Прощання з янголами
Передмова-рефлексія
Коли закінчується війна, починається кохання. Та інколи, справді інколи, кохання буяє завжди. Воно не залишає місця війні, бо немає часу на очікування, доки все скінчиться, доки та клята м'ясорубка, в яку нас втягнули сусіди, зійде на пси, і розпочнеться таке омріяне нове життя. Дочекаються ті, хто доживе до нього. А ті, хто — ні?..
Ті, хто — ні, стануть квітами — безсмертниками і заквітчуватимуть дорогу до Неба, туди, де тільки янголи.
Цієї миті й виникає несподіване, непередбачуване кохання, бо потім не встигнуть, потім — це зараз. Тож вони й танцюють інколи свій перший і останній танець просто тут, на передовій, під "градами", не пригинаючись: набридло пригинатися. Вони танцюють танець чорний чи танець білий, бо кожному свій, кому, який призначено.
Олександр Карпенко написав книжку оповідань про війну, нашу сучасну, ту, в якій ми живемо і яка називається дивним словом АТО. Але автор писав і про кохання, про те миттєве почуття, що раптово паморочить голову і дає надію, що лихо омине, що той маленький розпечений шматочок металу про— свистить, можливо, навіть трохи зачепивши, але все ж таки повз тебе.
Так було завжди, і йшли люди боронити свою землю. Так є і зараз. Вони прийшли і стали героями. Одні з нас, обрані Господом, сьогодні є охоронцями землі. І на абсолютно дурне запитання обивателя: "Ви за кого там воюєте?", у них є проста відповідь: "За нашу з вами землю!" Бо в твоїй країні немає чужої землі, тільки — рідна, і її необхідно боронити.
Так було завжди, так буде завжди. Стріла часу не зупиняється. Вона обов'язково прилітає до тебе, щоби нагадати, що ти теж є покликаний до звитяги.
Ворог завжди поруч. Він може зачаїтися, бути улесливим чи нахабним. Ворог спокушатиме, розкидаючи срібняки, даруючи принадні пестощі й маніпулюючи твоєю свідомістю. Але він завжди залишатиметься ворогом. Тому війна, що повзе нашою землею, і не припиняється вже кілька років, це війна не когось далекого й невідомого тобі, це наша війна за нашу землю.
Олександр Карпенко — класний журналіст, тому в його оповіданнях все документально вивірено. І навіть там, де панує розквіт фантазії, віриш йому, бо історичні реконструкції автора не просто правдиві, вони переносять шаленство епохи у сьогодення.
Танець чорний — танець білий: кому який випаде. Вони танцюють його інколи вперше, а інколи й востаннє, танцюють, щоби вистелити дорогу до Неба дивовижними квітами, що звуться безсмертниками, танцюють, щоб стати янголами...
Сергій Грабар.
Стріла часу
Весняна фантасмагорія
Одного дня, коли я порався на городі, до мене прилетіла стріла. Увіткнулася прямо біля моїх ніг. Ні, брешу, не так було. Щось у мене дзенькнуло під сапою, а під серцем тенькнуло. Я ще не бачив, що це, але чітко уявив предмет — наконечник стріли. Я відкинув убік знаряддя праці й став розгрібати землю руками. Де ж він? Аж розхвилювався, упрів. Ось! Лежить вістрям на схід, наче компас. Але це не означає, що він завжди так лежав. Мабуть, трактор перевернув його разів кільканадцять. Але він усе одно ліг на своє місце. Це знак. Шлях мені лежить на схід, чи чекати біди звідти? "Що ти там колупаєшся? — роздратовано гукнула дружина, — роби рядок". До речі, той рядок пролягає теж із заходу на схід. Але я вже думаю про наконечник, затиснутий у долоні. Я такі бачив у музеях. Але ті були напівзотлілі від іржі, а цей цілісінький, тільки розпливлися на ньому кілька фіолетових плям, ніби хто капнув кислотою. Кислотою часу. "Бронза, а може, й мідь", — сказала дружина, яка краще за мене розуміється на хімії.
"Е-е, та це не просте поле, — глянув на свою ниву іншими очима, — а поле битви. Хто випустив цю стрілу, і в кого вона поцілила? В людину чи звіра? Може, лежав на цьому місці кількасот років тому якийсь древній воїн і конав? Хай там як, а рука, що натягувала ту тятиву і запустила стрілу крізь віки, була дуже сильною.
