бо не ті вже в неї літа. Що вона дуже згорьована самотня і нещасна, а кожна людина має свою гордість і свою совість, вони й так виявили їй велику ласку, прийнявши до себе, а вона, тітка Аполінарія, тільки й має добра, що ота золота монетка, а ще покладені у сховку гроші на похорони. Але Мирославу, як справжню дитину, здається, не цікавили тітчині резони.
– А де ви діваєте хліб, який вам дають? – наївно спитала вона.
– Бачиш, Миронечко, – ніяково заговорила Аполінарія. – Я пройшла по своїх клієнтах і попросила хліба мені не давати, а тільки гроші, скільки можуть.
– І вони вам дають тільки гроші?
– Еге ж, мідяки. Я ті мідяки здаю знайомій продавщиці, дістаю карбованці.
– Але як же ви ті гроші дасте мамі? – спитала Мирослава. – Як їй поясните, де взяли?
Аполінарія. здавалося, ще більше знітилася.
– А ти не розкажеш? – зиркнула хитренько.
– Як ви думаєте? – прямо спитала, дівчинка.
– Думаю, що не розкажеш, – мовила Аполінарія. – Бо так ми з тобою матимемо маленькі таємниці, притому зовсім непогані таємниці.
– Але про ту золоту монетку ви мамі розповіли, – сказала дівчинка.
– Звісно, розповіла, – швиденько мовила Аполінарія, – бо то була моя монетка, тобто це була моя таємниця, і я мала право її розкрити.
– А я ні?
– А ти ні, бо людина не має права розкривати лише чужих таємниць.