Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця

Нестайко Всеволод

Жив на світі хлопчик Олексій. Хороший, симпатичний хлопчик — білявий, голубоокий, з кирпатим носиком.

Всі його любили — і мама, і тато, і вихователька Світлана Іванівна.

Та от одного разу прокинувся він уранці і почав плакати. Без всякої причини. Ні з того ні з сього. Просто так.

Мама й тато спершу навіть і уваги на це не звернули. Думали — поплаче й перестане.

Але на другий день — знову те саме. На третій — знову…

Вранці прокинеться і вже плаче, вже капризує:

— У-у-у, одягатися не хочу-у!..

— У-у-у, вмиватися не буду-у!..

— У-у-у, манної каші не їстиму-у!

— Лесику, ну не плач! Лесику, ну не капризуй! — вмовляла його мама.

— Олесю! Якщо ти так вередуватимеш — назавжди залишишся криворотим, — казав тато.

Але ніщо не допомагало.

З великими труднощами мама одягала його, вмивала, годувала і вела в дитсадок.

Дорогою Олексій упирався, як ослик, не хотів іти і голосив на всю вулицю:

— Не піду-у! У-у-у!.. Не хочу-у! У-у-у!..

— Лесику! Ну ходімо швиденько! Лесику! Ну я ж запізнююсь на роботу. Лесику! Ну в дитячому садку ж так добре! — терпляче казала мама.

— Горе мені з тобою і твоїм дитячим садком! — вигукував Олексій, заливаючись сльозами.

Перехожі зупинялися і озиралися на них.

Мама червоніла і опускала від сорому очі.

А Олексій не звертав на перехожих аніякісінької уваги — наче то були не перехожі, а порожнє місце.

Через Олексія мама щодня запізнювалася на роботу.

У дитсадку діти прозвали його Олексій-Плаксій.

Всі весело гралися, бігали, сміялися, а він, якщо не плакав, то сидів у кутку і позирав спідлоба.

І Милочка, і Сашко, і Максим, і Оксанка, і Юрасик пробували потоваришувати з ним, підходили і казали:

— Ходімо гратися!

Але він завжди казав:

— Не хочу!

А коли вони починали жартувати: "Диви, диви! Ціле море наплакав! Скоро попливеш!" — він дуже гнівався і казав сердито:

— Мій тато — найдужчий у світі. І він вам я-ак дасть! І я вам я-ак дам!

Але ніхто не боявся. Бо всі знали, що тато в Олексія дуже добрий і симпатичний.

Він працював автоінспектором і уважно стежив, щоб усі виконували правила вуличного руху і ніхто не потрапив під автомобіль або інший транспорт. Найлегковажніші відчайдухи-шофери беззаперечно слухалися тата. Один лише рідний син Олексій не хотів слухатися.

І коли увечері, прийшовши з дитсадка, Олексій знову починав коверзувати, добрий і симпатичний тато, втомлений після роботи, іноді не витримував і ставив сина в куток.

Олексій-Плаксій стояв у кутку, плакав і колупав нігтем стіну. Під ногами в нього були розкидані його іграшки: кубики, машини, літаки, солдатики, гумове ведмежа Гришка, Залізний Роб (робот, якого тато згвинтив з деталей "Конструктора"), Веселесик…

Раз у раз Олексій підфутболював якусь іграшку ногою.

Найбільше перепадало Веселесику, якого мама нещодавно купила, думаючи розважити Олексія.

Веселесик — то був ляльковий хлопчик у матросці і жовтих сандаликах, страшенно схожий на Олексія (такий же білявий, голубоокий, з кирпатим носиком). Викапаний Олексій. Мама через те його й купила, що була вражена такою надзвичайною схожістю. Тільки на відміну від Олексія ляльковий хлопчик був усміхнений, веселий. І мама назвала його Веселесик, тобто веселий Лесик. Живий Лесик одразу не злюбив лялькового:

— Що я, дівчисько — ляльками бавитися! Не хочу-у! У-у-у!..

І підфутболив його ногою.

Мама хотіла одразу ж віддати Веселесика сусідській дівчинці Оленці, але Олексій-Плаксій заголосив.

— Не треба-а! Це мій! Не хочу-у! У-у-у!..

Так і лишився Веселесик у кутку. Олексій з ним ніколи не грався, а тільки, коли бував покараний, підфутболював і топтав його ногами. Веселесик усе терпів і незмінно усміхався. І це ще більше дратувало Олексія. І він ще дужче "витворявся", як казала мама.

