І тут відчув тонкий запах духів, запах, який, здається, ніколи не гостював у цій кімнаті, і це вперше тут побувала істота з іншого світу. Істота, яка чомусь без звичних жіночих проволок та вихилясів, відразу й просто, як це буває хіба що в кіно, мені віддалася, а потому розчинилась у просторі, залишивши після себе пахучий дим. Вдихав його на повні груди, і мені аж сльози на сліпі очі (сліпі, бо стояв у кромішній темряві) вибилися — був надміру зворушений. І музика "Реквієму" Моцарта зникла, хоча відчував її ще, переступаючи порога цієї кімнати, натомість ніжно зазвучала "Маленька нічна серенада". Але давно помітив: у чистих і напрочуд вишуканих звуках цього твору також була смерть; колись, пам’ятаю, називав його подумки серенадою зруйнованого міста. Але чи моє місто зруйноване? Очевидно так, якщо вважати руїнами і будинки, котрі тільки починають будуватися, адже й ті, і ті для житла не придатні й обкидані однако довкола брухтом. І я не зміг більше витримати цього майже перетвореного у смолу темряви сутінку, кляпнув умикачем і пильно роздивився: зімнута постіль, де любилися, відсунутий зі свого місця стілець — оце і всі видимі сліди того, що сталося. Але повітря було інше. І не тільки через тонкий запах парфумів, а й через присутність третього, так само невидимого — духу, хоч дух і духú майже тотожні слова, — я реально й гостро відчував ту часточку її, яка напевне тут залишилася. Можливо, господиня після нашого відходу сюди заходила, так само відчула запах духів і дівочого духу. І я зрозумів, чому зазвучала саме "Маленька нічна серенада", — тут, у цьому барлозі, як висловилася Іра, зійшлося те, що я назвав любов’ю і смертю, два міста — зруйноване і яке тільки починає будуватися, і це аж ніяк не руїни, котрі відбудовують, а щось цілковито нове. Тобто в цій кімнатці помістилося два міста: одне зруйноване — дух господині, яка напевне сюди заходила, тіла ветхого, яке дедалі більше думає про недалеку кончину, і дух чарівної молодої істоти, напахченої тонкими ароматами, — дух тіла юного, яке прагне любові, отож нею й переповнене.
Таке відчував і думав тоді, хоча тепер, коли сам перебуваю в тілі ветхому, хай ще не такому, як тоді в господині, думаю інакше, бо певен, хоч достатньо знати того не можу: господиня тоді в мою кімнату не заходила, адже читач, коли такий знайдеться, легко міг би помітити: те моє божевілля не дійшло щасливого кінця (якщо вони й бувають, оті щасливі кінці), а доля виміряла мені залишитися самотником, і цього скрипта пише людина, яка вже ніколи стану самотництва не покине. Отже, можна вважати, що тоді це передчував, але розумом збагнути не міг, через це й мислив криво; можливо, мене занадто втішило те, що господиня виявила делікатність і не дочекалася мене, отож мав час і змогу перевести духа. Знову вжив слово "дух", адже крім того розполовиненого — зруйнованого і новобудованого, у кімнаті залишився присутній передусім я — той, хто був до цієї урочої хвилини, і той, хто її переживає, отже також розполовинений. І в мені спалахнув на хвильку страх, що все це не тверда реальність, а втілені мрії самотника, аж такі сильні, що вдяглись у живу плоть, але про ілюзорність того відаю і в ній нітрохи не сумніваюся; страх, що я не тільки перемудрюю ситуацію, а, навпаки, недомислюю, і це справді так, бо багато чого не розумів — хоч би тієї нитки, яку всунула мені до рук Іра, розказавши печальну історію своєї матері, і я невідь-чому пов’язав ту історію зі своїм батьком, хоча цей зв’язок може виявитися цілком умоглядний. Але те, що Іра відчувала власну вину і не забувала тієї історії й досі, і гнітилася нею, було безсумнівно, адже то єдина історія, яку про себе розповіла; бо хоча ми й з’єдналися тілом, але отим духом, котрий так реально прочувся мені в цьому барлозі, ми залишилися кожен у своєму світі: вона — тому, що не бажала до кінця розкривати своїх таємниць, а я — тому, що не був до них допущений. Але таємниці були, і це вже так само певне, як і її дивне почуття вини. А що, коли мої здогади правильні, подумав я, блукаючи вузьким простором своєї тимчасової клітки, і її мати і є ота Калиновська? І Калиновська — це прізвище дівоче чи по чоловікові? Коли по чоловікові, то знаю Ірине і можу через адресного стола чи телефонну книгу, чи через 09 довідатися її адресу або телефон. А коли довідаюся, то чи піду туди й чи телефонуватиму? Ясна річ, ні, але принаймні знатиму, що Калиновська й справді її мати — тоді ця історія напевне прояснилася б. Але навіщо це мені? Не відаю, проте того урочного вечора я був більш ніж переконаний, що Іра недаремно мені те розповіла. Отже, вирішив намислене вчинити, адже вже знав і ім’я її батька. Бо коли б та історія підтвердилася, багато що стало б зрозуміле: і її давній інтерес до мене, і чому так багато про мене знає (ну, хай і не все), і чому так легко мені віддалася — можливо, то була не так любов, як метафізична помста батькові, адже той напевне був ревнивцем, а надмірно ревниві чоловіки — це хворі й важкі до співжиття люди: створюють удома пекло, і те пекло не може не переселятися чи перекидатися в душі дітей. Зрештою, міркував я далі, коли мій здогад слушний, це переконливо пояснило б, чому Іра так уперто не хоче, щоб я знав, де живе, бо зіштовхнути лицем у лице мене і її батька — це розпалити під котлом у тому пеклі новий вогонь. Але весь оцей сектор кросворда може розпастися, коли її мати й справді Калиновська (коли вона не Калиновська, то й розгляд мій ні до чого), але це її дівоче прізвище — тоді ні адресні столи, ні телефонні довідники не допоможуть, отже єдине, що міг би: спитати навпрямець у Іри, яке її прізвище, або чи її мати часом не Калиновська? Спитати прізвище — річ натуральна, але питати про Калиновську — ризиковано, бо вона у своїй історії закомплексована. І я вирішив: перш ніж дізнаватися про місце прожитку чи телефон Карла Калиновського, спробую довідатися, яке в Іри прізвище. І ще одне. Коли її мати Калиновська, то дивно, що мати моя ставилася до неї цілком лояльно й спокійно, отже в мого батька після одруження нічого з нею не було, і цей факт можна визнати за безперечний; мати ж моя твердо була в тому переконана. Калиновська могла вільно й просто прийти до нас додому, то навіщо і їй, і батькові ще й зустрічатися таємно? Це могло значити тільки таке: роман їхній не закінчився, але вони зустрічалися при дитині, а не усамітнившись. І третє: це мій козир, що і я знаю про стосунки батька з Калиновською; Іра ж могла бути твердо переконана, що мені ця історія незвісна, але чи відає вона, що Калиновська, якщо це її мати, вільно приходила до нас додому і не раз, а коли з’явилася після довшої перерви, то могла приїхати і з Києва.
