...Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вільних трупах
Окрадених трупах!
Т. Шевченко
— Щож ви тут поробляєте? — запитав Микола, сідаючи рядом з своїм "закадишним" другом, вдаривши злегка по плечі його.
— Та щож в нас нового може бути! — відповів Петро, молодий педаґоґ, що недавно закінчив "бурсу" і оселився в рідному селі, яко вчитель, — теж, що і раніш! Холодно в школі, голодно дома, одно що тілько й тішить, — це культурно-освітня справа серед молоді!
— Що, невже й ти вже наш?
— Не скажу друже чий я. Одно лише, оце моя безпереривна праця в просвіті.
— Невже в нашім селі є просвіта? Здається наші "культурники" раніш не дуже турбовались про освіту мас.
— Ей, не говори брате! Тепер не те, що раніше було! Зараз у нас мається клюб, де кожної неділі збірається молодь і дехто з селян. Читають, гомонять. Я часто ходжу туди.
— А сьогодні, Петре, неділя, ходім у вашу просвіту! Мені цікаво її побачити. Там певно е хтось з молоді.
— Ходім.
Хлопці зібрались і пішли.
В клюбі було кільканадцять хлопців та дівчат. Сиділи за столом і жваво розмовляли. На столі лежала книжка.
— Оце добре, що ви прийшли, Петре Михайловичу, — промовив жваво один з хлопців, — скажіть будьте ласкаві, ось цим чудакам: за що воювали козаки? Чи дійсно за віру православну і церкву, чи за що инше? Бо ми оце читаємо "Тараса Бульбу", так хлопці не вірять, дивуються, що тоді був такий дурний люд, щоб боронив віру.
Петро усміхнувся і хотів говорити, далі по вернувся до Миколи, висовуючи його наперед і промовив: Перш за все товариство, ось вам наш Микола! Ви його давно бачили. Він і розповість нам про козаків. Мені самому иноді заходили такі думки в голову і я в цьому не міг ні в чому твердо розібратися. А ось ти, Миколо, був майже рік у своїй школі — то і говори — як дивитесь, ви комуністи, на цю справу і як вас там учили!
При першім спогаді про Миколу хлопці аж крикнули з радощів і по черзі почали здоровкатись. Далі почулись голоси: А й справді, Миколо! Росповідай нам про козаків! Цікаво чути, що кажуть більшовики про це! Чи правда, що комуністи стоять проти України?
Микола витяг кисет з махоркою, закурив з хлопцями і сів в кінці столу на лавку. Хлопці обсіли кругом і з зацікавленням чекали, що скаже Микола.
— Перш за все, я скажу тобі Андрію, що більшовики стоять не проти України, а тілько виступають проти панської та кулацької України. З другого боку ми стоїмо і проти такого пояснювання минувшини України, яке малювали нам наші пани, оповідаючи про українське панство.
— Добре, — промовив Андрій, — а чим же инакше дивитесь ви, аніж те українське панство? Коли ви не погоджуєтеся з тим, що пишеться про Україну в українських книжках, то виходить, що ви не визнаєте, як і російські пани, що Україна була колись окремим вільним народом і мала своїх гетьманів; що в Україні тоді були вільні люде, що нікому не підлягали. Адже так?
— Ні, Андрію, ти помиляєшся! Ми комуністи не кажемо, що її не було, а ми не погоджуємося з українськими панами про те, яка вона була. Ось ви зараз наприклад читаєте "Тараса Бульбу"! Тут пан-поміщик розповідає про козацтво. Але як? Він говорить, що козаки, мов, всі хоробрі лицарі, дорослі, гарні собою, ще до того як один боряться за віру православну та весь нарід і инші байки говорить нам про козаків.
— Еге, це вже ти не говори, — обізвався Степан, що весь час сидів, та поважно слухав, — я сам читав "Тараса Бульбу". Так гарно там написано! Так гарно, що коли читаєш, то вже думаєш, що і сам козак, або якийсь лицар!
— Ось бачиш, — промовив Микола, — ти сам собі заперечуєш. На твоїх словах видно неправдивість панського писання. Возьмемо так: коли ти читаєш цю книжку, то ти відриваєшся від життя. Ти сам говориш, що робишся не Степаном, а якимсь вельможним паном, або лицарем, в той час, коли ти в дійсности не більше ні меньше, як Степан. Пишучи про козацтво українське панство намагається яскравими фарбами замалювати, прикрити ті болячки, що ховаються під ними.
— А як же пишуть комуністи? — І чим ваша книжка ріжниться від їхньої, коли і в вашій і в їхній буде писано про Україну?
— Наша книжка, — відповів Микола, — буде завжди писатися так, що коли буде її читати якийсь Степан, то він не позабудеться, що він Степан. Це буде тому, що в нашій книжці буде писано не про вигадкових лицарів, а про дійсне життя таких як він Степанів; про їхнє лихо та злидні. В наших книжках малюється, що під тими роскішними жупанами, що так оспівує українське панство, крилось грабіжницьке серце, котре грабило лише для себе, а не оглядалося на тих, що ходили в сірих свитках.
— Хіба і між козаками були багаті і бідні? — запитав один з хлопців, але не вспів він закінчити свої слова, як в кімнаті на дверях показався старий Дмитро лірник з кобзою через плече.
— Дозвольте у вас погрітись, діточки, бо оце, так замерз вештаючись по морозі, що й духу не чую!
