Хлоп'ята

До станції ще було їхати хвилин десять. Як і раніше, дружно вистукували колеса, а за вікном вагона уже повільніше пропливали телеграфні стовпи, одинокі будівлі. Нарешті поїзд прогуркотів по мосту, звернув за ліс, і попереду замелькали пристанційні споруди.

Іван Петрович Литвин стояв у тамбурі біля відчинених дверей і з-за спини провідника намагався впізнати ці малознайомі йому місця. Здавалося, він уже бачив колись маленьку будку із смугастим шлагбаумом на переїзді, довгі базарні столи в затінку високих дерев, високу водонапірну башту.

Поїзд уповільнив хід, але все ще тягся по станції, наче ніяк не міг зупинитися після тривалого бігу. Нарешті став.

Іван Петрович легко зіскочив з приступок на забризкану мазутом гальку, яка весело зашурчала під його чобітьми.

Він ступив на шіатформу і зупинився коло дерев'яного паркану.

Так, наче десь тут він стояв багато років тому. Тільки не було самого будинку станції: замість нього, трохи далі, праворуч, тулився до дерев дощаний будиночок, що, як паровоз, викидав клуби сірого диму. А люди сиділи невеличкими купками на клунках, на чемоданах. Не було тоді високих осокорів, асфальтованої доріжки... Не було тоді ще сивини на його скронях, двох довгих зморщок, які пролягли від кутів рота на підборіддя.

Паровоз засвистів, викинувши в небо клуби білої пари. Брязнули буфери, і поїзд рушив. Ще кілька хвилин, і він уже гуркотів далеко-далеко, лишаючи за собою жовту хмару куряви, що ніяк не могла його наздогнати.

І станція поринула в тишу.

Але це тільки спочатку йому так здалося. Ось звідкілясь долинули дзвінкі голоси дітлашні.

Він озирнувся і побачив, як під високими деревами діти дружно ганяли м'яча.

Іван Петрович поставив на землю коричневий чемоданчик, звичним рухом розправив гімнастерку і попростував до босоногих футболістів.

Між двох цеглин, на воротах, ближче до нього, стояв, а вірніше — сидів кучерявий хлопчик. Він закинув ногу на ногу і старанно вивчав свою босу підошву. Хлопець так захопився цим заняттям, що й оком не моргнув, коли повз нього в, ворота проскочив м'яч.

— Гол! Гол! — закричали дітлахи на майданчику.

— Ти чого гав ловиш? — накинулись на нього товариші.— Знов через тебе гол!

У них був такий погрозливий вигляд, наче вони програвали принаймні першість світу.

Малий, відчуваючи небезпеку, запобігливо закліпав віями і зашморгав носом.

— Так я ж казав... нога у мене...— І про всяк випадок ступив крок назад, готовий при першій-ліпшій небезпеці накивати п'ятами.

Іван Петрович ближче підійшов до гурту.

— Де ж ваш захист? — спитав він футболістів.— Хто захисники?

Хлопці з цікавістю глянули на військового, який так несподівано втрутився в їхню розмову.

— Федько захисник,— відповів хлопчик у довгих штанях.

— А от і не я, а Микола,— запально виправдувався Федько.— Ти ж сам мені сказав, щоб я не стояв біля воріт.

— Стривайте, стривайте. Не всі разом,— замахав рукою Іван Петрович.— Виходить негаразд. Хто у вас капітан?

— Павка, ось.

Наперед вийшов русявий хлопець, з вицвілими бровами, облупленим носом. На вигляд йому було років тринадцять — чотирнадцять. Він уважно глянув на кашкет Івана Петровича, потім на погони і діловито запитав:

— А ви — льотчик?

— Як бачиш.

Іван Петрович відчув, як одразу попав у полон допитливих очей. Про футбол було остаточно забуто, і старий потертий м'яч, напевно, з задоволенням відпочивав на краю майданчика від безперервних ударів дитячих ніг.

