Адама ж і не подумала роздягатися, а всунулася за стола в тому ж пальтечку, хіба руки витягла з рукавів, а отже, у певний спосіб трошки й роздяглася.
Пшоно поставив півлітру, повну по горлечко, каламутної рідини, дві гранчасті стопки і дві миски: одну — із капустою, а другу — із квашеними яблуками, — ані виделок, ані тарілок не дав.
— Ти з нами пить не будеш? — спитав байдужно Єва.
— Бачиш, Єв, — закотив під лоба очі Пшоно, очевидно, так у нього легше спліталися мисленні ниточки. — Коли б я пив із цієї бутельки, то це все одно, що продав би вам неповну, а цього мені совість не розрішає, а пить свою — нащо воно мені здалося?
— Але ж раньше пив? — майже здивувався Єва.
Пшоно покрутив, наче радаром, туди й сюди макітрою, зітхнув і сказав:
— Да, пив, але тоді були інчі условія.
— Які такі усвовія? — верескнула Адама.
— А такі, шо не було тебе, Адамо, — мирно повів Пшоно. — А ми договорились, шоб я не здівався. А коли вип’ю і коли цього хочеш, Адамо, то буду над тобою здівацься, дійшло до твоєї капустяної голови?
— Та чого там — пий! — великодушно сказав Єва.
Пшоно ще раз скрушно зітхнув і покірливо сів на ліжку, фосфорично посвічуючи головою.
— Чого не навиваєш? — верескнула Адама. — Кишки бовять!
Єва вийняв пластмасового корка й повільно почав розливати самогон, Адамині очі при цьому мигкотіли й мінилися, тобто раз ставали зелені, а раз — сині; обличчя ж зелене як було, так і лишилося. Схопила спазматично стопку, приклала до вуст і в минуті висмоктала, тоді як Єва пив поважно, неквапно вливаючи палючку до рота. Адама стукнула денцем стопки об стола, вирячила очі і який час сиділа, ніби правцем бита.
— Шо, крепка? — захихотів із ліжка Пшоно, він уже не сидів, а лежав, заклавши ногу за ногу.
Очі в Адами не мінилися, тобто стали зелені й утвердилися, тоді як обличчя із зеленого посиніло.
— Ти шо, табаку туди домішуєш? — байдуже спитав Єва.
— Секрет фірми, — захихотів на ліжку Пшоно. — Клієнти люблять крепку, а як роблю, сам знаю, і ще ні один од моєї крепкої не здох. Хорошу роблю водку!
Адама хапала потемнілими пальчиками капусту й кидала до рота; Єва ж капусти не їв, а взяв квашене яблуко, відкусив половину й почав із чвакотом монотонно пережовувати.
— Навивай іще, бо не розмерзвася! — верескнула Адама.
Але Єва увіч не поспішав. Доїв яблуко, ковтнув і тільки тоді взявся за пляшку. І цього разу все повторилося: Адама випила чарку точнісінько як першу і так само завмерла, але обличчя набуло фіолетової барви.
— Шось побуряковіла, Адамо, — сказав із ліжка Пшоно. — Дивись, не згори, бо тобі розплачуваться тра.
— Не згорю, — сказала Адама, хутенько хапаючи пальчиками капусту й посилаючи, власне, кидаючи її до рота, відтак перемелюючи пацючими зубенятами.
І тут Єва, правда, з деяким запізненням, розсміявся. І це було дивно, бо він узагалі ніколи не сміявся.
— Чого це ти? — занепокоєно спитав від ліжка Пшоно.
— Тіресно було б, — сказав, обірвавши сміх, Єва, — вона згоріла б, і ми тобі не заплатили б, хі-хі!
Пшоно від обурення аж сів на ліжку.
— Та ти що! — горланув він. — Тоді заплатив би ти, Єв, я надурняк не даю!
— А як би тобі заплатив? — спитав байдуже Єва. — Уговору, щоб платив я, не було!
— Не бісú мене, Єв, не бісú! — закричав Пшоно. — Бо зара заберу те, що недопили!
— Перестаньте! — заверещала Адама. — Я ж іще не згоріва!
— Діствітільно! — сказав Єва. — Вона ж іще не згоріла.
Тоді лахмата рука Пшона знову потяглася до голої голови й почухмарила.
