Я не малий
Два маленькі промінчики тихо-тихо піднімають мої вії… Так я просинаюсь. А промінчики тоді чомусь ховаються, і тільки через хвилину чую, як вони вже лоскочуть мене за голі п'яти. Треба вставати.
У дворі вже чекають мене кривеньке гусеня і великий-превеликий кіт Михтод. Такий, як я, завбільшки.
Ми всі живемо у сусідки баби Федосі, бо наша хата ще тільки будується. У садку мама на плиті готують для теслів сніданок.
У новій хаті пахне стружкою і махоркою. Дядьки вікна ладнають і до мене гомонять:
— О, Дмитре, бач — це для тебе он яку хату будуємо!
— А чо' для мене?
— Ти ж — найменший. Будеш батька-матір догодовувать. От і зостанеться тобі хата.
— А хіба вони самі не вміють їсти?
— Малий ти, Дмитре, постаріють твої батьки — хто ж їм води подасть? Ось ти й подаси…
— А…
Я так і не второпав, до чого тут вода? Та хай уже. Раз дядьки кажуть, значить, треба буде маму й тата водою напувати. Коли ж то тільки виросту? Доки вже мене дражнитимуть малим?
В обід, це вже як сонце обсмалює чуба, що аж в очах темніє, машина розвозить бабів з ланки по домівках. Щоб вони корів подоїли, свиней попорали та дітей нагодували. Мене годувать вже не треба. Я наївся сам. На городі всього багацько достигає. Хоч мама й лають, щоб по городу не лазив, і якоюсь Залізною бабою лякають… Та я не боюсь. Воно й мамі ж, знаю, мороки менше буде, коли хлопець загодований.
Я здалеку чую, як гуде машина, котра з ланки іде. Вискакую на дорогу. Жду. Коли машина проїжджає повз мене, я стаю по-солдатськи "струнко", ще й руку до картуза. А баби в машині також руки до голів прикладають "під козирок", вітають, значить. Ну, кіно! Я ж знаю, що їм до платка не можна прикладать, це тільки — до картуза… Та хай вже… Мама встають з машини і простягують мені гостинець "од зайця". Я все одно знаю, що ніякого зайця мама сьогодні не бачили, що то — з їхнього сніданку їжа зосталась. Однак дивуюсь, смачно з'їдаю гостинця та ще й розпитую, де мама того зайця догнали.
Каруселі, каруселі…
Стояла велика зима. Сніг був такий високий, що ми проти гори робили в ньому ходи і грались "у війну". Залазить під сніг страшно так… А що, коли зверху хто провалиться та на голову?! Не жаль тої голови, а от в "полон" заберуть — шкода.
Старші хлопці, ті під горою в хокея грають. Наріжуть собі ключок у верболозі і — гайда! Нас також брали. Іноді. Коли на воротях нема кому стоять. Ото стоїмо по черзі, доки хто шайбою не вклепає по коліну. Тоді міняємось.
Перед самою весною сніг на горі трохи розтанув, мороз трохи тріснув, і гору мов хто засклив. Блищить собі проти сонця! На ковзанку! На ковзанку!
А в мене, як на гріх, санки поламались. Що робить? Тут мама й кажуть:
— Дмитре, а ти оно миску візьми стару, луджену, то й будуть тобі санки. Якраз для льоду'.
Я зразу і не повірив, як-то воно — в мисці? Та ковзатися все одно кортить. Прив'язав за щербину мотузок і — на гору. Всі на мене дивляться, сміються. А мені байдуже.
До кінця гори дійшов, не встиг у миску сісти, як вона враз полетіла вниз. Всі аж роти пороззявляли. А миска летить зо мною ще й крутиться на ходу, ну точно як супутник!
До вечора всі перекатались у моїй мисці. І навіть хто раніше під— сміховував, підходив і просив:
— Ти того… не сердься. Можна, я на твоїй "каруселі" хоч разок проїду.
