Він побачив мене й кинувся в мій бік, як пес, гримлячи ланцюгом, — я відсахнувся. Стасі в кімнаті не було, очевидно, сиділа за уроками в сусідній. Вражений до глибини душі, я тихо відійшов і вже в те вікно не зазирав. Знову та історія повторилася невдовзі, потім ще і ще, аж доки не з’явилась у їхньому помешканні божевільна їхня сестра Зіна. Привела її стара Ващучка за руку. Вдягнена в якусь хламиду, волосся в неї було майже острижене, тільки трохи підросле, а очі — пласкі, випиті, обличчя втомлене і, хоч зовсім молоде, опущене й постаріле. Зіна йшла і блаженно всміхалася; для мене було дивним, що досі я її ніколи не бачив. Але пояснити це неважко: Ващуки поселилися в нашому домі недавно, після того, як тут, куди перебрались, у цьому мешканні, загинула, отруївшись чадом, ціла родина: чоловік, жінка й троє дітей. То були перші смерті в нашому домі за моєї пам’яті, тоді у двір наш набилося жахливо багато людей, виносили труну за труною, посипали землю квітами, а духовий оркестр вив так пронизливо, що я забивав собі пальцями вуха. Люди витовкли в нашому дворі всю траву, і потім у ньому цілий день чувся запах смерті — цим запахом було пронизано все, навіть нашу квартиру він заповнював, і я цілий день ходив як прибитий… Отже, з’явилася в домі божевільна Зіна і після того (пояснити чому саме я й досі не вмію) Віктор Ващук перестав мордувати свою молодшу сестру; зрештою, ми ніби й забули за них, бо тепер із Ващуків найпомітніша стала вона, Зіна. Нікого не чіпала й ні до кого не заговорювала, а тільки блукала всюди в солом’яному капелюшку із великою штучною яскраво-червоною квіткою; спершу блукала двором, щось невиразно наспівуючи і вряди-годи схиляючись та рвучи травини й бур’ян, — складала їх у букети; потім почала виходити на гору, сідала на каменюку чи прискалок і плела там із квітів вінки. Одного з них насаджувала на капелюха й блукала так по горі, наспівуючи. Згодом покинула двір і гору й почала шаландати вулицями: ішла зосереджено й серйозно у своєму капелюшку зі штучною квіткою і з вінком; часом за нею ув’язувався гурт хлопчаків, які задирали її й підсміювалися, а вона милосердно всміхалася і йшла, тягнучи за собою хлопчаків, як зграю мух. Незвично було, що куди б я пішов і на яких вулицях бував, скрізь я здибувавсь із Зіною; згодом зграя хлопчаків, що часом її супроводжували, стала ходити за нею невідступно. Секрет цього всього розкрив один із Карасиків, він відкликав мене в глибину двору і сповістив, що Зіна "всім дає", що вона водить щоразу нову партію хлопчаків на гору, де росте столітній дуб, там під дубом лягає, заголює ноги, і хлопчаки по черзі на ній гопцюють. Карасик теж там побував із братами, вони вже того діла спробували, отож, коли і я хочу того спробувати, вони організують. Власне, й організовувати нічого не треба, а тільки прийти під дуба, а вона приводить хлопчаків туди щодня, притому приблизно в один і той же час. За раз на ній їздять не менше десятка хлопчаків, але вона тиха й лежить, не рухаючись, тільки сміється. Мене це знову-таки жахнуло, йти з Карасиками туди я рішуче відмовився, на що Карасик презирливо всміхнувся й сказав:
— Дурний, вона ж сама дає!
