Якось прийшов до мене Єгорка,— ми з ним вчимося в одному класі. Зайшов просто так: може, куди підемо. Але почався дощ, і ми зосталися дома. Пограли в шашки, подивилися по телевізору кіно. Коли Єгорка каже:
— Додому треба, засидівся я в тебе.
— Та де там засидівся, ще рано: тільки дві години.
— Це в тебе будильник стоїть, тому й рано,— сміється він.
Кинувся я до будильника, а він, як риба, мовчить. Ви уявляєте: по цьому будильнику батько й мати на роботу йдуть. А тепер спізнитись можуть. Скажуть, що знов я копирсався в ньому. Було вже таке.
Потрусив я будильник — він пішов. Та ненадовго, знов зупинився. Що робити?
Я дивлюся на Єгорку, а він — на мене.
— Там щось чіпляє,— каже він і так впевнено, що я не міг з ним не погодитись.
Відкрутив я гвинтики, зняв кришку. Штовхнув голкою маятник, а він якось завиляв, немов закульгавив на один бік. Покрутили ми ще один гвинтик, а маятник — раз — і повщнув на волосинці, теліпається. Ось тобі й маєш!
— Дай я вставлю,— каже Єгорка.
— Зажди,— кажу,— сам спробую.
Узяв маленькими ножицями маятник і почав уставляти. А він, клятий, ніяк не хоче.
Спробував і Єгорка — теж нічого не вийшло.
— Може,— кажу,— піднімемо верхню пластинку, тоді легше буде?
Почали ми відкручувати гайки. Як відгвинтили останню, пружина — трах! — і вискочила. Я від несподіванки ледь не випустив будильника з рук. Мовчить Єгорка, і я мовчу. Ясно, поламали будильник...
Думали ми, думали, що робити, і нарешті придумали: піти до годинникаря. Не дивуйтесь, так просто до цього не додумаєшся: коли у вас зіпсується годинник — самі побачите.
Загорнули ми будильник з усіма його гайками й шайбочками в газету й мерщій на вулицю. Прибігли до майстерні, а там сидить товстий такий дядько і копирсається викруткою в золотому годиннику.
— Що у вас, хлопці? — питає.
— Годинник,— кажу,— чогось зупинився.
— Сам зупинився? — і дивиться на нас одним оком, бо на другому трималося збільшувальне скло.
Я відчув, як у мене вуха почервоніли. Мовчу. А Єгорка — тільки потупив очі. Йому що? З мене батько спитає...
Покрутив годинникар наш будильник, зазирнув усередину, каже:
— Гаразд, зайдіть завтра. Полагоджу.
— А... а сьогодні не можна? — спитав Єгорка.— Розумієте, нам дуже треба сьогодні. Обов'язково!
Я підтакнув і закивав головою. Все ж таки Єгорці не байдуже — друг!
— Сьогодні не можу,— буркнув майстер і відклав наш будильник убік.— Роботи багато.
— Дядечку! — несподівано вихопилось у мене і так пискляво, що й згадати тепер гидко. В горлі пересохло, язик обважнів.
— Дядечку, а може, зробите? Ми заплатимо, скільки це буде коштувати, тільки полагодьте, будь ласка. Нам до вечора треба.
Мабуть, розчулив я майстра: згодився.
— Ну добре,— каже,— карбованець коштуватиме.
Зраділи ми з Єгоркою, але раптом згадали, що грошей у нас мало. Я кажу Єгорці, а сам підморгую:
— Ти біжи швидше по гроші, а я тут постою.
Єгорка, звичайно, мене відразу зрозумів, і за хвилину його вже не було в майстерні. Сів я на стілець і почав дивитись, як годинникар розбирає наш будильник. Повиймав він усі коліщатка, почистив їх щіточкою, потім змастив. Я все хвилювався, чи не загубили ми з поспіху чогось. Але годинникар мовчав, і я трохи заспокоївся.
Не знаю, скільки минуло часу, та коли прибіг захеканий Єгорка, будильник був уже готовий. Ми розрахувалися і вийшли на вулицю такі щасливі, немов виграли в лотерею принаймні "Москвича". На радощах навіть морозива купили.