— Зайдіть, зайдіть, діду, — разом загомоніли хлопці і дівчата, — дайте дідусеві стілець коло печі хай відогріється!
З усіх боків до діда посипались питання:
— Чи ви співаєте думи про козаків? — А заспівайте нам діду про Байду!
— Ні — Невольника!
— Байду! діду, Байду!
Микола підійшов до діда і запитав: — А знаєте ви пісню про козака Нетягу?
— Знаю, діточки, знаю! Зніміть лише тут за плечима кобзу, а я ще трохи руки погрію!
Відогрівшись, дідусь взяв в руки кобзу і заспівав, а хлопці захоплено слухали його старечий голос. А він бренів:
Козак Нетяга до город а Черкас прибуває,
На козаку Нетязі три сіроманці
опанча рогозовая;
поясниця хмельовая,
На козаку бідному Нетязі сапянці
Видно і пяти і пальці.
Де ступить, босої ноги слід пише.
Хлопці слухали, а перед ними в думці малювався колишній прадід, обірваний і босий... І приходить він, бідний козак до корчми, де гуляють дуки-срібляники козацькі старшини, котрі починають з його глузувати та глумитись над його бідностю. І бере хлопців великий жаль за свого прадіда... Далі настрій змінюється. Козак-Нетяга розсердився, що з нього сміється дучня і кличе крізь вікно таких же побратимів-нетяг як і сам. Дід підняв голос:
Гей козаки, діти, друзі молодії
добре дбайте!
Сих дуків, срібляків за лоб наче волів
Із-за стола витягайте
перед вікнами покладайте
у три березині потягайте
Щоб вони мене споминанні, до віку пам'ятали,
Щоб козака Нетягу, бідну сіромаху на сміх
не здіймали.
Після цих останніх слів по хаті піднявся цілий регіт. Крізь сміх чулися вигуки: "Оце так дали насмішникам!".
— Не будуть сміятись із нашого брата!
Коли регіт затих, Андрій звернувся до Миколи: — Так ми і не закінчили про козаків! Ти, Миколо, нам розповідай далі, про що ти почав говорити!
Микола пождав, доки сміх улігся і дідусь попрощавшись, вийшов, а тоді почав:
— Раніш, ніж говорити про козаків треба вияснити, звідкіль повстали козаки!
— А що значить собою слово козак? — почулось з гурту.
— Добре, зараз відповім. "Козак" — це чоловік, що стоїть на поготові до кожночасної сутички, а тому озброєний. Раніш, чим повстали козаки, Україна була під Польщею. Доки в Польщі було натуральне господарство, доти не було великого гніту над селянами.
— А що ж то за натуральне господарство?
— Пробачте, що я вам раніш не пояснив: це таке господарство, коли всі продукти, що виробляються у даній країні, споживаються самими виробниками. Польща до козаччини теж так робила.
— А були вже тоді пани? — спитав хтось з гурту.
— Чи може були всі люде рівними?
— А як же вони господарювали? — чулись голоси.
— Не хвилюйтесь, — заспокоював Микола, — я зараз відповім. Певно, що були пани, нерівність тоді теж істнувала, Були пани, котрим належав певний район околишних сел, і з котрих вони брали податок. Податки були двох образів: натурою і відробітком.
— А яка ж ріжниця між натурою і відробітком? — спитала одна дівчина.
— Натура, або обрік, це коли люде платили панові хлібом, скотиною, та иншими продуктами свого виробу; а відробіток — це коли люде ходили на панський двір відробляти.
— А за що ж платили податки? — почулись голоси, — що ж їм пани доброго робили?
— Податки ці виникли дуже давно, коли не було такої держави, як ото вже була в козацькій добі Польща. Колись люде жили великими сімями, родами. Ці роди поміж собою ворогували. Ворожнеча була головним чином із за землі; в боротьбі потрібно було ватажка. Тоді в силу необхідности повставав родовий начальник, підбивав инші роди й племена і творив свою державу. Землю ділив він між приближними собі людьми, котрі були суддями над селянами і збирали податок зі своєї околиці, за те, що держали порядок між людьми. Такий порядок був і в Польщі, до кінця XV століття.
— А ось мені, покійний батько, хай вічно царствує, росповідав про панщину так якось не так: Ось ти синку роскажи мені старому — як же то повстала панщина? — гомонів дід Охрим, господар хати "Просвіти", що зачувши розумні речі, й собі заслухався.
— Так ось же я розповім. Поки було таке, як казав я раніш, натуральне господарство, то селяне були ще не дуже пригноблені. Колиж розвинулася торговля, пан міг продукти, що набував через обрік та відробок продавати, тоді пани поширюють своє господарство-фільварок, або економію.
— А як робилось це поширення? — зачулись голоси.
— Це робилося так: пани не відкидають обрік, а побільшують відробіток. Себ то вони примушують всіх селян робити на панськім ґрунті. Робили двома засобами — з кіньми і без коней, хто не мав їх. Тому й панщина ділилась на піших і тяглих.
Чим більше розвивалася торговля, тим більше пани поширювали своє господарство побільшуючи відробіток, котрий зпершу був рівний одному дневі в місяць, иноді в тиждень, а дальше забирають в селян землю, щоб мати більше прибутку.
— Далі відробіток поширився до 3-х і 4-х днів в тиждень. Коли ж селяне почали вибирати де і в якого пана ліпше і почали переходити, то тоді видали пани закон, по котрому селянам заборонявся вихід зі своєї землі і від свого пана.