— Да, — сказав він. — Це я у ефект ударився.
І саме ця несподівана інтермедія в їхньому мирному застіллі спричинилася до того, що ми ніколи не довідаємося, як правильно міняються барви на Адаминім лиці, коли випиває, бо лице її знову позеленіло, тобто повернулася барва з попереднього стану.
— Хочете, музику поставлю, — мирно сказав Пшоно, знову лягаючи й закидаючи ногу на ногу. — А ти, Адамо, гола потанцюєш, от я і розпалюсь.
— Щоб я змерзва! — верескнула Адама. — Іди к чорту!
— Я танцювать не вмію! — сказав Єва, наливаючи третю чарку.
— А мені тебе й не тра, — сказав із ліжка Пшоно. — Від тебе я розпаляться не стану, хоч ти і Єва. Не гомік же я, прости Господи! А від Адами, може, й розпалився б.
— Кови не можеш, нашо воно тобі? — спитала Адама, беручись за чарку.
— Це я не можу? — обурився Пшоно і знову сів. — Іди сюди, побачиш!
— А він шо, доп’є водку сам? — верескнула Адама, вже донісши чарку до рота. — Я так не согвасна!
І, ніби боячись, що в неї ту "водку" відберуть, хутенько її вицмулила. І втретє завмерла, вибалушивши очі, які залишилися зелені, а обличчя посиніло.
— По-моєму, ти і здіваєшся, бо не можеш нормавно, — сказала, тягнучись до моченого яблука; Єва ж догризав уже п’яте.
— Можу й нормально, — сказав Пшоно, знову лягаючи. — Але стимул — нужно! Із стимулом інтересніше.
— Усі ви недоробвені, — мовила Адама, гризучи, як миша, яблуко. — А я тобі не стимув?
— Стимул, — заперечив Пшоно, закидаючи ногу за ногу. — Але неважний!.. Стіки ще сидітимеш, мене вже розбирать почина.
— Переживеш! — жорстко сказала Адама. — Вип’ю водку й прийду, ніде не дінуся.
Пшоно важко зітхнув і переклав ноги. Єва сидів до нього спиною, обличчям до вікна, але й це не сховало, що шия в нього набирає кольору півнячого гребеня. Так у нього бувало завжди, коли випивав. Знову потягся до пляшки й вилив рештки до стопок. Його погляд упав на шиби — за ними йшов густий сніг, власне, зірвалася заметільниця, бо вітер не вщух, а посилився.
— Хе! — сказав. — Помело! Це тобі, Адамо, в капчиках неудобно буде йти!
Адама різко повернулася — у вікно гостро сікло.
— А хай остається, — спокійно сказав із ліжка Пшоно. — Тобі в кожусі та валянцях нічо, а вона може й остаться.
— Шоб ти надо мною здівався? — верескнула Адама.
— А тобі не наравиться? — розтяглим голосом спитав Пшоно. — Це ж не тільки тобі вдовольствіє, а й мені!
— Терпіть не можу, кови мені пуцьку сунуть не туди, куди повожено, — обурено сказала Адама; останню чарку пити чомусь не поспішала.
— Подумай, Адамо, — розтягло сказав Пшоно. — Можеш і на довше остаться, буду тебе поїть і кормить. Не гірше моїх собак їстимеш.
— Нє! — рішуче сказала Адама. — Лучче я в тій завірюсі замерзну.
— Странна ти, Адамо, — зітхнув Пшоно. — Я ж тобі добра хочу.
— Ну да, — саркастично мовила Адама. — Годувать мене, як собак! Тоже сказав!
— Я й справді добре собак годую, — мовив лагідно Пшоно. — Лучче, як себе!
— Воно й видно, — сказала Адама. — І не угуварувай мене! Нічо не вийде!
— Ну харашо, — ще раз зітхнув Пшоно. — Допивай скорше, бо я вже готовий.
Тоді Адама рішуче допила чарку, не менш рішуче встала і ще рішучіше сказала:
— Щоб не здівався, бо Єва тобі говову вису зверне! Пойняв?
— Та пойняв, — мовив тужно Пшоно. — Йди, бо не терпиться!