Кінчилося це тим, що на тих жирунів, довідавшись, наскочив Зінин брат Віктор з ломакою; він дико заревів, як розповідали мені згодом Карасики, і кинувся лупити хлопців, хоч тих було багато, а він один; кільком розбив лоба, одному з Карасиків врізав по спиняці, і хлопці, як мушва, порозсипалися. Відтоді під дуба Зіна хлопців не водила, бо Віктор побив і її, але тепер, шепотів мені на вухо Карасик, вона водить хлопців у інші місця, на той бік річки, в кущі, й вони не тільки постійно міняють місце, але й виставляють сторожу, щоб Віктор на них не наскочив. По всьому хлопці розходяться, а Зіна йде далі блукати вулицями, загадково усміхнена й безтямна.
— Ти дурний, — сказав мені Карасик, — вона каже: я всіх люблю і всіх любити хочу.
Але й це мене не спокусило, бо я Зіни, відверто кажучи, побоювався.
Тоді, в дощ, коли вийшов на двір Іван Касперович і коли в повітрі так виразно запахло тривогою, ми всі троє: Карась, Георгій Ковальчук та я помилилися, бо з Іваном Касперовичем нічого не сталося, але відчуття тривоги з’явилось у нас недаремно: саме в той день померла Стася. Померла тихо й просто, як потім розповідала Ващучка, лягла на ліжко, склала на грудях рученята і сказала:
— Мамо, я вмираю, але ви не плачте. До мене приходив Бозя і сказав, що кличе мене до себе.
Дивилася широко розплющеними очима в стелю, і таке було в неї прегарне личко, що мати не могла не заплакати. Вона кинулася до дочки і сказала, що викличе швидку допомогу.
— І найшвидкіша допомога вже не встигне, мамо, — сказала дівчинка. — Бо моя їде по мене із неба!
І всміхнулася, казала стара Ващучка, як усміхається янгол, по тому заплющила очі, зітхнула, й тілом її пройшла спазма — душа вийшла їй із тіла, бо вже біля того тіла й укляклої матері, що ридала, звівши руки догори, стояла не видна нікому, тільки тій звільненій душі, золота літаюча колісниця із золотим хрестом. З неї зійшов шофер чи пілот, гарний і осяйний, з величезними пташиними крильми за спиною, розчинив двері у колісницю й гостинним жестом запросив звільнену душу заходити. І та, найгарніша з усіх дівчаток, яких я бачив у світі, котра була найздібніша з усіх відмінниць і найохайніша з усіх чепурух, та, в котрої очі сяяли, виточуючи лагідне проміння, та, яку я навіть не осмілився полюбити таємним хлопчачим почуттям, бо надто гарна вона була й недосяжна, ступила білими босими ніжками по зеленій траві з квітами, якими заросла раптом підлога її кімнати, схилилася й зірвала яскраво-жовту кульбабу, хоч була вже пізня осінь і ніде кульбаби не цвіли, озирнулася на свій дім, де ридала її мати і де на вступі дверей стояв, тільки-но прийшовши, її брат Віктор із широко розверстими очима, і ступила в золоту колісницю. І та колісниця відразу ж знялася вгору і понесла її у вічні пенати, до яких не кожному із земних може бути доступ.
Оцю казку про золоту колісницю я не вигадав, її розповів мені євангеліст Сухар уже потому, як відбувся похорон, коли я, мучений неприкаянним смутком, забрів у його столярну майстерню; він саме в той час робив раму до вікна, витесуючи жолобки для скла, і сказав мені:
— Так написано було на її долі, вона прийшла до нас у світ, щоб нагадати про Бога.
— Але ж Бога нема, дядьку, — сказав я, бувши добре навчений цього вчительками й матір’ю.
— Для тих, хто його не потребує, його й нема, — сказав євангеліст Сухар, — а для тих, що до нього йдуть і потребують його, він більше як є.
— Чи ж може так бути, що він більше як є? — спитав я.
— Бо він є й для тих, що гудять і зневажають його, він більший людської огуди чи й прославлення, служби йому чи заперечення людського — його мірки нам не збагнути.
