І. СОНЦЕПОКЛОННИК
"Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою
душу золотий засів — хто знає, що вийде
з того насіння? може, вогні?"
М. Коцюбинський. "Intermezzo".
Наче пісня в степу — самотній. І степу кругом — без берегів... Жита... Пшениці... Ячмені. Хіба де озерце причаїлося в хлібах наче острів. Попереду на один крок — рухлива тінь від бриля. Та хіба сховаєшся від нього, сонця, під солом'яним селянським брилем!.. Та й пащо?..
Близько — ні душі. Було десь село і потонуло за шовковим вівсяним обрієм. Одну мить обвіває вітер духом ранніх гречок — цвітуть десь далеко, в долині. Потім — суміш чебрецю, полину, бур'янів... А над головою дзвенить і не падає жайворонок.
Він раптом спиняється. Навкруги нікого, але звиклим вухом він чує вдалині шум, суєту. І відразу помічає: за кілька гонів пливуть щосили у ячменях до нього три білі клубки. А-а... знайшли!.. Сьогодні, ідучи в поле, він не гукнув їх, як завжди, ї ось вони самі знайшли його — три великі пухнасті вівчарки. І ось уже вони біля нього, припадають, розпалені і знеможені від спеки, до обніжка. Найбільший — Оверко — качається по траві, інші два засмалюють на сонці довгі тонкі язики.
Хвилину він дивиться мовчки на собак. Потім рушає далі обніжком, захований по груди в колосся. І його білі невтомні супутники раптом зриваються, забігають наперед, мчать знову навперегін і поринають у хвилях запашного прибою.
Так вони продовжують свій щоденний польовий обхід.
Десь про нього згадує родина, з докором хитають головою друзі, хвилюється чиєсь чуле серце, думаючи про нього, шукає випадку для інтриги чернігівський губернатор. А до восьмого діловодства департаменту поліції мчить термінове донесення начальника губернського жандармського управління: "Состоящий под негласным наблюдением сын титулярного советника Михаил Михайлов Коцюбинский сего 4 июня 1908 года отбыл в неизвестном направлении".
"Отбыл в неизвестном..." Ха-ха-ха...
Сонце ще високо, і вони нескоро закінчать свої щоденні мандри безмежним полтавським морем.
В кононівському маєтку Чикаленка — нікого з господарів. Сам він у Києві, в справах, родина — за кордоном. Гостеві повна свобода залишатись на самоті.
Коцюбинський радий.
Цей рік урожайний на різні прикрості. Вони злітались без кінця-краю, щоб позбавляти його спокою, рівноваги і не дозволяти сісти за роботу. Люди теж чимало йому надокучили. Вони заслужили на те, щоб йому заманулось на самоті відпочити від їх пісень...
В маєтку є економка, що досить справно, хоч і не зовсім дієтично, годує гостя, та ще якась далека стара родичка Чикаленкова, що заступає господарів. Він їх майже не зустрічає і не почуває у тім потреби. Серед низин, ланів і в величезному старовинному парку, посадженому ще руками кріпаків, стільки спокою і тишини, що Михайло Михайлович часто спиняється зачарований і довгими хвилинами не рушає з місця. А коли ввечері, відгулявши з своїми одчайдушними супутниками вісім годин серед ланів, він повертається до маєтку, почуває себе майже юнаком. Вія вбирає в себе дикі запахи полів і проймається сонячним настроєм. Ніхто йому не потрібен; він рано вкладається спати — один у величезному будинку серед парку — і підводиться рано, лише з-за обрію вихоплюється сонце. П'є молоко, з'їдає сніданок і кличе супутників.
Вони починають свою щоденну мандрівку серед ланів.
За часів кріпацтва кононівська садиба належала відомому панові Лукашевичу. До нього не раз приїздив Шевченко, що гостював верст за тридцять звідси в Рєпніних.
Часто, заходячи до будинку, Коцюбинський з якимось особливим почуттям шаноби думав про те, що, певно, крізь ці двері проходив колись великий Шевченко...
Перші дні він страждав від утоми, яку привіз сюди з собою.
Тепер вистачало вільних годин, але бракувало снаги, щоб сісти за роботу чи бодай читати книжки, їх було тут немало. І тільки нашвидку проглядав газети. А проте сили відновлювались
Незабаром він писав своїм друзям: "Тут, живучи природою, навчаючись у неї, я й сам стаю спокійніший і чистіший..." До того ж — він був певен — тут ніхто не здійснює за ним гласною чи негласного "надзору".. Він може почувати себе вільно!..
Коли Чикаленко повідомив, що сам не зможе цей час жити в своєму маєтку, Коцюбинський охоче погодився приїхати сюди в гостину. Тут йому ніхто не заважатиме. Була й ще одна причина, що примусила приїхати сюди — нереальність його намірів відпочити на півдні. Ось уже скільки років він збирається за порадою лікарів до південного моря ремонтувати своє давно зламане здоров'я. Даремні мрії! Зараз він не має в кишені й кількох карбованців, щоб купити нові калоші: старі розлізлись і в них небезпечно ходити. Хочеш чи не хочеш, а доводиться задовольнятися й цим...
Одного разу — він писав листа до неї, своєї чудесної подруги, що з нею листувався потай від усіх,— хтось наближався до нього. В парку затріщали кущі, і через хвилину біля альтанки стала постать. Вона нагадала Коцюбинському знайомі образи. Це був високий селянин у драній сорочці й коротких полотняних штанях, колись давно фарбованих фіолетовим чорнилом.
— Що ви хочете, друже?
— Шукаю панночку...