Отакий став хлопчик Олексій, капризун, вереда і плаксій.

Одного ранку, досхочу наплакавшись, накричавшись і посварившися з усіма в дитсадку, Олексій-Плаксій забрався у густі кущі за дерев’яною будкою, в якій зберігалися триколісні велосипеди, самокати і коні-качалки. Сюди він ще ніколи не залазив, бо Світлана Іванівна не дозволяла. Але цього разу Світлана Іванівна не додивилася — і він заліз.

Тут було тісно й темно. З одного боку — стіна будки, з другого — якийсь високий паркан.

Олексій почав роздивлятися. На землі валялися червоне кружальце від піраміди, маленький м’ячик, якась пляшка, залізна банка з-під консервів і клапоть старої газети. Все це його не цікавило.

Нараз щось заворушилося, і Олексій побачив смугасте замурзане кошеня.

Він простягнув руку, щоб ухопити кошеня за хвіст. Але кошеня відскочило і зникло за парканом.

Олексій посунувся вперед і побачив, що одна дошка в паркані виламана і туди можна пролізти. І він поліз.

Кошеняти ніде не було видно. Олексій поліз далі і виліз на невеличке подвір’ячко. Глянув і здивовано закліпав очима.

Серед подвір’ячка стояло дивне крісло на великих велосипедних колесах. І в тому кріслі сидів незнайомий дідусь — лисий, з рудими, наче приклеєними, волохатими бровами і веселими сірими променистими очима.

Дідусь уже помітив Олексія і привітно усміхнувся йому:

— Здоров, козаче!

Олексій закопилив губу і сказав:

— Бу-у!..

— Чого такий невеселий? Неприємності якісь?

Олексій не обізвався. Він не любив, щоб його розпитували.

— Ясно! — усміхнувся дідусь. — Значить, це ти сьогодні цілий ранок співав арію з опери "Ой, не хочу! Ай, не буду!". У тебе хороший голос. Мабуть, коли виростеш, будеш народним артистом. Га? Хочеш бути артистом?

Олексій знову мотнув головою і сказав:

— Ай!

— Шкода! Такий талант пропадає. Ти був би гарним артистом, Олексію.

Олексій здивовано звів брови — звідки дідусь знає, як його звуть?

Дідусь ніби прочитав його думки:

— А я все знаю. От знаю, що тебе діти прозивають Олексій-Плаксій, а мама лагідно зве Лесиком.

— А… а звідки в-ви знаєте? — затинаючись, спитав Олексій.

— Бо я — чарівник.

— Як-кий ча… чарівник?

— Звичайний. Той, що робить чудеса.

— Е, ні,— заперечливо похитав головою Олексій. — Так не буває!

— От! Не вірить! Точно! Чарівник-жартівник Нежурись.

— Так не буває! — знову похитав головою Олексій.

— Буває, — усміхнувся дідусь. — То ти просто не знаєш. От ти, мабуть, думаєш, що сам прийшов сюди, до мене. А це я тебе викликав.

— Ніхто мене не викликав. Я… я сам.

— Сам би ти ніколи не знайшов сюди дороги. Тебе привів мій помічник — чарівне кошеня Мурмур… Киць-киць-киць! — покликав дідусь, і не знати й звідки на коліна йому стрибнуло смугасте кошеня. — Воно?

— В… воно, — розгубився Олексій.

— Бачиш. А ти не вірив. А викликав я тебе для того, щоб… От хочеш потрапити в казку?

— Як?

— Дуже просто.

— А… а це… не страшно? — схилив голову набік Олексій.

— Ну ти ж мужчина. Хіба мужчини бояться? До того ж казки завжди кінчаються щасливо. Ти ж знаєш.

Дідусь говорив дуже серйозно і переконливо. Олексій подумав-подумав і сказав:

— Давайте!

— Е-е… так зразу воно не робиться. Почекай трохи. Для цього потрібні три неодмінні умови: по-перше, треба, щоб була ніч (бо, як відомо, все казкове і загадкове відбувається опівночі), по-друге, треба, щоб ти дуже повірив у те, що потрапиш у казку, і, по-третє, треба хоч один день утриматися — не плакати й не капризувати.

— А-а! Обманюєте! — розчаровано махнув рукою Олексій. — Це ви мене виховуєте! Знаю! Мені вже і мама, і тато, і Світлана Іванівна скільки разів таке говорили.

