Історична повість (із творів спілки селянських письменників "Плуг")
Гей п'є Байда та мед горілочку,
Та не день, не два, та. не годиночку.
Народна пісня
І
Коли князь підпив, пан Лучко ляпнув у долоні. З'явився старий джура.
— Що бажаєте, ясновельможний?
— Що!? Ще питаєш, худобо ти двонога!
Ян Лучко, довірений князя Дмитра Вишневецького по справах господарчих, підвівся и, хитаючись на низеньких ногах, взутих у червоні чоботи, підійшов до джури й шепнув тому щось над вухо. Той вийшов.
Князь Дмитро нещодавно повернувся з Варшави. А був він по справах своєї служби королівської. Вже 5 років — з 1534 р. — він старостує в двох багатих округах, Черкаській та Канівській, чотири рази від'їздить до Варшави з доповідями й милостями Варшави на дальше панування. Приїхав і тепер пан Вишневенький Дмитро, і, як добрий господар, заслухує звіт про господарчі справи од управителя своїми маєтностями Яна Лучка.
— Так от, пане Лучко, розповів ти мені про ваш похід з челяддю в степи. — Та, щось пригадавши, й замовк.
— Не турбуйтеся, ясний пане: те, про що я не сказав, через хвильку саме за себе скаже.
— Та що ж воно? Коней хороших степових чи сам мені вчора показував, шаблю в дорогій оздобі ще на воротях підніс...
— Почекайте хвилинку, ясновельможний.
— А воно, правду кажучи, цікаво, коли зразу тобі не кажуть...
На півслові князь зупинився й підвівсь за столом, прикладаючи руку до серця.
— Що ви, пане? — напівголосно промовив Лучко, — це ж полонянка.
Так, це була полонянка, захоплена Лучком вкупі з іншими дівчатами в аулі. Довгі чорні коси спадали через плечі, підіймалися на круглих напівоголених смаглявих грудях і, перекручуючись гадюками, торкалися її круглих стегон.
Вишневенький ще раз приклав руку до серця, але опам'ятався. Вийшов з-за столу й підійшов ближче. Дівчина стояла й спокійно дивилася. Очі — терен.
— Перший раз таку красуню бачу, — прошепотів напівголосно князь Дмитро, — перший раз.
Далі круто повернувся до Лучка.
— Пане Лучко, ціла? — спитав він грізно.
Той не зрозумів і здвигнув плечима. Тоді Вишневенький почервонів, як рак і, схопивши пана Лучка за петлі, струсонув.
— Говори, собача кров? Ну, говори, бо задушу! — і тряс далі.
— Ну? — дихав він.
— О, ясний пане! — напівхриплим голосом, одкашлюючись, промовив пан Лучко. — Невже ж ваша милість могла допустити, щоб ваш вірний слуга насмілився доторкнутися своїм брудним тілом до того, що сам Аллах уберігав ясновельможному?
— А я думав... я думав, ти мені збрешеш і скажеш, що вона вже побувала в паскудних якихось руках...
Під час балачки дівча захвилювалося. На чорних довгих віях заблищали дві сріблинки. Джура подав їй вина.
— Виведи, — наказав князь Дмитро й став ходити по горниці.
Лучко налляв ще по чарці й подав Вишневенькому.
— За чорні очі, панове!
Той ходив, не звертаючи уваги. Пройшовсь раз-два, далі круто;
— А! За чорні очі? Давай!
— Пан, я бачу, чимось заклопотаний, чи не залишив пан у Варшаві блакитнооку?
Вишневенький перекинув у рота чарку й далі ходив.
— Так дозволите, ваша ясність, на ніч привести?
— Що? Чорнооку? Не треба. Поки що не треба. Одне, що зараз мабуть запізно, а по-друге, з дороги, а по-третє, сказати вам, пане Лучко, — я у Варшаві, в палаці князя Вепжека так задоволився, що жінки аж обридли. 1 знову ходив князь Дмитро Вишневецький, староста Черкаський та Канівський з кута в кут своєї світлиці.
А надворі стояла літня ніч. Крізь відчинені вікна високих хором князевих летіли пісні з села Дикий Кут, що далеко розкинулось, нависло десь внизу. Звідти через високі князівські двірцеві мури й густий сад долітали звуки села то веселі з скрипками й бубнами, то, коли ті раптом стихали, — смутні й жалібні, як одвічна селянська доля.
— Жнивують, — кинув Вишневенький на вікно, — а як урожай?
— Не турбуйтеся, ясновельможний, хліба ще позаторішнього миші точать.
— Не про голод мова, пане Лучко, а навпаки, куди будемо дівати добутий хліб?
— Хм? Куди — в комори, ваша ясність, і хліб, і сало, і пшоно — все в комору.
— Покиньте ви, пане Лучко, жартувати. А послухайте, що я вам скажу. У Варшаві я бачився з посланцем од турецького султана. Приїздив робити угоду з панством, щоб покинути раз назавсіди ворожнечу, а саме головне, почати торгівлю хлібом.
— Як так? — здивувався пан Лучко, — а як же він пропонує торгувати?
— Звісне діло: через Буг, Дністер до Очакова та Білгороду, а там на турецькі галери та до Царгороду й далі. Та зрештою це нам нецікаво. Тут річ у тім, як би нам повести справу торгівлі?
— Нам? Ей, не говоріть, ваша ясність, у нас же татари своїми наскоками з дворів тягнуть, а так...
— Пане Лучко! — аж крикнув Вишневецький.
— Що?
— А ось що. Нам треба заволодіти Дніпром, треба зробити так, щоб наші човни, переповнені пшеницею, могли вільно проходити аж до Очакова, і я це зроблю. Я доведу тим випещеним варшавським муцикам, що з головою можна й на кресах бути господарем!