Дехто з моїх колег уважає мене занудою, принаймні кілька разів, цілком випадково, мені трапилося почути про себе: "Отой зануда!" чи "Та яка ж він зануда!" — очевидно, така опінія склалася тому, що я надмірно доскіпливий у творенні коментарів та приміток до своїх видань, а видав я їх понад півсотні, а ще більше тому, що маю негарну звичку вказувати колегам на їхні фактичні помилки, а кому таке подобається? "Він завжди і в усьому всіх поправляє!" — сказала негаційно про мене одна з колежанок, яка була по-особливому недбала, складаючи коментарі, та й видала дві чи три книги і вважала це своїм подвигом. Отже, мене за доскіпливість не любили, але в своїх випадах мали рацію: я не тільки вельми ретельно й уважливо складаю коментарі, а й маю, без похвальби кажучи, немалу ерудицію, і то з тієї причини, що природа дала мені велику пам’ять, а ще й здатність синтезувати факти, і таким я залишався не лише зрілим, а й молодим, — ось чому, замість по-козлячому тішитися, що в мене відбулися такі емоційно важливі події, як перше фізичне зближення із жінкою, я вдався до розумових рефлексій: вони завжди були мені цікавіші емоційних. Коли це занудство, ота надмірна доскіпливість, то я таки зануда, а таких, як правило, не люблять, передусім жінки, однак я своєї природи не бажав ніколи змінювати; зрештою, на моє переконання, така риса конче необхідна науковцю, коли вважає себе серйозним, принаймні верхоглядства чи помилок у такий спосіб може уникнути. Я ж звик усе аналізувати — і не тільки на рівні синтезу, а й на рівні кросворда, тобто творив систему кліток і гнізд і давав до них навідне — очевидячки, це також властивість моєї вдачі. Але кросворди можуть творитися не лише в науці, як метод досліду чи й буквально, вони можуть учинюватися, як показує скрипт, і в житті; один за життя створює одного, інший — ряд, я ж учинив тільки цього і, признаюся наперед, зазнав нищівної поразки, яку цим писанням і намагаюся осмислити і з’явити, бо невідь-чому, хоча й минуло відтоді безліч часу, вона й досі гнітить мені душу і не дає тієї історії забути, залишаючися постійно докучною.
12
Щасливо уникнувши розмови з господинею того дня, коли приводив до себе Іру, не міг її уникнути наступного дня, і це була перша думка, як тільки прокинувся. Спав зле, напливали якісь мариська, які не вив’язувались у жодну історію, а складались у хаос спалахів-кадрів, щось на зразок пізніх фільмів Параджанова: яскравих, але цілком алогічних; відповідно, все те вимилося з моєї голови, щойно розплющив очі, тобто вони були, кажучи фігурально, розбиті й розтрощені пострілом отієї цілком реальної думки про наступну розмову з господинею. І я вирішив не відкладати того далі, бо навіщо продовжувати собі муки? Господиня вставала рано, я ж встав набагато пізніше, отже, коли розмова затягнеться, доведеться пожертвувати сніданком. Одягшись і вмившись із умивальника, що стояв тут-таки, у кімнаті, і збігавши до туалету в глибині двору, за хатою, легенько застукав до її дверей. Почувся покрик старої ворони, і я переступив порога — стара сиділа якраз навпроти дверей у старовинному, облізлому від часу фотелі, як королева в казках, і дивилася на мене важким оливом очей.
— Не хотів учора вас турбувати, — сказав мій бридко улесливий, тобто надмір чемний, голос. — Було у вас темно.
— І добре зробили, — озвалася господиня, — я вчора погано себе почувала.
— Це на погоду, — мовив той-таки противний мій голос. — Чогось хотіли?
— Ми з вами домовлялися, — каркнула ворона, — щоб не водили в мій дім компаній та дівок.
До речі, сісти мені не запропонувала, тож стояв перед нею, як учень, котрий провинився, а вона в тій ситуації — ніби розгнівана вчителька.
— І я виконував обіцянку, — сказав уже нормальним голосом. — Компаній, самі знаєте, в мене ніколи не бувало, навіть на день народження, і привів сюди не дівку, а свою дівчину; був-бо дощ, то де мав подітися?
— А я думаю, що це була дівка, а не ваша дівчина! — каркнула ворона. — Вели себе непорядно.