Іване! — сказала голосно. — Чуєш, Іване!
— Чого тобі? — буркнув після паузи з-за дверей чорний голос.
— Ну, чого ти звурдився, як скипіле молоко? — ніжно сказала Явдоха. — Чи ж я що лихе вкоїла? Ходи до нас і погостюємо, як це водиться в людей, пана дяка. Не уймай мені моєї порядности!
— То це ти порядна, скурва дочко! — гримнув з-за дверей чорний голос. — Чоловіка нема, а ти любаса розгощуєш!
— Не ображай мене, Іване, бо тіпун тобі сяде на язика! — суворо сказала Явдоха. — Чи застав мене за любасним ділом, що невшетечність мені приписуєш?
За дверима запала глибока мовчанка.
— Може, якось утечу? — шепнув дяк.
— Отам комірчина, — тицьнула Явдоха, — а в ній віконце… Ну, чого ти мовчиш, довбне? — скрикнула голосно. — Не прикликала пана дяка, він сам прийшов, ще й пляшчину приніс, щоб із тобою розмовитися. Бо сам казав: чого це пан дяк до нас не приходить? Казав?
— Казав, — бовкнув із-за дверей Іван.
І поки велася та балачка, дяк Григорій Комарницький, в якому не тільки прокинувся, а й тарабанив об ґрати грудей заєць, навпшиньках перейшов покоя, а коли озвався голос Пошивайла, відчинив двері, боячись, що вони зариплять, але ці двері виявилися змащені, можливо, не він один ними ходив, і дяк із полегшеним зітханням уступив досередини — комірчина була залита срібним місячним сяйвом.
Явдошина ж балачка за його спиною тривала.
— Казав, казав, телепню! — вискуче гукнула Явдоха. — А коли пан дяк до нас прийшли, то як його зустрів? Казна-що вичворяєш!
— Але ж прийшов, коли мене не було, — м'якше відказав пономар.
— Та чи знав, що тебе нема? — крикнула Явдоха. — Як зайшов, так і сказав: хотів ближче з тобою зазнатися. А ти як немисленнии накрив його, наче мішком.
— Гостила ж його? — гукнув із-за дверей голос.
— Гостила, — різко відказала Явдоха. — Бо коли люди приходять до мене в дім, гощу, а не так як ти, одоробло нещасне, їх окрикуєш!
І знову-таки, поки велася ота балачка, пан дяк Григорій Комарницький спробував, чи й справді відчиняється віконце в комірку. Виявилося, що так; можливо, відчинялося не раз при подібній оказії. Тож дяк скрушно зітхнув удруге, але зміркував, що в жупані крізь те вікно не пролізе, а ще, чого доброго, порве. Тому зняв жупанця і викинув назовні, і тільки тоді, хекнувши і підстрибнувши, просунув у віконце голову і почав не так вилазити, як викорчовуватися з тієї хати, але на перешкоді стало те, що надто наївся. Коли б не це, то він легко б у віконце проліз і накивав би п'ятами, а втікати вмів, хоч і не завжди щасливо. Але на перепоні став живіт, набитий їжею по зав'язку, який зробився ніби казанок, тобто чимось подібним до Пошивайлової голови, або ж бубон, отож той бубонець і заклинився у проймі. Холодний піт почав литися з голови Комарницького, скрапуючи у срібну пітьму, бо одне діло, коли чоловік застане вдома бенкетника, а інше, коли люди зловлять застрялого у вікні любаса — тоді відбрехатися, що тільки гостив у цьому домі, аж ніяк не вдасться. І він закректав і засопів, і сіяв холодний піт у холодну траву. І вибалушував очі, але не міг продертися ані вперед, ані назад, аж тихо зойкнув, і цей зойк почула з покою Явдоха, миттю зметикувала, що сталося, скочила до комірчини, схопила дяка за ноги і почала втягувати назад, переконавшись, що виштовхнути його з хати не вдасться. І це було як у казці про ріпку, одне тільки, що ріпкою був живий чоловік, але в казках завжди вживаються алегорії, отож вони, зрештою, як у казці про ріпку, й попадали, а може, і їм допомогла якась таємнича миша цієї ночі.