Його босі ноги привернули увагу Коцюбинського. Вони були в синцях, подряпані, брудні. Ревматичні пухлини робили ступні майже такими ж широкими, якими вони були завдовжки. На праву п'яту він не ступав: мабуть, проколов у кущах.
— Панночки немає... Зараз немає. Вона виїхала. Селянин винувато всміхнувся. Він бачив, що невідомий пан пише, отже — не слід йому заважати.
— Ось!.. — показав він.
— А-а... розумію...
Селянин приніс розкішний букет польових квітів, щоб продати панночці.
Михайло Михайлович узяв із його зашкарублих, схожих на картоплини, пальців квіти і раптом відчув себе серед запашних польових вітрів. У кишені знайшов дрібне срібло. Пошкодував, що більше не мав чого дати. Селянин, дякуючи і хитрувато всміхаючись, пішов.
— Заждіть...
Той обернувся на місці і ждав.
— Куди поспішати... Розповідайте, як живете... Селянин знов хитрувато усміхнувся. Може, пан щось випитує...
— Заходьте, як будете на селі, подивитесь...
Він сказав, як його прозивали. Потім занурив руку глибоко в кишеню вузьких штанів з сирового полотна, аж перехилився вбік, і дістав щіпку тертого тютюну. Висипав па долоню. Вибрав з нього крихітки сміття і затис тютюн у своїй величезній жмені. Так і пішов з затиснутою жменею, пасучи по сторонах очима — чи немає якого занесеного вітром папірця на цигарку. В пана на столі — газети і папір, але він остерігся просити. Квітів він принесе ще: певне, в пана є кому дарувати цю дурницю, нарвану, до речі, на панських ланах.
А далі його не стало видно. Тільки тріщав чагарник понад ровом за штахетами парку. Потім оддаля розітнувся його веселий свист. Він досконало, по-парубоцькому, навіть з деякими фокусами, висвистував співану в тутешніх селах пісню "Ти, дівчино-калино..."
Михайло Михайлович засміявся сам до себе. В нього промайнула думка: вони обидва старці, але кожен жебрачить по-своєму...
Він повернувся до альтанки й дописав листа "Мені здається, що я не прощався з тобою, що бажання твоїх пестощів, твого поцілунку ще не згасло". І далі він писав, що допіру придбав величезного букета для неї і в думках передає ці квіти їй. "Нехай дивитимусь на них у себе на столі і нехай захоплює мені віддих у грудях при самій згадці про тебе". І підписався, як у багатьох листах до неї, "Твій комік". Як не хотілося йому в ту хвилину думати про щось інше!..
Селянина, що приніс квіти, він не зустрічав більше. Квіти давно зів'яли й посохли в альтанці. Потім хтось їх викинув звідти. Але намір піти на село, замість щоденної подорожі ланами, в нього залишився. Він хотів бачити цього селянина і розмовляти з ним. Така нагода випала незабаром, хоч і в занадто важких обставинах.
Одного разу серед ланів його розшукав хлопець, що завжди ходив для всіх на пошту. Його надіслала економка. "Приїхав якийсь пан і чекає на нього. Просив розшукати гостя. Він теж спинився в маєтку.
На обличчі Михайла Михайловича невдоволення. Ніхто йому зараз не потрібний. Він бажає бути сам... Але він — тільки гість. Коли гукають, треба йти.
— Зараз прийду.
І таки не втримався — ще з годину блукав ланами і тільки тоді, коли переконався, що настала обідня пора, рушив назад.
На нього дивився міцно збудований чоловік середнього росту, з розкішною бородою; обличчя — з глибокими ясносірими очима і стриманою усмішкою.
Це був Грінченко.
Тут же у вітальні звучно й якось недоречно сміялася стара господарева родичка, що чомусь чекала від візиту Грінченка радісного сюрпризу для Михайла Михайловича.
Вони давно не бачилися.
— Що — молитесь тут на сонце? — спитав Грінченко.
— Звичайно.
Грінченко всміхався так, як тільки він умів — з нахмуреними бровами. З властивою йому впертістю в манері розмовляти, говорив:
— Ну, мені зараз не до молитов. Вирвався з Києва на яких два тижні і — на Полтавщину. Тут що не село, що не хутір, то безодня роботи для кожного... Ось дивіться...
Він показав на свої великі чемодани.
— Тут повно...
— Що ж тут — фольклор, етнографія?
— Тут,— гоноровито всміхнувся Грінченко,— фольклор, етнографія, антропологія, кустарні майстерства, філологія, діалектологія — все життя народу тут... в моїх чемоданах...
Розмовляв він захоплено, як певна себе людина. Багато було в житті такого, на чому схрещували мечі ці двоє широко відомих в країні людей. Кожен з них засуджував іншого за погляди на речі, на які кожен дивився по-своєму, їхнім суперечкам було принаймні п'ятнадцять років.
Перед обідом вони вийшли до парку. Змінили тему розмови, весь час уникаючи дискусії. Розмовляли про дерева, квіти, на яких обидва добре зналися. Коцюбинський добре знався на квітникарстві. Грінченко чудесно знав народну термінологію по квітникарству.
Іноді таки прохоплювалось:
— Що ви тут читаєте?
Коцюбинський намагається не всміхнутись, відповідаючи.
— Оце прочитав статтю Плеханова про "Ворогів"
Горького. Ви часом не читали її? "Психология рабочего движения".
Грінченко зробив зневажливий порух губами.
— Подібну літературу я зневажаю. О!.. А цю квіточку ви знаєте, знаєте, як вона в народі називається?
— Не маю уявлення...
— На Полтавщині її звуть...— І Грінченко подав назву квітки.