— У мене до вас, хлопці, діло,— сказав Іван Петрович, обводячи поглядом босоногу ватагу.— Десь тут, за селом, колись була могила льотчика лейтенанта Безбородька, який загинув ще у війну.— Він трохи підняв кашкет і провів рукою по спітнілому лобі.— Чи є вона зараз?

Хлопці зашепотілися, щось пригадуючи.

— Отамечки за лісом вона,— нарешті показав рукою на схід Павка.

— Гаразд.— Іван Петрович замислився.— Хто з вас проведе мене до неї?

Всі подивилися на Павку, якому в таких випадках, напевне, належало вирішальне слово.

— Ми можемо вас провести. Тільки скоро вечір. А назад іти — темно буде.

— Це далеко?

— Кілометрів за п'ять.

— Та що ти! Більше,— загомоніли хлопці.

Іван Петрович глянув на годинник.

— Пішли. Встигнемо.

І вся ватага дружно залопотіла по добре нагрітій за день ґрунтовій дорозі.

Незабаром Іван Петрович уже знав, як звати багатьох хлопчаків. Вони йшли поруч, з обох боків. А малий Ромка, недавній воротар, то забігав наперед, то плентався ззаду, все відшукуючи собі зручне місце. Більше говорив Іван Петрович і, звичайно, про війну.

Так у розмовах минули кукурудзяне поле, спустились у вибалок, де за зеленими кучерями дерев виглянули ошатні хатки. Попереду, десь у кінці вулиці, забіліло світле плесо ріки — і здавалося, що вулиця ось-ось пірне в воду. Сонце поволі сідало — велике, золоте, розморене за довгий робочий день."

— А це наша хата,— сказав Ромка, показуючи рукою на білу хатину під шифером.

— А криниця у тебе є? — спитав Іван Петрович.

— Є, глибока!

— У нас краща вода, смачніша,— перебив його Федько.

— А от і в нас краща! Ходімте до нас! — засперечалися хлопці.

— Нема часу,— відказав Іван Петрович, заперечливо хитаючи головою.— Може, якось іншим разом.

Ромка переможно глянув на товаришів і побіг уперед. Він просунув між штахетами руку, відкинув гачок і пузом відіпхнув рипучу хвіртку.

— Заходьте...— Хотів ще щось додати, але засоромився і почервонів по самі вуха.

Побачивши у вікно таку юрбу хлопців з військовим, з хати вибігла схвильована Ромчина мати. Але по усміхнених обличчях дітлашні враз збагнула, що нічого страшного не скоїлось.

— Здрастуйте, — привітався до неї Іван Петрович. — Кажуть, у вас вода смачна. Можна напитися?

— Авжеж,— привітно відповіла жінка.— Проходьте в хату. Яким це побитом до нас?— Та, власне, проїздом я. Хочу відвідати могилу товариша, що за селом у вас. Під час війни загинув.

— Може, ви переночували б у нас, а ранком і пішли б на могилу. Бо до неї далеченько. Та й на вечір завертає.

— Дякую. Я краще в сільраді переночую. Не буду вас турбувати.

— Ну які ж це турботи! — сплеснула руками Ромчина мати.— Лишайтесь та й годі! У нас є де переспати.

Іван Петрович сів на лавку.

— То як, хлопці, завтра зранку проведете мене?

— А ви нам розкажете про того льотчика?—спитав Павка.

— Обов'язково!

— Ну от і гаразд,— сказала жінка.— А вони нехай вам розкажуть, який сад коло школи виростили. Який город чудовий!

Поки Іван Петрович хлюпотівся під цівкою холодної води з умивальника, що висів на стовпчику, хлопці посідали на колоди під сараєм.

— Погано у нас вийшло,— задумливо сказав Павка. — Могила льотчика у нас під носом, а ми й забули про неї.

— Так вона ж далеко від нас,— заперечив йому Петрусь.

— Де ж то далеко? Як до тітки бігаєш у Хирівку, то нічого. А це ж могила льотчика. Він за наше село загинув!