— Так як же ви зробите, ваша моць? Кажіть скоріше!
— Ага! Кортить? Треба збудувати внизу на Дніпрі фортецю й завести в ній свою залогу. Цим ми вб'ємо двох зайців: і хліб провозитимемо, і буде нам безпечніше від татар.
— Так то воно, пане Дмитре, так. Та не забувайте й того, що коли цікавляться турки нашим хлібом, то не менш їм потрібні будуть і полонені з наших селян, що їм постачають татари. Останні не погодяться на таку вигадку, й не буде діла.
— Буде! Кажу — значить буде. — А потім того, — додав пан Лучко, — хто вам буде тую фортецю будувати? Коли будують тут поблизу, то всі зацікавлені у власній охороні, а хто піде будувати під самим носом у татар?
— Як хто? А хто будував оці хороми, хто будує палаци князям Острозьким, Ружинським, Радзивілам? Поспільство, селяни, — ось хто. .
— А коли не захочуть?
— Батогів! Челяді наказати, щоб у три нагаї гнали. Та ви знаєте, які права в цьому надаються панству після останнього з'їзду шляхтичів у Варшаві? Бити, псячу кров, коли не слухається й не робить, — ось що сказало все благородне панство на тому соймі.
— Побачимо, — сказав пан Лучко. — А тепер доброго сну.
— Пора й мені, — сказав і Вишневецький.
II
Челядник Марко Голий не пішов на село. Він десять разів перемивав свого коня, якого добув у татар під час останнього наскоку, чистив рушницю, пістолі, а особливо шаблюку. Він нею зарубав старого татарина, що не хотів віддати свою доньку. Рубався старий, конем втікаючи, а за спиною в нього дівча було. Коли б не оце дівча, проткнув би Марко списом старого татарюгу, та жаль було дівчини. А ще більший жаль бере його, коли згадає ту хвилю, як пан Лучко забирав її в нього тоді ж після бійки до себе... Він її бачив і під час повороту додому. А під час перепочинків він їй води подавав, їсти. І хоч вона й плакала, й сумна була, а все ж таки брала з його рук хліб і печене м'ясо, пила воду и навіть шептала щось.
— Може, дякувала, — мріє Марко, а далі згадав останній час. Під'їхали до двору. Вона вкупі з іншими дівчатами під охороною входила до панських хором. Порівнялася з ним, що стояв останнім біля порогу і тихо, тихо з-під чорних очей:
— Прощай, козаче...
— Невже вона знає по-нашому? Звідки? Де вона тепер? Хоч би вісточку передала. Чи замучив Лучко, чи самому Вишневецькому передав?
— Глянцюй її та точи, бо знову скоро пригодиться, — вчулося Маркові над самим вухом. Оглянувся. Перед ним в сяйві каганця стояв старий Яким, — джура Вишневецького.
— О? Чого не ви, пане Якиме, у нас, челядників? Не подоба джурі самого князя та заходити до простих людей, іде й у таку добу.
— Тс-с! Молодий та мудрий. Ходім лишень зо мною.
— Куди?
— Сам узнаєш. Ну?
— Чи ходім, то й ходім, — промовив той і, повісивши шаблю через плече, вирушив за ним.
Темна ніч сховала їх в себе, як сховала і ту нараду, що відбулася в князівській світлиці...
.............................................................................................................................................................................................
В селі тихо й спокійно... А над селом угорі золоті стовпи комашні то підіймаються вище, то знову падають. Золотить сонце комашню, хрести нової церкви, що стоїть на горі, а хороми князя Дмитра Вишневецького, високі та білі, аж рожевим пилом окутуються із західного боку.
Повертаються косарі з в'язальницями. Спокійно, лагідно. Тут і там із зелених садків піднімаються стовпи диму, — варять вечерю робітникам удома.
А на річці панські челядники ґвалт підняли: купають коней, ті кричать, іржуть.
Все це бачить і чує старий Охрім Голий. Сидить на призьбі, поглядає з-під своїх натруджених рук туди, де заходить сонце. Багато разів вік за останні часи спостерігав його захід, а сьогодні все ж здається воно не таким, а чомусь кращим.
— Невже й сонце міняється, як і все навколо?
А змінюється все. Ось недавно він, молодий та зелений, вкупі з товариством покинули паків аж під Острогом та втекли сюди на вільні землі. Втікаючи, померла перша дружина Охрімова в дорозі, не залишила й дитини од себе. Хоч і погорював поки що, але ж зате ні тобі панщини, ні тобі одбучі якої — живи, як птиця. Там, де зараз розкинулося поле, — чагарники та трави вищі за чоловіка були. Тільки отут, де зараз пишаються хороми князя Дмитра, була невеличка прогалина. Отут і осілися вони господарювати. Земля родюча, зерна на два роки дівати нікуди було. І все це недавно. Оженившись Охрім удруге, пожив років зо три. А потім літ 18 назад татари пограбували, заховався він з малим Марком в чагарники, а жінку забрали. Забрали Й сусідських. Жалко всіх старому. Але ще більший жаль бере, коли пригадає свою вагітну дружину, яку, оповідають, прив'язали до коров'ячого хвоста й вкупі з іншими та худобою погнали на Крим.
А Марко, єдиний син старого Охріма, покинув старого, не схотів робити вдома й пішов до хором служити.
— Ой, красунь же, — кажуть люди, — ваш Марко. Та що той стан, та що ті брови, а очі, мов терночок. Увесь у матір — хай їй легенько згадається, де вона є, та хай царствує, якщо померла. От якби тоді та дочку привела. Ото краса була б. Та забрали харцизи-татари...
Повертаються з річки челядники панські.