Люди нам дякували, по гостили як могли та вміли — гостини ці були смутні. Тому затримались у селі на ще одну ніч, але сторожі своєї вже не виставляли — стерегли село місцеві люди. Цілий день у селі стояв плач і лемент, тривожно ревіла уціліла худоба й гостро пахло згарищами.
Були потомлені й розтривожені, через що не могли заснути, тому Кузьма викликався оповістити історію про святого, яку він знав і яку пережив, як казав, у своєму Жидачівському монастирі. Притому Созонт признав, що подібної він у книжках не прочитував, отже, признав її за автентичну, а може, вчинив так, щоб не збурювати гарячого Кузьминого норову.
Розділ десятий,
у якому розповідається про кухаря Калістрата, який побував у раю
Калістрат був сином простих батьків та й сам простий, у монастирі служив у поварні, маломовний, смиренний та роботящий, а визначався ще й тим, що кожному пропонував допомогу, через що деякі недобрі серцем ченці ним користувалися як рабом, понуджуючи, але він усе виконував безвідмовно — і це окрім основної роботи; ще й мав звичку дякувати тому, хто ним користувався. Молитви й посту ніколи не полишав, ходив трохи зігнутий, виставивши вперед бороду, ніби не хотів, щоб та борода терла йому одежу на шиї. З нього любили покепкувати, лаяли його, часом через дрібниці били, тоді він видавав із горла якийсь пташиний кавкіт; але ніколи не оборонявся, не відповідав напасникам гострим словом, отже, був плохий та благий, а в цьому жорстокому світі заведено, що чим благіша людина, тим більше лиха на неї падає, і чим беззахисніша, тим більше його доводять, як це буває і в тварин, і в птахів: слабкого забивають, а сильний росте. Такий був і Калістрат, і, хоч усім хотів допомогти й прислужитися, мали його за останнього, глумилися і зневажали, забувши євангельську істину, що "багато хто з перших останніми стануть, а останні першими",[10] а Христос велів приходити й сідати на останньому місці, бо "хто підноситься, буде впокорений, а хто впокоряється, буде піднесе ний".[11]
Історію ж оцю оповів Кузьмі один ієромонах Автоном, що жив у їхній обителі і мав до Господа одне тільки прохання: щоб той у якийсь спосіб дав пізнати, чи існують і справді у потойбічному світі рай та пекло, а властиво, не так пекло, як рай, тобто Автонома вельми цікавило: чи його іночі подвиги, відстороненість од світу та життя, убогість та нікчемне існування і справді дістануть після смерті вічну мзду, чи підуть на вітер. Навіть у розмовах із Кузьмою Автоном казав:
– Є тільки одна річ для поживи подвижництва: увіритися, що рай — не вигадки перестрашеної смертю людської істоти, окрім цього, немає важливого. Бо коли оповіді про рай — людські байки, то й відрікатися від світу нема жодної рації, а треба цей світ і життя любити, а не зневажати, не тікати від нього, а йти у нього, не уникати людей, а йти між них, не про рай посмертний гадати, а про рай, створений при допомозі розуму та добродійностей у живому світі, а монастирі всі позачиняти, ченців розігнавши.
— Отже, хочеш служити людям, не Богові? — спитав його Кузьма. — І, коли не віриш у Божий рай, чи не є це невір'ям у Бога?
— Не вірити у Бога може тільки кривий розум, — сказав Автоном. — Адже світ живе у чиїсь волі і за твореними кимось законами. І цій волі улягає не тільки людина, але й кожна комаха, й рослина, кожна непотрібна бур'янина, та й творення плоду, що зумовлює продовження життя, чиниться за працею людською, але не за волею її, а таки Божою. Адже у зрослій насінині заховується рослина року майбутнього, і не тільки стебло з листям, але й новий плід, і все це у невсяжній різноманітності плодів та видів. І чи не кривий розум сказав, що служити добродійності й плекати розум та добрий лад на землі — не є служенням Богові. Отож мене й мучить сумнів, — мовив Автоном, — чи не диявол шепче нам ненавидіти живий світ, творення Боже, велике з великого, а любити Бога, відкидаючи та зневажаючи світ, щоб досягати благ, яких ніхто не бачив і не пізнав із живих?
І так багато думав про це ієромонах Автоном, що одної ночі мав собі видіння: побачив дивної краси долину, порослу лісами з плодових дерев, полями з усіляким їстівним зелом, з квітами, яких було аж так багато, що покривали вільний простір. І побачив він дорогу, що текла між того багатого краю, а по ній ішов, спираючись на патерицю, отой кухар Калістрат, що його всі зневажали. Сам же Автоном ніби пролітав над тим чудовим краєм, але, вражений зустріччю з Калістратом, приспустився до нього на крилах своїх, був-бо в образі птаха, і спитав:
— Куди це ми, брате Калістрате, потрапили з тобою? Чи ж не у рай?
— У рай, отче, в Божий рай, — сказав Калістрат.
— Залетів сюди уві сні, — сказав ієромонах, — а як ти, живим бувши, сюди потрапив?
— Великою благістю сюди покликаний, — сказав Калістрат, продовжуючи йти дорогою, тоді як Автоном пурхав над ним пташкою, — бо тут є обитель Божих вибранців.
— Отже, ти вмер? — спитав Автоном. — Не може сюди потрапити живий.
— Таж потрапив, — спокійно сказав Калістрат, спираючись на патерицю.
Дорога увійшла в гай, де росли яблуні, і гілля кожної аж угиналися від чудових, соковитих та зрілих плодів.
— Чи можеш щось тут зірвати? — спитав Автоном.
