Дивовижні події в шостому "Б"

РОЗДІЛ І,

в якому йдеться про Лесика, про Жору, а також про першу подію

Лесик був фантазер.

Коли, наприклад, він бачив на вулиці перехожого, в якого випиналися лопатки, уява якось сама собою домальовувала на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Починалися карколомні пригоди з погонями, бійками й таємницями.

Або коли Лесик дивився якийсь фільм фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві.

Те ж саме було й з книжками. Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії. Виникали все нові й нові їхні походеньки. Причому сюжети різних книжок перехрещувалися. Том Сойер і Гекльберрі Фінн потрапляли у Ліліпутію, зустрічалися з капітаном Немо, з графом Монте-Крісто, разом з Гаврошем опинялися на барикадах революційного Парижа і т. д. і т. п.

Однокласники тільки очима кліпали.

Навіть піонервожатнй Стьопа Чичибабін, який не дозволяв собі дивуватися, щоб не втрачати авторитету, і той хмикав:

— Хм!.. От вигадує!.. Ну й Мюнхгаузен!

Жора — цілковита Лесикові протилежність.

Жора — абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Він — відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник. Його діючі моделі різних машин і механізмів постійно експонуються на станції юних техніків, на республіканських конкурсах і виставках. Жору торік навіть показували по телевізору.

Лесик і Жора — друзі. Живуть в одному будинку, на одній площадці. В школі сидять за однією партою. Але Жора ставиться до Лесика з дружньою поблажливістю, як ставляться старші до молодших. Хоча, до речі, старший саме Лесик (правда, всього лише на півтора місяця). Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість та легковажність.

Коли Лесик починає фантазувати, Жора щоразу каже із зверхньою усмішкою:

— Ну! Це несерйозно.

Хоча ніколи не перебиває і слухає до кінця з цікавістю. Час від часу Жора "впливає" на Лесика:

— Ну, що ти, чесне слово, як маленький. У шостий клас уже ж перейшов… Зараз такий час. Епоха НТР. Комп'ютеризація суспільства… Вперше з'явився інструмент, що покращує не фізичні якості людини, а її розум, інтелект. Незабаром у кожного буде особистий мікропроцесор… А ти — як дитина. Граєшся у різні фантазії.

Лесик якось не витримав:

— До речі, Монтень сказав, що ігри дітей — зовсім не ігри. На них треба дивитися, як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку.

Жора дуже здивувався:

— А… а звідки ти знаєш… про Монтеня?

— Тато сказав, — чесно признався Лесик.

— А… хто такий Монтень?

— Точно не скажу. Якийсь француз… Чи то філософ, чи то письменник… здається… До речі, і наше знайомство з комп'ютером теж починалося, як ти пам'ятаєш, з гри. Ото як ми грали у "ліс", добиралися до своєї хати, тікали від лісових мешканців… Не так?

— Ну, то ж зовсім інше! Що ти порівнюєш!.. То гра, так би мовити, функціональна, з науковою навчальною метою… От вибрав би ти собі щось функціональне… якесь захоплення. Як не подобається майстрування, фотографував би, марки збирав. Було б і цікаво, і корисно…

Але в Лесика з "функціональними захопленнями" нічого не виходило. Пробував він і фотографувати, і збирати марки, і грати в шахи. Та йому скоро набридало, і він кидав. Соромно признатися, але навіть малювати Лесик не дуже любив (хоча здібності в нього були безперечно — це відзначали і тато-художннк, і художник-дід). Протягом місяця Лесик міг не взяти до рук ні олівця, ні пензля.

— Ну, що ж, — казав тато. — Силувати не будемо. Силою ще нікого не зробили Рафаелем. І взагалі досить на нашу сім'ю й двох художників.

Лесикові цікаво було тільки фантазувати.

Отакі це хлопці.

А тепер — про подію, з якої починаються всі подальші події нашої повісті.

Сьогодні мав приїхати дорогий гість із Москви, колишній учень їхньої школи, а нині Герой Соціалістичної Праці, академік, учений-кібернетик із світовим ім'ям Віктор Сергійович Іваницький.

Його чекали вже давно.

Академік обіцяв приїхати ще торік, але то симпозіум у Парижі, то конференція в Лондоні, то з'їзд у Софії ніяк не давали змоги викроїти день-два для відвідин рідних місць. Нарешті позавчора директор школи Лев Парамонович одержав телеграму: "П'ятницю буду".

І от…

Посеред шкільного подвір'я перед парадним шкільним входом красувалася величезна дивовижна клумба, гордість усієї школи.

То була не просто клумба. То була клумба — виставка рослин і квітів, занесених до Червоної книги УРСР. Починаючи з ранньої весни юннати школи, члени "Зеленого патруля", під керівництвом вчительки біології Зінаїди Семенівни висаджували тут і доглядали квіти. Біля кожної квітки стояла табличка з коротенькою довідкою: де росте, коли цвіте, чим цінна. І форма клумби була незвична — в центрі її громадилася штучна скеля з каміння, на якій висаджували гірські квіти, — так звана "альпійська гірка".