— Ідіть, пане дяче, й сідайте до столу, бо вам звідси втекти не вдасться, — зашипіла Явдоха Комарницькому на вухо.
— Чого це ти замовкла, скурва дочко! — загорлав за дверима пономар, очевидячки взявши підозру, чи не займаються зачинені любасним ділом.
— Замовкла, бо хотіла, щоб до твоєї дурної голови дійшло те, Що сказала, — мовила гостро Явдоха, коли дяк знову всівся до столу. — Гостила я чоловіка, якого й сам готувався закликати в наш дім, а ти роз'їжився, як їжачисько, розперезався, як баба, накинувся на мене, безневинну, з мокрим рядном, до ладу не розпитавшись, нікчемо ти, телепню, дурню і нетудисвіте! — при цьому що довше Явдоха говорила, то більше її голос переходив у верещання.
— Гаразд, — примирливо сказав за дверима Іван Пошивайло. — Може, я й погарячкував, але скажи: чи годиться жінці приймати гостей у відсутність чоловіка?
— А скажи мені й ти, — по-гадючому засичала Явдоха. — Коли прийшов, двері були зачинені?
— Та ж ні, — ніяково озвався Іван.
— А коли б я мала щось лихе щодо тебе на думці, то чи лишила б двері незачиненими?
У сінях удруге зависла тиша, відтак почулося, як щось відсувається, двері розчинилися, і в них знову постало одоробло, але вже не з таким чавунним обличчям.
— Не дурій, Іване, — м'яко сказала, знову вживаючи заспівних інтонацій, Явдоха, — бо робиш сором собі й мені. Перепроси ліпше гостя, бо ти таки нечемний господар, сідай і повечеряєш. Ти ж голодний з поля?
— Голодний, — буркнув Іван, підозріло оглядаючи дяка Григорія Комарницького, який спокійнісінько сидів за столом, навіть не дивлячись на нього, а ще пильніше озирнув свою жіночку, яка любо до нього всміхалася.
— Мені так здається, пані господине, — поважно сказав Григорій, — що прийшов до вас із гостиною не в час.
І він звівся на весь зріст, а тоді й довершив, не гублячи гонору:
— Отож вибачте, що вчинив у вас колотнечу, й дозвольте мені піти.
— Сідайте, пане дяче, — мовила наказово Явдохо, — бо цей нетіпаха і вайло ще перед вами не вибачився. Випийте один до одного по чарці, і нехай не робить мені публіки.
І голос у Явдохи здригнувся, а з лівого її ока поповзла, напевне, дуже солона сльоза, а може, то була й не сльоза, а тоненька, спрозорена змійка. Іван Пошивайло засопів, бо не міг байдуже переносити жіночих сліз, озирнувся, ніби збирався звідсіля втекти, але вчасно збагнув, що тікати нічого й нікуди, бо це таки його дім.
— Та годі тобі, перестань-бо кричать! — змовив примирливо. — Може, я й справді не те, хоч, коли сказати по правді…
— І що вийде по правді? — верескнула Явдоха.
— Та нічого, — ніяково сказав Іван. — Може, я й справді не те… Давайте, пане дяче, вип'ємо, бо вона мені з карку не злізе, а ти й справді ще в моєму домі, сказати по правді, не був.
— А коли не був і ти зайшов у відчинені двері, чого шиєш мені пана дяка в любаси? — переможно проказала Явдоха.
— І це правда, — згодився Іван, сідаючи до столу. — Годі вже торохтіти!.. Вибачай, пане дяче, коли що не так!
І він почав наливати в горнятка сивуху; дивно було те, що цього разу їх на столі виявилося три.
