Ніч на Бержаві

Образець з угорської верховини

1

Чи тямите ви, почтенні мої читателі, осінь 1841-ого року? Була то осінь дуже хороша, суха, весела, яких мало, а в Верховині такої і найстарші віком люде не пам'ятають. До св. Николи не було ще морозу, а перший сніжок зачав порошити аж на самий св. вечір. Через весь падолист аж до половиці грудня зеленілись гори як в маю, ягідник і яблуня цвіли вторично, худібка іграла по полонинах, птиця гомоніла по воздухах, потоки хохотали будьто милий з милою в утішних розговорах, дуброви шевеліли, і вся природа дихала життям. Охочо стинав рухавий верховинець молоді запусти ліса на спаль для управи під яре жито, вівчарі дули жваво в трумбетн з полонин до села, а з села відповідали їм ладканя чорнобривих красавиць та веселі ігри діточок та лопкання розколисаних терлиць. Всюди було весело і мило, о! бо ж то всегда весело і мило, як праведне гріє.

В таке-то верем'я покортіло мене поскочити до сусідської Угорщини в Мармарош. Зачим? – спитаєте мої почтенні читателі. От скажу вам правду, що я сам не знаю, що кортячка – то хороба у молодого чоловіка. І я розболівся був на ту слабість, бо тоді ще треба було на таку хоробу болітн в Верховині, і нібито на торговельний збір, хоча гроша було досить скупо, вибрав я ся о Покрові аж до Билок під Мукачів по сиві угорщаки з довгими на сажень рогами і оказалим взростом, щоб принаймій на оборі було трохи велично, коли в коморі худо.

В понеділок раненько вибрав я ся в дорогу. Товаришем моїм був чоловік найпроворніший в селі, ємкий до всякого діла, з язиком на кожнім зубі. Мав він, я казав би, дев'ять талантів, лиш одного йому недоставало до євангельського десятка, а тим була правість, простодушність. Хочби ти його схватив і в міх зав'язав, він і з міха виповзнувся і виліз, як то кажуть, шилом, не продерши діри. Про тую скрутнявість прозвали його громадяни в-обще "Іван Шило".

З таким же то кметем, небувалому чоловікові вельми приручним, вибрав я ся в дорогу, розуміється верхом. А мав я коні красні і не малого взросту, які на Верховині тяжко де стрітити, особливо на угорській стороні, де в-обще порода коней менша як в Галичині. За то треба мені вспімнути, причину дослідять мої почтенні читателі пізніше.

До границі була добра миля, або на верховиньску міру три години ходу. Під самою границею лежить село В… Там ми вступили до пан-отця духовного на часинку. Той, угостивши нас по верховинській щирості, всунув мому товаришеві бохоня хліба до тайстри. Вимовляв я ся всіма силами від цього надміру в гостеприємстві, а мій товариш не много зважав на мою бесіду, но спрятав сквапно насущний до торби.

– Панцю, – каже, – Угорщина не спекла для нас хліба, а як імієм в торбі, то сядем і на горбі, – і рушив конем споро, так що я і не міг попрощатнсь по-сусідськи з почтенним духовним пастирем і мимо волі погнав за ним к границі. Мені ані приснилось в житті, щоб кусень хліба стався мені так дорогим.

За годину ходу ми були на границі, притикаючій до Марамороської столиці. Не доходячи до верха, ми стрітили невеличкий, але ровенистий пригірок, окопаний в чотири угли. Ті окопи звернули увагу мою і я спитав моєго товариша, которий якби за наєм без устанку майже через половицю години довбав в своїй мосяжній люльці з куртеньким на три цалі цибушком і забув за всі свої язики в роті, которими передше через цілу дорогу молов як млин, коли на всі заставки воду пустять, і то ковтав нею о сідлову терлицю, то видував, то знов довбав, то знова харив.

– Панцю, – одвічав мені трохи невдоволен, що я йому перервав те для нього важне діло і може ще важнішую задумку. – Панцю, то стара биль. Ту билися турки з ляхами, і ляхи засіклися були на тім вершку і окопалися окопами, а турки оттам далій на самім Бескиді (на самій граници, де ділится спад води).

І зачав далеко і широко розповідати о війні турецькій, за которую і сам Гаммер нічого не чував, а з того перейшов на Святослава, що виж Сколого під Зелеменем бився з братом своїм і де поле називається до днесь Святославле, – за Ракочого, за татари, за конфедератів, словом за всю славную верховинську бувальщину, котора колись приключилася в тих сторонах, і вмішавши ще напослідок до свого того [оповідання] Солудивого Буня, висипав перед мною всю передавщину дідів і прадідів як старую протертую монету, котора все має ціну, хоча нічого за ню не докупиться.

Втім прийшли ми на саму границю. Я був на верховині недавним ще прибульцем тоді і не видів ще угорської прославленої землі, і з великою цікавістю глянув я оком долі горами, де перед мною близько ціла Мараморощина як на картині розложена лежала.

Що ж то за прекрасний, що за превосходний вид! але як далеко інакший від того, що мені виображення наперед виписало. Місто милих, дрібніших, спошевих вершків, на которих я грона винні надіявся стрітити, появилися мені темні величаві гори, далеко вищі і строміші як в Галичині; а між ними розложився довгий, кілько окомсягнути можна, і широкий хребет, которий огромностію своєю здавався переходити всі свої сусіди і заляг цілу полудневу сторону Угорщини перед моїм оком так, що приперши зіницю як до стіни, ні п'яді світа я не видів дальше.