Виправдуватись більше ніхто не став.

— Може, її пофарбувати треба? — запропонував Федько.

Усі замислились.

— Треба. Пофарбувати і навести порядок,— твердо сказав Павка.— Слухайте уважно. Ти, Павлусь, знайди червоної і зеленої фарби. У діда Спиридона попроси. І щітку не забудь узяти. Ти, Грицю, принесеш з Миколою свіжого піску з річки. А ти, Юрку, попередиш дівчат, щоб нарвали квітів. І зранку бути всім там. Ясно?

— Оце так здорово! — мало не закричав Федько. І раптом схаменувся: — А що, коли той льотчик раніше за нас прийде?

Коротку радість наче вітром здуло. Хлопці замислились.

— Я беру це на себе,— сказав нарешті Павка, підводячись.— Раніше дев'ятої він не прийде. Але дивіться, щоб до нашого приходу все зробили.

Посутеніло. На небі одна по одній почали засвічуватися зірки, як малесенькі ліхтарики. Чим далі, вони ставали яскравішими, і здавалося, все розгоряються і розгоряються.

Іван Петрович сидів на колоді у гурті хлопців і оповідав їм про той далекий час, коли армія переможно гнала фашистів з нашої землі, оповідав про свого загиблого друга.

— Його звали Степаном Безбородьком,— почав він неквапливо.— Ми познайомилися в авіаучилищі і зразу потоваришували. Він був мовчазний, небалакучий. Своє горе завжди тримав при собі і нікому не розказував про нього. А горе тоді у кожного було — війна. Ми навіть не знали, що його батьків убили фашисти. Тільки після смерті Степана про це довідались — з листів, які він зберігав. Вчився він добре і літав добре. Після училища нам пощастило: ми потрапили в один полк. Літали на винищувачах, завжди в парі. Я попереду — ведучим, він — за мною, прикривав мене. Чимало у нас було боїв, і не один раз Степан рятував мене, здавалося б, від неминучої смерті. На війні це дуже важливо, коли знаєш, що поряд — друг, який за тобою піде і в огонь і в воду. У бою інколи не бачиш свого напарника. Але я відчував його завжди і саме тоді, коли мені загрожувала найбільша небезпека. А одного разу він повернувся на аеродром просто чудом: ми нарахували в його літаку аж чотирнадцять пробоїн! Мужня це була людина, безстрашна.

Іван Петрович замислився, щось пригадуючи. Хлопці щільніше присунулись до нього.

— Якось нас підняли по тривозі. Треба було відбити напад гітлерівських бомбардувальників, які хотіли розбомбити ваш міст і станцію. Ми стояли тут недалеко. Ворожих літаків було більше, ніж наших. Довелось прийняти нерівний бій. Через станцію і міст уже йшли наші поїзди на захід, і нам треба було їх зберегти будь-що,— такий ми одержали наказ. Ворожі літаки трималися купою, а так їх важко здолати. У повітрі закрутилася справжня карусель. Пам'ятаю, як два бомбардувальники майже одночасно задимилися і каменем ринули вниз. Та лишилося ще три. Я гукнув Степанові по радіо: "Атакую першого. Прикривай справа". І кинувся на ворога. Літак загорівся. На радощах я закричав: "Стьопко! Здорово!" Але відповіді не почув. Я озирнувся. Степанів літак теж загорівся: полум'я пасмами виривалося з мотора. "Стрибай! — загукав я йому.— Парашут!" Та, напевне, було вже пізно. Коли бачу: Степан скеровує свій палаючий літак на фашиста і з ходу врізається в нього... Це був останній бій Степана. Того ж дня ми розшукали його тіло і поховали за вашим селом.

Іван Петрович замовк. Дістав сірники з кишені і припалив погаслу цигарку.

Хлопці сиділи нерухомо, пригорнувшись одне до одного,— ставало прохолодно.

— А потім де ви були? — роздумливо спитав Павка.

— Та де ж міг бути? Воював, до кінця війни воював.