Подивився на євангеліста Сухаря трохи співчутливо, здалося мені, що він був наївний, мов дитя. Та і я тоді був дитям, мав у щось вірити, творити собі якісь казки, тобто бачити світ трохи інакше, ніж дорослі, отож незлобиво посміявся із казки євангеліста Сухаря, але й досі її не забув…
А похорони були й цього разу багатолюдні. Прийшли учні зі школи, вчителі, сусіди, зійшлися пожильці нашого дому: Іван Касперович, цілком твереза Олька із заплаканими очима і Галинка, ми з матір’ю, євангеліст Сухар із жінкою та дорослою дочкою, наш інвалід Георгій Ковальчук, що вважав себе генієм, Карась із Карасихою з усіма Карасиками, яких називали в нас іще дрібнолюдками, стара Червона Шапочка, самогонниця, і сонм старих жінок, що приходили до неї пиячити, і, нарешті, в усій своїй міліцейській величі старший лейтенант Гомзин зі своєю жінкою-кацапкою і двома дочками Людкою та Фанькою, які були точними подобенствами матері: широколиці, з блідими очима та миршавим волоссячком невиразного кольору. Не було серед нас однієї, а саме божевільної Зіни, бо тій було увіч не до сестри, можливо, й зараз вона віддавалася любові з тічкою хлопчаків і щасливо всміхалась у небо, коли ті хлопчаки на якийсь час те небо перед нею відхиляли. Ридав духовий оркестр, плакали жінки. Стасю винесли в оббитому червоним гробі на подвір’я і обкидали осінніми квітами. І хоч учора цілий день лив дощ, сьогодні погода стояла чудова, не було на небі ані хмариночки, літало баб’яче літо, й потоки синьо-жовтого світла заливали землю, наш двір, дім, мертву дівчинку, яка у смерті стала ще прекрасніша і ще більше схожа на вишукану порцелянову ляльку. І я не міг повірити, що вона мертва, бо смерть не наклала на неї жодної печатки, навіть легка усмішка освітлювала їй обличчя. Люди витоптували у дворі мокру ще з ночі траву, змішуючи її з опалим листям, а дерева навколо яскраво світилися, ніби ілюміновані.
І тут сталося щось дивне. У тиші, що раптом запала, бо музика замовкла й музиканти переводили подих, вирвався крик. Кричав Віктор Ващук:
— Це я, я її вбив! — кричав він, почервонівши як буряк і вирячивши й без того банькаті очі. — Я її вбив, зарізав, отруїв, а тоді повісив. Це я, я, я!
— Марш у хату! — різко сказала Ващучка, — Марш у хату на цеп!
Віктор хижо озирнувся навколо, втягнув голову в плечі, ще більше почервонів і повільно рушив у хату.
— А што такоє? — сказав міліціонер Гомзин, зводячи голову й гоголем підступаючи до Ващучки. — Шо такоє он говорит?
— Здурів хлопець од горя, — сказала понуро Ващучка. — Він у мене трохи малахольний.
— А врача визивалі? — спитав Гомзин, сверлуючи поросячими очицями Ващучку.
— Як же без врача? — втомлено сказала Ващучка. — Без врача і розришенія на похорон не дадуть…
— Да, конечно! Смотритє міне! — сказав міліціонер і відступив до жінки-кацапки і двох дочок, що були точними подобенствами матері.
Біля гробу, засипаного квітами, стояв євангеліст Сухар і невідривно дивився на померлу, обличчя мав печальне й величаве.
На цвинтар я не поїхав; зрештою, так порадила мені, підійшовши, мати. Не поїхали ще міліціонер зі своїм жіноцтвом, інвалід Ковальчук та Віктор. Я блукав двором із потолоченою травою, листям та квітами, і мені чогось стало нестерпно жаль Віктора. Відчинив двері й зайшов у першу кімнатку, що була в них кухнею. В хаті було тихо. Штовхнув інші двері й зайшов у більшу кімнатку, — в кутку на підлозі сидів, скулившись, прив’язаний на ланцюгу Віктор.
— Віть, чуєш, Віть! — співчутливо сказав я.