Єва сидів так само спиною до них, шия його червоно палала, півмертві очі лили сіру воду у вікно, за яким моталися й крутилися білі космаки, а на ліжку за ним щось рипіло, вовтузилося, чмакало; відтак Пшоно почав розпалятися, а його голова, коли таке траплялося, починала світити яскравіше, висяюючи мертве й сиве, як самогонка, яку випили, сяйво.
— Єво, він почина здіваться! — глухо верескнуло з ліжка.
— Ти того! — грізно сказав Єва, ледь-ледь повертаючи голову. — Диви мені! Роби по уговору, бо я шуток не люблю!
І знову на ліжку заскрипіло, завовтузилося, зачмакало; зрештою Адама вислизнула з-під Пшона, загортаючи на ходу пальтечко пола за полу, а Пшоно лежав долілиць, розкинувши ноги й руки, і його світлоточна голова помаленьку пригасала.
— Я йому запватива, Єво, — сказала Адама. — Ходім! Ну й падво ж він, цей Пшоно! У жизні такого не бачива.
— Поче…кайте… трохи… — хрипко сказав із ліжка Пшоно. — До тями… прийду… Собаки… вас… без мене… не випустять…
І поки приходив до тями, Адама вигребла з миски рештки капусти, набила рота й почала жувати, плямкаючи.
— А хвіба в тебе нема? — спитала з повним ротом. — Бо я пісвя того діва апетит чуствую!
— Візьми на миснику, — вичерпано сказав Пшоно.
Адама хліб миттю знайшла, хоч той був черствий, аж тріснув, ніби порепана земля, на зрізі, почала ламати його й спрагло переїдати пацючими зубками.
— А сава нема? — владно спитала.
— Візьми в сінях у каструлі, — зі стогоном видихнув Пшоно.
Адама метнулась у сіни й принесла каструлю.
— Хочеш сава із хвібом, Єво? — спитала.
— Нє! — байдуже відповів той. — Випить мені тра, а їсти до фєні!
Адама відбатувала шмат і почала запихати до рота, відриваючи зубками то хліб, то сало; обличчя її при цьому із синього почало ставати світло-брунатне.
— Ну й падво цей Пшоно! — енергійно повторила з набитим ротом. — Бівшого падва в жизні не бачива!
— Здівався над тобою? — байдужно спитав Єва.
— Пробував, аве ти йому сказанув. Усе нормавно! — мовила з повним ротом Адама.
— Не з’їж мені всього сала й хліба, — немічно сказав із ліжка Пшоно.
— Це вже не вказуй! — енергійно мовила так само з набитим ротом Адама. — Ти своє взяв, то я своє візьму! З’їм, скіки ввізе, пойняв! У мене пісвя того діва апетит розгоряється!
І вона знову почала енергійно молоти щелепками.
Пшоно важко звівся з ліжка, очевидячки, з остороги, що Адама поїсть його харчі, сів і потрусив головою, яка вже цілком перестала фосфорувати.
— Ідіть к чорту, бо надоїли! — сказав Пшоно. — Оддохнуть хочеться!
Став на ноги і знову потрусив головою, як кінь.
Єва повільно почав одягати кожуха, очі його були мертві.
— Підем чи шо? — спитав…
Собаки стояли всі три, повернуті до входу, а коли із дверей виступив, мов ведмідь, Єва, дружно загавкали. Адама вислизнула за Євою, на ходу ховаючи руки в рукави.
— Рекс один, Рекс два, Рекс три — у буду арш! — крикнув високим голосом Пшоно.
Собаки неохоче з дороги зійшли і стали збоку.
— Я сказав — у буду! — крикнув високим голосом Пшоно.
Буд у дворі й справді було три (як видно, і в цьому Пшоно шанував Тройцю); собаки неохоче там поховалися.
— А тепер ідіть! — тоном полководця сказав Пшоно. — Да, мете! Може, останешся, Адамо?
— Іди к чорту! — огризнулася Адама. — За кого ти мене маєш?
— Я б грубку лучче натопив, — мрійно сказав Пшоно. — Погуляли б!
Єва важко ступав через двора, ніби це рухалася поставлена ставма колода, і, хоч сніг засипáав йому обличчя, і не думав похилятися; Адама ж чинила інакше: зігнулась у три погибелі й ступала капчиками у вибиті ступні Євиних валянців.