Цікаво, який вигляд могла мати ця місцевість дві або півтори тисячі років тому? Оцей яр, що підступає до поля з півдня, безумовно, тут був, не могли його стерти тисячоліття, ну, а отут, де стою, вочевидь, дрімав правічний степ. Як добре було б відтворити події бронзової епохи. Але чи можна вірити історичним дослідженням? Вони пропонують безліч версій і фактів, однак неспроможні змалювати повну картину. Спробував розібратися в цій плутанині за пляшкою домашнього вина з сусідом, вчителем історії. Потім удома відкрив книжку, яку дав мені почитати сусід. Як цікаво! Трипільці, кіме— рійці, сармати, скіфи, анти... Випала з рук книжка. Сплю. Вночі хтось мене шарпає за ногу. "Га, що? Ще ж ніч, дай поспати", — бурчу і перевертаюся на інший бік. Але тут же схоплююся, бо краєм ока помічаю, що це не дружина, а якийсь бородатий велетень у чудернацькому шкіряному капелюсі, схожому на будьонівку, з великими голими м'язистими руками, як у Шварцнегера, та ведмежій шкурі. "Що за мара? Ти хто? Циркач якийсь абощо? Оксано, це твої першоквітневі "приколи"?" — кричу, вкриваючись холодним потом. Але чудовисько хапає мене за плечі, наближає до себе і шепоче: "Тихо... Не бійся. Свої. Я той, хто сьогодні прислав тобі стрілу". Кліпаю очима, смикаю себе за вухо. Класний сон. Кольоровий, у 3Д форматі. Таких ще не було. Це прогрес, а може, регрес, деградація психіки, зумовлена, віком і комп'ютерними іграми. Добре, думаю, підіграю цьому здорованю. "Так, хто ти, кажеш, такий? Ко— нан-варвар?" — питаю, ледь стримуючи дурнувату посмішку. "Я Дор із клану Ведмедів, ми — воїни, а ти мій далекий нащадок. А Кон — мій друг, який загинув ще десять років тому", — відповів. "Чудова інтрига закручується, — міркую собі, — скіф через кілька тисячоліть знаходить свого далекого родича, схожого на нього, і вказує місце, де сховані скарби клану. Нащадок викопує їх і стає казково багатим: мандри, яхти, вілли, різнокольорові жінки, благодійність тощо... Ні, занадто меркантильно і нудно. Краще так: серед скарбів знаходжу золоті обладунки античного витязя — лати, шолом, кольчуга, щит, меч, лук і — перетворююся на непереможного воїна, який їде на схід і кладе штабелями терористів. "Слухай, — питаю, — а ти міг хоча б помитися?" "Це я тобі їх зараз мармизу твою п'яну вмию, — прошипів грізно Дор, вишкіривши свої жовті міцні зуби, якими, мабуть, і ведмедя міг би загризти, — збирайся, потрібна твоя допомога".
Натягую спортивні штани, "вітровку" на майку, кросівки на босу ногу, виходимо на вулицю. Біля під'їзду п'ятиповерхівки до перил сходів прив'язано двох коней, зачувши наші кроки, один із них радісно робить: "Фр-фр.", а другий мотнув гривою, ніби хотів сказати: "Ну скільки можна вас чекати". Коняча мова у всі часи однакова: так вітають господарів. Виходить...я теж і господар, і вершник. Але ж я на конях уже не їздив із дванадцяти років. Було те один раз, пригода скінчилася легким струсом мозку і переломом руки. Відтоді, коли бачу коней, відчуваю, як біжать мурашки по спині. Дор, зрозумівши мою нерішучість, узяв мене під пахви і легко висадив на коня, а потім і сам, ніби підкинутий пружиною, злетів на свого скакуна. Їдемо вулицями сплячого містечка, я призвичаююся до сідла і почуваюся трохи впевненіше.
А ніч така прозора, ніби шампанське у кришталевому келиху, з дна якого із шипінням піднімаються бульбашки, сповнюючи повітря хмільних пахощів весни. Ось проминули на кругу в центрі містечка машину ДАІ, в якій два сержанти займаються коханням із дівками. Один із них, щоправда, підняв голову і ошелешено дививсь у наш бік, але чиясь рука з довгими нафарбованими пазурами потягнула його за шию на себе. Далі — башти елеватора, околиця. А де ж асфальтівка, що веде на Білу Церкву, міст через залізничну колію і кленові джунглі обабіч? Тільки одинокий дуб. "Інша реальність", — видав мій збуджений мозок, насичений різними фантастичними небилицями, запозиченими з сучасних фільмів.
Зупинились. Дор подивився на мене якимсь довгим проникливим поглядом і після паузи почав: "Десять літ тому мій побратим Кон, вмираючи в мене на руках, заповів узяти на виховання його п'ятирічну донечку Вію. Я її виростив як свою, у походи брав, на полювання, муштрував, наче хлопця, вона й справді набралася від мене різних бойових премудростей, могла стати добрим воїном, бо дівчат у нашому війську немало, але шаман Ануй визначив їй іншу долю: вирішив узяти її до кола жінок свого сина Абана. Та вона вперлась, а тому її мають принести в жертву сьогодні на світанку: зарізати і спалити. Треба її врятувати. "Але ж це ваш звичай, хіба ти можеш йому противитися?" — питаю. "До дідька ці звичаї. Наш рід не визнає цього дикунства", — відповів. Далі владно наказав: "Скидай своє лахміття і вдягнися, як належить воїну з клану Ведмедів". Дістав зі шкіряної торби речі: хутряну безрукавку — ознака приналежності до клану, два великих мідних млинці, з'єднані ремінням, це щось на зразок бронежилета, один із цих кругів закрив мені груди, другий — спину, на голову — мідний шолом. "Та він завеликий, у мене 58-й розмір, а тут усі 60", — бурчу. Затим натягую тонкі шкіряні штани, чоботи із загнутими вгору носками. На спину Дор припасував мені важкого дерев'яного щита із металевим осердям у центрі. "Ну ось, тепер ти схожий на людину. А зараз — прийми цього сікача". Витязь подає мені довгого меча у шкіряних піхвах. Трішки оголив лезо: "Цілуй". Я став на ліве коліно і поцілував холодну і водночас пекучу крицю. "Молодець, Оле, із клану Ведмедів", — схвально мовив Дор. Виймаю меч із піхов, роблю кілька випадів, наче фехтувальник, та стинаю голови будякам. Мені здається, що моя рука не така вже й безпорадна під його тягарем, ніби згадала те, що завжди вміла добре робити. Дор дивився на мене, наче батько, який пишається, що його синові передалося бойове мистецтво предків. "Ти все вмієш, головне — не боятися, скільки б не було ворогів", — давав настанови. Потім додав до мого арсеналу ще п'ять ножів. "Це метальні, спробуй, ти колись ними дуже добре орудував". "Я?!" — дивуюся. "Так, ти був хорошим воїном, щоправда, трохи запальним, висловлюючись вашою мовою, у тебе іноді дах їхав, і водночас м'яким, коли йшлося про страту полонених.