— Ну, твоя справа. Можеш вірити, можеш не вірити. Дивись тільки, щоб потім не шкодував. От тебе зараз покличуть і…

Не встиг він це сказати, як тут же за парканом почувся розпачливий, стурбований голос Світлани Іванівни:

— Лесику! Олесь! Де ти? Лесику! Лесику! Олексію! Ой, де ж він? Де ж він? Лесику! Олексію!

Дідусь усміхнувся й підморгнув.

— Ну так от, якщо ти не плакатимеш, не капризуватимеш… І повіриш у те, що я тобі сказав… І перед сном, у ліжку, уже заплющивши очі, кілька разів скажеш:

Ну, будь ласка,

Ну, будь ласка,

Починайся, диво-казка! —

ти потрапиш у казку. А тепер біжи, бо вихователька дуже хвилюється.

— До побачення! — сказав Олексій і пірнув назад у кущі.

Так сталося, що ніхто навіть не побачив, як і звідки він узявся. Перед цим Світлана Іванівна, шукаючи його, кілька разів зазирала за будку, але вона й гадки не мала, що там у паркані дірка.

І вона й діти, що табунцем бігали за нею, в цей час були у протилежному кінці дитсадка, біля їдальні. І коли Олексій несподівано вигулькнув на майданчику для ігор, всі здивовано зойкнули.

— Де ти був? Де ти був? — хвилювалася Світлана Іванівна.

Але Олексій, опустивши голову, мовчав. Якби його пекли вогнем і різали на шматки — і то б він не признався.

До самісінького вечора Олексій ходив зосереджений, задуманий і на диво тихий.

Правда, манну кашу він все-таки відсунув, скривився і сказав: "Не хочу". І коли всі почали гратися у "веселі каруселі", він одійшов убік і сказав: "Не буду!" А коли Сергійко спитав його: "Чого набурмосився?" — він не витримав і таки сказав: "Мій тато тобі я-ак дасть! І я тобі я-ак дам!"

Але хіба то вередування!

Він же ні разу не впав на землю і не замолотив ногами. 1 не заголосив. І не брязнув чашкою об підлогу…

Коли він дома отак поводився, мама щасливо усміхалася і казала:

— Лесик молодець!

Тепер йому було дуже важко отак поводитися — одвик.

"Хай! — вирішив він. — Один день спробую. Потерплю".

І коли мама прийшла забирати його з дитсадка і почала одягати, він не мотав головою, не сукав ногами, не кинув панамку під стіл і не пожбурив сандалики через усю кімнату.

Мама стурбовано схилилася до нього, притулилася губами до його скроні і спитала:

— Лесику! Ти не захворів? Що з тобою?

Він витримано сказав:

— Нічого!

І вони пішли додому.

Дома він мовчки тинявся по квартирі і не міг дочекатися вечора.

Забрів у куток з іграшками. Та гратися не хотілося.

Зовсім. Звернув тільки увагу, що десь нема Веселесика, ведмежати Гришки і Залізного Роба. Завжди лежали зверху, на видноті, а тут… Але одразу й думати про це забув. Хотілося якнайшвидше дочекатися миті, коли можна вже буде промовити чарівні слова і…

Він навіть не став дивитися телепередачу "На добраніч, діти!", хоч у програмі й були улюблені "мультики". Сказав, що хоче спати.

Мама поклала його в ліжко, поцілувала, погасила світло і вийшла в іншу кімнату.

Олексій чув, як вона сказала татові:

— Температури нема, але, по-моєму, дитина хвора.

На що тато відповів:

— Якщо нема температури — нічого страшного.

— Цс! — цикнула на нього мама. — Кричиш, як на вулиці! Звик там із своїми шоферюгами! Не заважай дитині спати!

І стало тихо.

Олексій почекав ще трохи, заплющив очі, зітхнув (чогось йому було страшнувато) і зашепотів:

Ну, будь ласка,

Ну, будь ласка,

Починайся, диво-казка!

Прошепотів один раз — нічого.

Прошепотів удруге — нічого.

Прошепотів утретє…

І раптом відчув, що кудись пливе, провалюється, провалюється.

Потім щось замигтіло, закрутилося…

Бомм! — наче дзвін ударив.

І всі думки зникли.

Очутився Олексій, дивиться — сидить він у кутку величезної дивовижної зали з колонами.

1 2 3 4