Казали люди — ці й помиратимуть разом. Та... не справдилося.
Просто з артилерійської школи, молоденькими лейтенантами, їхали вони на фронт. І — як усе життя — разом. На цей раз до одного полку. На перегонах між станціями хлопці виходили на приступку пасажирського вагона і зухвало співали улюблених романсів, яких навчилися від товаришів у школі. Обом ішов лиш двадцять другий рік. Геннадій був високий, худий, його навіть прозвали були в школі —Ключка.....
Перший підбіг до голуба Степанко. Він обережно взяв закривавленого птаха в долоні і відчув, як тіпалося в нього серце, а очі то заплющувались, то знову розкривалися. Він не пробував вирватися з рук чи навіть поворухнутись.
— Дивись, дивись! — вигукнув один з хлопчаків, показуючи на дзьобик птаха.
Справді, частина верхньої половини дзьоба була відламана і ввесь дзьоб закривавився. Тепер уже не було надії, що птах житиме.....
І. СОНЦЕПОКЛОННИК
"Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою
душу золотий засів — хто знає, що вийде
з того насіння? може, вогні?"
М. Коцюбинський. "Intermezzo".
Наче пісня в степу — самотній. І степу кругом — без берегів... Жита... Пшениці... Ячмені. Хіба де озерце причаїлося в хлібах наче острів. Попереду на один крок — рухлива тінь від бриля. Та хіба сховаєшся від нього, сонця, під солом'яним селянським брилем!.. Та й пащо?..
Близько — ні душі...
Зразу як повернувся Данило на село — по кутку раз пройшов, тоді вдруге, втретє. Кульгає трохи: в лазареті йому фабричну ногу поставили. Відтоді і Кульга. Наче не пізнає ні людей, ні дворів.
— Люди, а де ж моя хата?
А хату його німці й гайдамаки спалили. Вночі зайшли до хижки, двері до хати кілком підперли. А попід вікна кулів наставили, щоб ніяк було рятуватись. І підпалили. Це йому мстилися по куркульській намові.
От і питає Данило:
— Люди. а де ж моя хата і жінка з дитиною?..