Тітонька Леся почастувала Тарасика жменькою цукерок. Отих кругленьких, що їх горошком називають.
Хлопчик за гостинця подякував і поклав його до кишені. А в кишенях – ви ж знаєте – завжди всього повно: там і цвяшки та гвинтики, і фантики-бантики, гладенькі скельця, й кольорові камінчики. Та хіба тільки це! Кажуть, у доброго хазяїна кишеня без дна.
Так це чи не так – не знаю. Але в нашого Тарасика саме така кишеня й була. Незамінна кишеня – на все придатна. І солоденький горошок він усипав туди, не задумуючись.
Та не знав тої миті Тарасик, що є в його кишені одна новина – дірка. Вчора він прихопив з полиці мамину пилочку для нігтів. То та капосна пилочка цю "новину" й зробила. Солоденький горошок у кишені спочатку замурзався, а тоді помаленьку-потихеньку в дірку й повипадав.
Одну горошину знайшла мураха. Почимчикувала до мурашника, привела родичів – і вони нею поласували.
Другу цукерку надибав равлик. З одного боку покуштував, з другого, кругом обійшов: ото несподіванка – з усіх боків солодка.
Ще одну цукерку сорока вгледіла. Вихопила її з трави:
– Ти диви, яка смачна намистина! Вік звікувала – такої не траплялося. Та й з'їла її, собі дивуючи.
Гусак стежкою чалапав.
– А що воно таке: чи то горох, чи квасоля, га? А хто його, такого добра, тут насіяв, га? Га-га-га?
А Барсик нічого ні в кого не питав. Похрускав усі цукерки, що знайшов, і смачно облизався.
Тим часом Тарасик про тіточчин гостинець згадав. Руку до кишені – а його й нема. Та чого б мав журитися: он скількох почастувала його щедра кишеня!