3
І вони всі троє відчули, що в цю мить у небі засвітилася нова зоря, зоря миру. І та зоря, як архангел Михаїл, а може, то й був архангел, прискочила на золотому коні місяця до того дому, в якому лежав, загорнувши в себе всі темні кутки, чи навпаки, заповнивши ті кутки собою, Змій, і вдарила золотим списом Змія в голову, аж посипалися іскри, а може, це іскри посипалися з очей пономаря Івана Пошивайла, бо з ним завше це траплялося, коли випивав сивухи: на очі вибивалося по сльозині, в сльозинах заламувалося світло, а йому здавалося, що сипляться з очей іскри, отож він і дивувався. І той Змій, зачаєний по кутках, може б, щасливо здох від стрімкого удару архангельського списа, спущеного із зорі миру, коли б не ще одна випадковість, а всі випадковості, знав із досвіду дяк Григорій Комарницький, є нещасними в природі своїй. Бо коли ото велася сварка, пізно ввечері проходила повз хату Пошивайлів, чи, може, чорт її наніс, Гапка Дмитриха з невісткою, вони й почули галас із пономаревої хати.
— Га! — сказала Гапка. — Пономар посвар чинить із жінкою, чуєш?
— Та ж не глуха, — сказала невістка. — А ви не чините посвару в нашій хаті щодня?
І це було сказано саме в той час, коли дяк намагався вилізти У віконце, але так і не зумів. Зрештою із пройми зник, і то було обом жінкам як короткочасне видіння.
— Тут щось не те, — звузила очі Гапка. — А ходімо підглянемо!
І вони, як дві кішки, одна чорна, а друга біла, пішли на м'яких лапках, ледве торкаючись землі. Але одна із них зашпорталась у купанці дяка Григорія Комарницького і ледве не впала.
— А це що за нещастя? — скрикнула невістка, бо це вона ледве не впала.
— І-і-і! Жупан, — сапнула щасливо Гапка. — Дай-но сюди!
І вже безперешкодно вони дісталися до вікна й прикипіли до скла. Але побачили мирну сцену, бо саме в цей момент і дяк, і пономар досягли згоди, й обидві жінки достояли під вікном, доки всі не сіли до столу і не випили мирову, одночасно закидаючи голови, щоб догідніше вилити горілку до рота, а ще жінки побачили за столом кругловиду й понікуди задоволену Явдоху, яка цвіла усмішкою, але не пила, бо куди солодшого трунку заживала: зуміла вкоськати свого дурного чоловіка, та й здобути в хаті мир.
— Е-ге-ге! — сказала Гапка. — Тут щось не так! А цього жупанця ми з собою заберем… З цього жупанця, чує моє серце, ще ниточка попливе й покрутиться. Ходімо, і не дивись мені на те стидоморисько!
І їх забрала пітьма, як забирає всіх кішок, котрі тільки в темряві й бачать по-справжньому світ.
У того, хто читатиме цю оповідь, може закономірно виникнути запитання: а що ж пономаревий пес? Адже й справді: коли б був пес, то, звикши до коханців своєї господині, він, може б, на них і не галасував, але тут з'явилися істоти супротилежного гатунку, тобто кішкоподібні, а який нормальний пес таке б витримав? Скажемо, що пес у цьому обійсті був, але солодко спав й уві сні бачив, може, не архангела на золотому коні й із золотим списом (від такого сну можна перелякатися й прокинутися), а костомашшя від курки, яку поїдав господинин гість, а ще всілякі смаковиті недоїдки — подібні ж сни бувають у собак такі солодкі, що вони під той час не прокидаються, бо в їхніх животах солодко вариться сік у передчутті доброї роботи.
Але він, той Явдошин пес, мав звичку трохи підступну, бо хоча й справді не ганяв господининих любашів, коли ті прилазили, але неодмінно прокидався, коли ті виходили, і вже тоді відпроводжував їх при звичному собачому етикеті, примушуючи любаша бігти так, що той ледве-ледве устигав до перелазу, а, розігнаний бувши, не перелазив, а перелітав вийстя, отож Явдошиного перелаза ліпше було назвати перельотом чи переметом, бо любаші через нього таки переметувалися; щоправда, переметом на Волині, це вже знав дяк, звуть рибальську снасть, через яку риба не завжди переметується.