Ректор у мантії, прикрашеній горностаями, і в чотирикутній шапочці схилився перед ним у низькому поклоні, в руці в нього був паперовий сувій.
– Чекаємо на вас, пане Григорію, бо маєте перекласти нам і прокоментувати вірші, написані на цьому звитку.
Григорій узяв звитка й почав декламувати, з ходу перекладаючи:
Ах ти, нудьго проклята! О докучлива печаль!
Гризеш мене, затята, як міль плаття чи ржа сталь.
Ах ти скуко, ах ти муко, люта муко!
– Цю пісню написав я у Ковраях, у степах переяславських, – сказав він, – у тисяча сімсот п’ятдесят восьмому році. Тоді мені відчувалося щось таке, як і зараз. Самотньо й печально мені було, і я, може, вперше відчув, що в світі стає тісно. Чи тямите, пане ректоре, що це таке, коли людині стає тісно у світі?
– Гаразд, це начебто зрозуміло, – сказав ректор. – А вірш із протилежного боку сувою? Чи має він зв’язок із попереднім?
– Цей вірш зветься "Est quaedam maerenti flere voluptas", – сказав Сковорода. – У перекладі це звучить так: "У горі певну втіху приносять сльози".
Хто подасть сльози, як дощ, хто дасть мені нині?
Хто подасть море? Плачу хто ріки дасть плинні?
– Так хто ж подасть? – іронічно спитав ректор. – Може, ви?
– Безумство, – сказав Сковорода, – вимагати такого від поста, минаючи Бога. Коли Бог усюди, коли він присутній і в цьому черепку, – Григорій підняв черепка із землі, – якщо він присутній усюди, то для чого шукати розради будь-де, а не в самому собі? Адже люди найкращі з усіх створінь!
І тут навколо нього всі почали всміхатися й покивувати головами, й почала грати м’яка музика; зрештою, і сам Сковорода вийняв флейту із-за паска й заграв, а люди, ректор та спудеї і якісь жінки, що незвідь-звідки взялися, почали легенько стрибати, тримаючи при цьому свої довгі мантії та сукні, і в усіх при цьому були вже не усміхнені, а серйозні лиця. Григорій Сковорода дивився на тих людей, награючи, і в його очах стояли сльози, що їх подав, ніби дощ, він сам собі. Побачив у глибині простору море, до якого текли плинні ріки людського плачу, і до тих рік ішли люди, ставали на берегах навколішки й омивали лиця, висушені пекельним пломенем власних гріхів, омивали серця, ожорсточені, як камінь адамант; ті люди вкидали в ріки свої хвороби, які досі палили їм нутра, і води рік од того почали грати барвами й пінитися, як шумке вино.
– О Боже! – сказав у тому сні Григорій Сковорода. – Коли буду багатий на ті слізні потоки, стануть вони мені мов утіха. О Боже! – сказав він, затуляючи обличчя долонею. – Воістину твоя дурість вища мудрості цього світу. А плач завше вищий сміху!..
Він прокинувся й побачив, що настав уже ранок. Власне, уздрів вікно, яке палало ранком. Сон відлетів одразу, ніби синя пташка, потягши за собою сітку темряви, залиту місячним світлом, поніс із собою вчорашній, позавчорашній і всі, що були раніше, дні, поніс їх у ту прірву, де вони загусають блідими відбитками разом із тінями колишніх людей, з відбитими, наче ритина на папері, дійствами їхніми, а натомість звільнили простір для творення нового дня.
Сковорода підійшов до вікна і почав легенько наспівувати щось про водного звіра, який тільки тоді звір, коли мас в чому вміститися, в якійсь скляниці, а коли його з тієї скляниці виплеснуть, він розливається калюжкою чи розпорошується в краплі, а пригрітий сонцем, стає димом чи, власне, парою, зникаючи зі світу, як все призначене до зникання.
Григорієві стало весело. Вчора й позавчора він перебував у череві апокаліптичного звіра, а нині звільнився. Вийшов із дому, і йому забило подих від густого повітря. Співали солов’ї, цілий простір був засипаний росою, і вона грала срібними, із золотом іскрами. Було зовсім рано, і він поспішив у вишневий квітучий сад, поки ще не прокинулися люди, – не бажав, щоб йому завадили. Сад палав білим вогнем, дерева стали ніби світляні кулі. Стояв на вступі до квітучого царства й шепотів самими вустами:
– "Вода аж по душу мене огорнула, безодня мене оточила, очерет обвиває кругом мою голову! Я зійшов аж до споду гори, а земля, її засуви стали за мною навіки! Ти підіймеш із ями життя моє, Господи Боже ти мій!.."
Нахилився й зачерпнув долонею роси, ніби сльози, а сад дихнув на нього тихим леготом, від якого квітучі дерева раптом здригнулися і з гілок їхніх посипалося на землю, наче сніг, а може, також сльози, пелюстя. Сковорода погасив усмішку, і йому знову в душу ввійшла печаль, адже краса земна ненадійна, краса земна короткочасна, вона як подих людський і гине в одній миті. Однак чому так спрагло і вічно бажає її, мов нектару душевного?
32 — "Про розраду примарну".
33 — Розповім тобі про дещо, якщо і не про корисне, то і не про ганебне (лат).