— Де ти взяв гроші? — спитав я в Єгорки.
А він, певно, тільки того й чекав, бо видно було, як йому кортіло все розказати.
— Позичив! Не здогадаєшся в кого,— сказав він, хоч я відгадувати і не збирався.— Ото побіг я, значить, додому,— нікого нема. Я до сусідки — теж нема.
— Та ти коротше,— кажу.
— Зараз,— а сам тягне.— Став я тоді посеред двору і не знаю, до кого ж іти. Коли це навстріч бабця Текля, що у дворі живе. Я до неї. Так, мовляв, і так, позичте, кажу, карбованця. Зайшла вона до себе і винесла. Тільки спитала: "Чи не на цигарки?" Я кажу, що ні, хіба на цигарки стільки грошей треба? Для хорошого діла. Навіть "чесне піонерське" довелося дати. Ну тоді й дала.
Принесли ми з Єгоркою будильник додому і урочисто поставили на комод. Я все прислухався: а що, коли зупиниться? Ні, добре цокав!
— Як ти гадаєш,— спитав Єгорка, трохи помовчавши. У нього була погана звичка завжди псувати мені хороший настрій.— Де ми грошей дістанемо, щоб віддати бабці Теклі?
Сказати правду, це мене засмутило. Адже вдома не візьмеш. Почнуть розпитувати: навіщо? Для чого? А брехати не хотілось. Один вихід — зібрати гроші. Але ж і це довго.
І раптом Єгорку шибонула ну просто геніальна думка.
— Знаєш,— вигукнув він,— давай бабці Теклі поки щось зробимо. Щоб не хвилювалась.
— Оце здорово! —не втримався я.— їй саме цими днями привезли дрова. А хіба ми не зможемо їх попиляти й порубати?
На цьому й погодились.
Жила бабця Текля одиначкою, нікого в неї не було. Був, правда, колись син, але він загинув на війні. Як вже вона там влаштовувалась з різними господарчими справами — ніхто не знав.
Наступного дня прийшли ми до неї. Трохи посиділи для годиться, поговорили про се, про те, а потім Єгорка й каже:
— Вчора ми позичили у вас карбованця. Ми, звичайно, його віддамо вам. Але щоб ви... розумієте... щоб ви...
— Не хвилювались! — випалив я на допомогу Єгорці.
— ...не хвилювались, ми хочемо попиляти вам дрова.
— Та що ви, хлопчики! — замахала руками бабуся.— Про гроші я анітрохи не турбуюсь. Віддасте потім. Але навіщо вам морочитись з дровами? Я можу когось з дорослих попросити.
— А хіба ми не впораємось? Не вміємо пиляти?
— Чи, може, сили в нас нема?
— Чи, може, ми не піонери? Не маємо права допомагати людям? — заторлали ми навперебій, хоч бабця Текля ніколи не скаржилась на глухоту.
Сперечались ми, сперечались, нарешті умовили-таки її.
Дістали в сусідів козли, пилку і взялися до діла.
Попрацювали ми з Єгоркою години дві — піт з лоба градом котиться, руки болять, потомилися. І, звичайно, засперечались: я кажу, що Єгорка пилку косить, а він на мене горлає, що я не тягну її як треба. Врешті вирішили перепочити до завтра. А вранці знову прийшли. Важко було спочатку — все тіло болить, та потім відійшло. І на серці якось відразу повеселішало.
Зайшла до нас у сарай бабця Текля. Глянула на попиляні кругляки, як заохає:
— Та досить вам, любі! Досить!
А ми з Єгоркою ще дужче наддали — навчилися вже пиляти. Жих-жих, жих-жих, тільки тирса летить.
Шкода нам стало бабцю Теклю,— старенька, нема кому їй допомогти.
Днів за п'ять попиляли ми дрова й порубали. Ох і раділа ж бабуся Текля, напевно, не менше, як ми. Навіть чаєм з кизиловим варенням нас почастувала.
Ну от, здається, і все, якщо не згадати про те, що тепер ми щодня до неї заходимо: то стілець підклеїмо, то вимикач новий поставимо, то в магазин збігаємо.
А карбованця вона у нас так і не взяла.