Наступного ранку на ковзанку вже всі вийшли з мисками…
Аби лиш мама не плакали…
В березі під самим нашим городом весною сильно розлило. По воді пливли великі й малі крижини. Ой, як мені закортіло на них покататись! Стрибнув я на одну, а вона як затріщить! Я тоді на другу з переляку ступив. І та мов тріснула… Я — на третю… І так далі, аж доки не добрався до тої, що не тріщить. Глянув, а вже серединою річки пливу. Валянці мої давно промокли. В руки холодно. Пальці посиніли. Кричать? Так соромно. Хлопці проходу не дадуть. А крижина під ногами туди-сюди хитається…
Аж ось, бачу, тітка Марія Воликівська жужелицю винесла провівать. Та отак з відром і стала — мене, видно, серед річки побачила. А потім як закричить:
— Людоньки, гляньте, чиясь дитина топиться!
Коло берега люди почали збиратись.
— Ур-р-р-р-а! Пливе!— хлопці махають мені руками.
Батьків, дивлюсь, нема, ще на роботі. Аж он став хтось на крижину. До мене добирається. То дядько Йван, сусіда наш. З крижини на крижину переповзає. Потім як шубовсне у воду! Вхопився пальцями за кригу, видерся й далі повзе. Ось уже й до мене недалечко. Лице в нього, бачу, перелякане, аж посинів з холоду. Добрався на мою крижину і зразу:
— Куди, Митре, пливеш?
А я й рота роззявив. Думав, що зараз по потилиці дасть або лаяти почне, а він: "Куди пливеш?"
— У магазин, — кажу, — по хліб.
— А гроші є?
— Аякже.
Я наскріб у кишені два мідяки вперемішку з сирим насінням.
— О, — сказав дядько серйозно, — я думав, що ти байдики б'єш. А коли по ділу… що ж — пливи.
— Та я й берегом пішов би, воно стежка ж трохи просохла?
Насилу ми добрались із дядьком до берега. Тут у мене мов хто мотора вставив — так дременув! Глядь, Микола Дубинківський на городі колупається.
Я до нього:
— Виручай. Принеси сірників, обсушиться треба.
Микола не здивувався з мого вигляду, розпитувать не став, бо сушились ми таки частенько. Побіг до хати. Приніс сірники.
Зайшли ми в шелюг, наламали гілок сухих, розпалили вогонь. Я валянці зняв, а потім і штани. Все те круг вогнища розіклав, парує…
— Ох, і всиплють же тобі, — каже Микола.
— Сам знаю, що всиплють. Та, коли сухий прийду, все ж, може, менше?..
Поки ми гомоніли, один валянець, що ближче до вогню стояв, трохи підсмажився. Ох, я й злякався! Мені ж ці красиві голубі валянці тато тиждень тому з міста привезли разом з блискучими калошами…
З горем пополам обсушився. Під вечір плетусь додому. Став на порозі. Чи далі йти, чи тікать?
Мама одразу:
— Ану, ближче підходь, чо' там став?
— А бить не будете? Я вже сухий прийшов…
Сам ноги до купи стуляю, аби смаженого валянця не було видно. Ох, і кричали ж на мене! Ох, і лаяли! А потім мама обтерли мене з ніг до голови горілкою, що я ледь не задихнувся, і поклали на піч у просо.
— Ну, коли зляжеш, — не вгамовувались мама, — я за тобою ходить не буду. І в лікарню не повезу. Вижену з хати, там і бухикай. Чорти понесли тебе на ту крижину!
Та я знаю, що їм все одно мене дуже жалко. Це вони аби полякати.
Дубця мені перепало наступного дня. От коли б я справді захворів, то воно б так зійшло… А то я встав живий-здоровий, наївся дерунів, одягнувся. Тільки став взуватися.., і тут:
— Ану, покажи, що то в тебе з валянцем? Висушив? Ох, я тебе зараз "висушу"!
В руках у мами саме віник був, то вони тим віником мене й відлупцювали. Потім одвернулись до печі й заплакали. Оце для мене найгірше. За мамою почав ревти і я. Краще би віника на мені побили, тільки щоб не плакали…
І я вже не хочу ні голубих валянців з блискучими калошами. Не хочу більше кататись на кризі, я нічого більше не хочу. Одного хочу, аби мама не плакали. Ніколи-ніколи не плакали…
Я пливу-у-у!