– Через ту би нам садити, – озвався мій товариш, которий, наложивши собі угорським бакуном люльку, кресаню і ліве ухо перекривив і цілим ротом зачав дим з рота в воздухи дути.

– Як то? – спитав я, – через ту високу гору, що ніби всім Бескидам мати лежит перед нами? А, то не може бути! Тамтуда хіба звір має свій путь по тих безвістях та первовічних неперезримих борах.

– Панцю! тамтуда ходять людкове, – одвітив мені товариш, – і ми підем. То Бержава: там за нею лежить Мукачів від запада, а від востока зачинається Нир, угорське поділля. Минувши ту гору та й більші її рамена, росте уже виноград, родяться баньскі сливи, що синевідські бойки по світу розносять, там мелай, угорські дині, там тютюни лісами, там солонини, там всього, чого душа забагне. Гей, гей, то-то край! але нашої віри уже там мало, там лише кальвіни та мадяри, а бляхи тілько тут в горах та на підгір'ю до Тисси.

Но я не много слухав бесіди мойого товариша, що зачав розпливатися над землею, де тютюну і солонини доволі, але мірив ще раз оком гору о дві милі перед мною лежащу, і не хотів ще довіряти, щоб тамтуда вела світська яка дорога. Бо корито від на Угорщині і ціла підошва гір лежить далеко нижче як в Галичині, а верхи Бескида взносяться далеко вище над наші, так що глянувши з границі на угорські села, порозмітовані помежи гір хребти, кожний верх стається огромнішим, страшнішим.

Але годі було не довіряти Іванови Шилу. Він перешив майже всі закутки ближчого свого сусідства і запізнався, казав би-м, омаль не з кожною смерекою. Проте, не одвітивши йому ні пів слова, рушив я далі. Но ледве проминув я границю і глянув перед себе, ударив мя незвичайний предмет болезно в очі. О кілька кроків від границі стояв стовп, а на нім вималована висільниця з обвішенником і з написом по-угорськи, означаючим "Доразний суд".

– Чи так вітає угорська земля свої гості! – погадав я в душі.

Це в-істину немила встріч на перше вступлення ногою до чужої країни і непринадне свідоцтво для жителів її. Мимовільно пересунулось якесь зражаюче чувство через внутренний мій змисл, а моя веселість облеклась легкою задумкою. Здавалося мені, якби мя розстроєною скрипкою збудив з тихого милого сну.

Серед незадовольняючих гадок за чоловічество, за просвіщення, за буйність, котору часто свобода сама вироджає, зішли ми прикрим, дуже стрімким хребтом до першого тут сусідського мараморошського села Студене, которе послідніми часами за вірність к монарху через половицю в огні спопеліло, а першим предметом, який нам в порозі села появився, була знов таблиця на високім стовпі з вісильницею і жертвою її. Такий же самий сторож впроваджав нас до кожного села і знов випроваджав, і знову вітав і знову прощався з нами. Чи тії образи, обезславяючі край і його народ перед очима чужосторонніх, осягают намірення своє, або чи вони освоюють злобу з її наслідствами, єсть питання, которе я не вагав би ся на послідню сторону рішити. Будь-куди, вони істребяють всяке довір'я в кожнім путнику і стаються в самотних і безлюдних сторонах для одиноких істинними страшищами, виганяючими всякий супокій, навіть і сам сон.

Так діялось і зі мною. З першого села я рішився в душі вернути назад і був би і зділав так, єсли би мій товариш, которого тепер попри угорський дуган ще і угорського тупого вина і динь і солонини закортіло, не відвернув мя від предприняття. Однако ж для лучшої безпечності на всякий случай, ми прибрали собі ще одного товариша, заселенника в Студенім, но чоловіка нам цілком незнакомого. Пізніше довідався я не з великим для мене удовольством, що то був циган, родом з-під Унгорода і від кількох літ лише в Марамороші пробуваючпй.

День був з поранка ясний і красний, з полудня зачало хмаритись, воздух стався тяжким, над Бержавою розстелився густий мрак, вітер зачав носити собою, і все свідчило на скорий дощ. І ледве ми проминули Пилипець і доганяли до Ісок, села під самою Бержавою лежащого, чи, лучче сказавши, приліпленого до стін Бержави, люнуло як з луба, і якби весь електричний плин зібрався в той закуток світа, зачало страшенно іграти громами понад наші голови. Чим скорше треба було глядіти прихорони. Гостиниці в селі не було ніякої, але було до тридцять жидівских домів, а в кожнім домі корчма.

Тяжко було вибирати, бо ся не здало навіть; ми упали до першої ліпшої, що серед села лежала. Людей було доволі, але ані кусочка хліба, ні молока, ні жодної речі, чим би можна було утихомирити несупокійного в собі гостя; лиш одного бакуну було достатком.

Навіть горілки не знайшов бись був і на лік, а за овес і сіно для коней ані гадай. Людище сидів, курячи люльки і убивав час балаканкою. Скоро-сьмо ся появили, звернулися всіх очі на одних нас, бесіда утихла, лиш пошепти зачали пересуватись від сусіда до сусіда. Що ми галичане, пізнавали всі по одежі мого товариша, но за чим ми приплили в ті сторони, де ніякого чужинця ніколи не видати, і куди наша путь, те було, здається, важним для них питанням. І незадовго зачали по одному виноситись з корчми до сіней і випитуватись товариша цигана, которий межи ними здавався бути як у власній громаді межи найліпшими знакомцями.

Незадовго довідалися вони за все, і довідались більше, як було в-істині, а іменно: що купець молодий з Галичини їде до Билок на торговельний збір за волами, і буде платити голосно, бо там дуже подорожіла худоба.