— Усе що захочу, — сказав, ідучи, Калістрат.
— Тоді зірви для мене яблуко, — попросив Автоном, показуючи на найрум'яніше.
Калістрат зірвав три яблука, вклав їх у малу торбину, що висіла у нього на шиї, й привісив Автоному-птаху.
— Прийми, — сказав він, — і насолодися!
Відтак закрутили, замотали Автонома хвилі сну, і він ніби в коло потрапив, що оберталося, а потім відчув, що кинуто ним у безодню, в яку безконечно довго падав, поступово перетворюючись із птаха в людину, і летів, розпластавши руки й ноги, але вже не так швидко, а все уповільнюючись, кружляючи, а довкола грали барвисті пасма, ніби веселка розлетілася й розкришилася у просторі. І почув він музику, де кожен звук відповідав барві, ніби звуки переливались у кольори, а барви у звуки, а глибоко внизу уздрів круглу кулю, до якої наближався, хоч і летів повільно, надзвичайно швидко, і побачив на тій кулі голубу воду й зелені пасмуги лісів, і кряжі гір, і жовті квадрати полів, і стрічки доріг, і сонце чудово ояснювало землю, а та земля туманом була покрита, й оберталася вона, й крутилася, як вістив єретик Галілей, а тоді очі його, Автонома, самі від себе заплющилися, і він полетів уже в темряві, але не була вона глупа, а налита тремтливим етером, що перламутрово світився. А потім і це пропало, і почув він, як почали голосно клепати у било на утреню.
Тоді ієромонах Автоном прокинувся, але отямився не відразу, бо голова йому паморочилася й крутилася, і він сам ніби продовжував обертатися разом із ложем і відчував рукою на грудях привішену торбину, запустив туди пальці й витяг золоте яблуко, яке чудово засвітилося й запроменіло, а ще чудовіше запахло. Відтак цілком зникли запамороки і ложе зупинилося, а він сів, тримаючи яблуко в руці. По тому витяг із торбини ще два й поклав їх на ліжко. Довго на них дивився, не маючи сили збагнути, що ж із ним сталося. Але треба було спішити до церкви, тож покинув яблука на ложі й поспішив на утреню; вельми його при цьому цікавило, чи прийде кухар Калістрат. Отож не пішов, а побіг на службу, а коли вступив до церкви, закляк уражений: Калістрат стояв на співанні утрені. Відтак приступив до нього Автоном і спитав пошепки:
— Яви, Калістрате, де був цієї ночі?
Калістрат подивився на нього спокійно й так само пошепки відповів:
— Прости мені, отче, був там, де мене бачив. Тоді сказав Автоном із притиском:
— Клятвою упереджую тебе, зголоси Божу величність, не потаї сказати істину.
Калістрат тихо мовив:
— Ти, отче, просив Бога, щоб показав тобі мзду воздаяння за добродійність після смерті. Зволив Господь звістити через мене, недостойного, тож знайшов мене там.
— Чому тебе, останнього в обителі цій? — спитав Автоном.
— Мабуть, тому, що останній, — сказав покірливо Калістрат.
— А що дав мені, отче, в раї, коли попросив тебе?
— Те, що лежить у келії твоїй, на ложі… Але негоже, панотче, службу балачками труїти. Дай помолитися, і себе тим не обділи. І вибач мені, бо я — черв'як, не чоловік…
Автоном вислухав службу, щиросердно молячись, а коли під кінець озирнувся, Калістрата не побачив на його місці. Після закінчення служби підійшов до ігумена і сказав:
— Ходи, отче ігумене, до мене в келію, щось маю показати. Вони пішли, а за ними ув'язалися й деякі ченці, серед них і Кузьма. Коли ж уступили до келії Автономової, побачили на його ложі три великі й красні яблука, що висяювали від себе неземне світло. І розливались у мешканні неземні пахоти, від яких солодко завмирало у грудях серце.
Розповів Автоном про свій сон, і про зустріч із Калістратом, і про розмову їхню у церкві. Всі почудувались із того вельми, тим більше що ніхто тієї утрені брата Калістрата у церкві не бачив, але могло так бути й тому, що ніхто на нього не звертав уваги, як на останнього в цьому світі, хіба хотів скористатися його послугою чи вилити на нього своє зло. І всі вони, в тому числі й Кузьма, кинулись у поварню, щоб уклонитися рабу Божому, але й у поварні його не було. Інші кухарове сказали, що не був він на роботі й учора. Тоді побігли всі до його келії і там знайшли задубілого його трупа. Але виглядав зовсім як живий, навіть усмішка застигла на мертвому обличчі. Тоді всі жахнулися непомірно, а найбільше ієромонах Автоном, бо розмовляв у церкві не з живим, а мертвим Калістратом.
Потім він оповів, що зайшов до церкви і на тому місці, де відбулася їхня розмова, побачив бридкого, червоного черв'яка, який ще звивався на кам'яних плитах. Узяв його в долоні й виніс на світло, заніс до монастирського саду і за копав під однією із яблунь. Відтоді та яблуня довго й щедро плодоносила.
Запала тиша, ми мовчки переживали цю історію.
— А що сталося з тими яблуками? — спитав Павло.
— Яблук більше ніхто не бачив, — відповів Кузьма. — Можливо, їх сховали монастирські старші, а може, забрав із собою Автоном.
— Забрав куди? — спитав Созонт.
— Може, туди, звідкіля їх узяв, — мовив Кузьма, бо ніхто відтоді Автонома не бачив: чи покинув монастир, чи щось із ним сталося. Але після похорону Калістрата він відразу ж з монастиря зник, нікому й слова не сказавши.