Ранньої весни на цій дивовижній клумбі зацвітали проліски, крокуси, сон. Потім розпускалися інші — на табличках можна було прочитати такі незвичні назви, як "калофака волзька", "астрагал", "шиверекія подільська" (біля назви цієї квітки була приписка: "релікт третинного часу") і тому подібне.

Змінюючи одна одну, ці рідкісні рослини квітували аж до глибокої осені, коли зацвітав ніжний блідо-бузковнй пізньоцвіт осінній, дуже корисна лікарська рослина.

Спеціально для кожної квітки готували окремий грунт, який інколи привозили з того місця, де квітка росла, або, як це називалося по-науковому, з її ареалу.

З літніх канікул кожен юннат намагався привезти для "альпійської гірки" щось цікаве — чи то насіння, чи розсаду, а то й цілком дорослу рослину у вазоні. Деякі одразу ж висаджували у грунт, деякі так у вазонах і ставили — ті, що реагують на негоду, бояться холоду (щоб можна було негайно занести у приміщення).

Але зараз вересень, теплінь, майже літо. Наші герої ще навіть не зовсім звикли до того, що вони вже в шостому, а не в п'ятому.

І "альпійська гірка" була у самісінькому розквіті своєї неповторної краси. Особливо милував око високий кущ так званої штамбової троянди, яким вивершувалася "альпійська гірка".

І от учора вночі хтось нещадно обламав троянди, витолочив, потоптав квіти, розвалив, повивертав каміння з "альпійської гірки".

У безмовному розпачі завмерли вранці у дворі і учні, і вчителі.

Хто ще підходив, вражений незвичною гнітючою тишею, і собі тихенько зойкав, побачивши, і теж завмирав приголомшено.

Вся школа знала, що "альпійська гірка" вперше з'явилася на шкільному подвір'ї у ті далекі повоєнні часи, коли вчився тут Вітя Іваницькнй, майбутній академік, і що він був одним з тих, хто створював її тоді.

Лев Парамонович — високий кремезний чоловік з густими кошлатими бровами. Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсмілнвіші одчайдухи-десятикласннки опускали голови.

Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало.

Говорила завжди завуч Фаїна Панасівна.

От і зараз…

— Ганьба! — каже вона. — Це могла зробити тільки дуже зла й жорстока людина, яка не має ні серця, ні совісті, ні сорому… Ну як тепер Лев Парамонович дивитиметься у вічі академіку? Як?! І всі ми як дивитимемося?..

— Безсовісний шкідливий елемент! — кидає ставна волоока вчителька хімії Кира Андріївна.

— Як так можна було?! Як?! Не уявляю! — на очах вчительки української мови й літератури рудокосої красуні Маргарнти Михайлівни блищать сльози.

Більше з учителів ніхто не сказав ні слова, але мовчання їхнє було красномовне.

— Той, хто це зробив, звичайно, нікчемний боягуз, — веде далі Фаїна Панасівна. — І в нього, звісно, не стане духу признатися зараз у цьому. Але ми все одно дізнаємося! Все одно!

Вона кинула погляд у бік спортмайданчика, погляд блискавичний, але виразний.

Усі, як по команді, повернулися й глянули в той бік. На спортмайданчику, біля смуги перешкод, осторонь від усіх стояли троє — відома на всю школу трійця з п'ятого, тепер уже шостого "Б", — Довгий, Злюкін і Малявка.

Бувають бешкетники симпатичні, добродушні, незлостиві, витівки яких хоч і є порушенням дисципліни, але викликають швидше усмішку, ніж роздратування.

Про трійцю з шостого "Б", на жаль, так сказати було не можна.

Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко), — здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима і розпатланим чубом. Злюкін (Казик Люкін) — середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий. Ну, а Малявка… Правильно! Малявка (Алик Дука) — маленький, найменший у шостому "Б". Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі. Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися.

Всі "художества" трійці були злі й жорстокі. Як правило, присікувався Малявка, а Довгий і Злюкін ховалися десь за рогом будинку. І як тільки той, до кого Малявка присікувався, давав йому, щоб одчепився, стусана, одразу з'являлися Малявчині друзі. "Ти що малих кривдиш?! — вигукував Злюкін. — Здоровий — так?" І…

Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості — бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя… Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому, так хитро й підступно вони діяли. А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.

І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима — чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо.

Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук присіли біля клумби навпочіпки й намагалися підняти, вирівняти поламані квіти, повернути їх до життя.

— Як це так?! — розпачливо шепотіла Леся. — Їм же боляче!.. Вони ж усе відчувають…

— І… і навіть пізнають того, хто їх скривдив… Я чнтала… — шепотіла Аліна.

— Вони ж живі… Як це можна було, — губи в Лесі тремтіли.

Леся й Аліна були юннатки, "альпійська гірка" — то їхнє дітище.

У Лесика теж тремтіли губи. Він був блідий.

Коли Лесик дивився на Лесю Чорнобривець, у грудях його починав тьохкати соловейко.