Був дощ. Такий великий, що наш берег геть затопило, і вода підступила під самісінькі городи. Дощ ішов три дні безперестанку. З гучним громом і гострими блискавками. Одна така блискавка вбила на луках корову з череди.
Мама бігали по двору й бідкались. А що ж ти вдієш проти тої води, коли вона плавом пливе згори і прямісінько в двір? У курник, у хлів, у погріб — всюди вступала вода. На городі вона пробивалась в канави і тими канавами виносила картоплю, що її місяць тому як посадили. Батько не бігали й не тушувались. Тільки зрідка на маму гримнуть:
— Ну якого біса репетуєш? Все ‘дно не спиниш води. Не ляжу ж я, не перегачу! Хай уже ллє, щоб йому…
І мама мокрі-мокрісінькі заходили в хату і все ще дивились у вікно на велику воду та голосно зітхали.
У сусідів лаялись, бо не встигли сіно вивезти з берега. Тітка Вірка вже вкотре приповідала:
— Казала ж іроду, — це вона на дядька Йвана, — візьми конячину, давай сіно вивезем. Так йому все ніколи. А тепер… пропав труд. А сіно ж було, сіно… як чай!
Вода прибувала. І вже попливло, бачу, сусідське сіно, а за ним іще не одна копичка.
Зате на душі в мене було весело. Я тільки цього не показував, а то враз би попав під гарячу руку. А сам собі думаю: це ж такий ставище у нас в березі буде! Ціле море! Риби напустимо. З хлопцями плота зв'яжемо. Ми давно про це думали. Але на людях я журно хитав головою, тяжко зітхав, мовляв, і хто думав-гадав, звідкіль та біда вилізе?
На третій день дощ перестав. Небо враз стало чисте й голубе, аж білясте. І засяяло сонце. Гайда на море! А вода така ж тепла! Заходиш у неї, по ногах трава лоскочеться. І так ото з головою як пірнеш! Руками за траву підтягуєшся і кричиш що є духу:
— Пливу-у-у! Подивіться, я пли-и-и-и-ву-у-у!
Аж з дому десь перед обідом гукають — не догукаються.
Спочатку:
— Дмитрику! Дми-три-ку-у-у!
Не озиваюсь. Потім чую:
— Дмитро-о-о! Дмитре-е-е!
Мовчу. Бо купаться кортить, та й по голосу чую — не пора. І тільки коли перегодя:
— Дмитре, іди додому! Я тобі накупаюсь, я тобі!..
При цих словах я відчуваю, що вже пора, і кулею вискакую з води й лечу до хати.
Наступного дня я встав, вибіг до моря, а воно, бачу, поменшало. Через день — іще менше. Вода кудись сходила, спливала. Аж плакати хотілось. Ми ж тільки цурбаки на плота почали стягувать…
Через тиждень нашого моря вже не було. Лишилась маленька стара річечка. А луки всі чорніли від мулу.
Здрастуйте, метелики!
Після дощу на теплу землю, на чорний мул злетіла сила-силенна білих метеликів. Сніг! Сніг!
Я лягаю на траву і підповзаю до них близько-близько. Роздивляюсь. Я бачу їхні вуса й очі. Бачу, де метелики добрі, а де — сердиті. А чого сердитися? Мулу всім вистачить. Але ж — ні. Крилами б'ються, вусами лякають. Я кажу їм:
— Дурні ви дурні. Чого б'єтесь? Ось як зловлю та як…
Коли вони це чують — одразу вусами смик-смик і швиденько перелітають на інший куток.
А то приходжу одного разу в берег, а там сидять Микола Дубинківський та Володька Гляньків, мої однолітки. Володька ловить метеликів, а Микола їм крильця відриває. Спочатку одне, — чи полетить? Потім — друге. Одне тільце черв'ячком в'ється по землі.
Я кажу хлопцям:
— Не треба! Нащо ви їх мучите?
А вони мені на те:
— Нам сказав один дядько, що з метеликів гусениця робиться і що всіх метеликів треба вбивати.
— Не займайте їх, не займайте! Вони такі гарні!
Тоді Микола з усього розгону штурнув мене.