Що це може приліпитися на кликуху.
— Не те що в тебе, неандертальський! — встигла перебити вона, й подруги вже вимагали у Томки, аби показала. Та засвітила, і всі покотилися.
Коли вони подалися, Олена нагнулася, аби подивитися, що там у неї є філософського?
"Ну, випинається, — погодилася вона, — але ж Сократ був лисий", — не погоджувалася вона.
Ігор Семенович так її й застукав.
— Загубила щось там? — засміявся педагог несимпатичним голосом. Вона сахнулася в куток, але він, тренований, зловив її за руку. — То не видирайся, не викручуйся. Оце ти загубила? — він поліз до спортивних штанів своїх і видобув із задньої кишеньки ганчірочку, таку, наче брудного носовичка. Він струснув її перед її носом, і постали досить немодні дівочі трусики.
— Твої? — грізно смикнув Ігор Семенович, лисина його займалася світанковою загравою. — Ти диви, яка сильна, а на турніку нормативи здати лінується, — підтягував він її до себе. Що на мить Оленка мало не скоїла дурницю — хотіла показати йому, що її власні трусики на ній, а цей речовий доказ із іншої опери. Коли з жахом побачила, що на ньому, на тому, посередині цілком відсутня "ластівка" — чотирикутна вставочка між ногами. Ще й краї дірочки ретельно обметані стібками. — Так ось хто такі труси носе? Що, ліньки вже й зняти, коли поспішаєш? — Він охопив її руками. — Ліньки, так, коли прикортить, еге? Коли хлопчикам жижки тремтять, то можна за перерву не встигнути? — Кричав він. — Це я тут знайшов! Ти думаєш, я не знаю, чиї вони?
Коли вона збагнула, що він цілує, то зомліла б, проте наостанок їй спалахнуло, що йому того лише й треба, вона почала випльовувати його слину і вчепилася в горлянку, а він захрипів:
— А-а, ти так...
І несподівано вхопив її вільною од тих трусиків рукою за її труси, щосили стиснув, аж їй у очах зблиснуло, і рвонув. Вона б удруге знепритомніла, однак жах перед учителем гнав її далі, за межі глузду й болю, такого, що й за пологів не спізнаєш. З очей і носа бризкуло враз, що фізрук одскочив. Вона випала в двері. Три дні сачкувала школу, доки не загоїлось, боялася, що всі взнають. Й не так за себе, як за маму. Коли почує, що вчитель хапав дочку, то матиме другого інфаркта.
Тому на шкільній дискотеці танцювала лише з подругами, ховалася за них, коли хлопці підсовувалися запросити.
— Можна подумать, що ти їх боїшся? — зазирала в очі Томка.
Й тут до Оленки дійшло, що це так — якшо вже вчителі дозволяють, то чого казати про цих ідіотиків. Удруге вона переконалася тут-таки, бо Володька Мазуренко запросив її за руку, й не встигла вона з ним зробити й па, як її всю пересмикнуло — наче він вільною рукою вхопив її там, де вже все було висмикнуте. Разючий біль кинув її на підлогу, й сльози окропили її.
Вовка був хороший хлопець і оголосив:
— Апендицит!
Іван сидів і не вірив на власні вуха, які почули:
— З погляду хірургії, юначе, у вас усе гаразд. Єдине, що вам пораджу, зверніться до невропатолога.
— До сексопатолога? — з жахом перепитав Іван.
— Ні, до того вам, юначе, ще ранувато.
Голова була повна невропатологів, коли він вийшов на вулицю. Автоматично стрельнув очима на продавчиню і, як грім з ясного неба, його вдарило рамою межи ніг.
— Оленко, — мати зашарілася.
Дівчина вмить здогадалася, про що та подумала. Дочка, мовляв, подає документи в медакадемію, щоби вивчитися на лікаря й виходити серце хворої мами.
— "Це б теж було правдою". — Мало не сказала уголос Олена. Бо мала іще одну: їй хотілося позбутися отого клятого холоднючого слова "фригідність", якого вона зазнала з турпоході, де Вовка цілу ніч намагався зробити з неї навпаки в наметі, витолочивши усі кілки навколо. Але все було гаразд, доки не було туди дотику. Усе стискалися досередини, вкрай, що хлопепь навіть не міг відшукати. Про таке він і не чув. Узявши напрокат окремого намета, він од люті ник, що не вдалося, Лєнка не брикуча, а нічого не вдається.
— Ну, чого ти смикаєшся? — не розумів він, — спокійно, — і знову ліз туди, де, як він переконався, нічого не було. — Слухай, — дивувався він, — а як ти в туалет за маленьким ходиш?
Замість заплакати, Оленка пирснула сміхом, пригадавши того Вовку Мазуренка, коли вони ще гралися в пісочку пасочками й він їй серйозно доводив, що дівчатка пісяють з попки, бо в них більше нічим.
— З погляду хірургії у вас все нормально, — запевнив її лікар, — раджу вам, дівчино, звернутися до невропатолога.
— Сексопатолога? — з жахом не розчула вона.
— Ні, якого там сексопатолога, ви ж дівчинка.
З тим означенням вона вийшла на вулицю й несла його доти, доки її не оточив на зупинці гурт східних. Вона пручалася прорватися, однак один помітив:
— Ти пасматрі, какой у нійо вкусьний животік!
І тут-таки щосили вхопив за нього цупко, через тонке плаття, й висмикнув жмут. Так вона й стояла, зігнувшися, коли вони пішли далі. Доки сльози її висохли на асфальті.
"Оце тобі, дура, — скрипіла зубами вона, — оце тобі сексопатологи".
В медлітературі чогось путнього зі своїх проблем можна було надибати лише англійською. А мови вона не знала. Усі однокурсники давно вже знали більше, аніж там було написано, але зізнатися їм — заїдять.
***
Коли Іван збагнув, що він зрозумів: дівчат він боїться, інші думки огорнули його.
"Що ж тепер, у підари проситися?" Коли він оно вже й у футбол покинув грати, боявся м'яча, який міг туди ударити. І волейбола. Навіть по телевізору боляче було дивитися на теніс, бо теніс, де такі швидкі м'ячики, точно римувався з "пеніс".
"Хто береже пеніс, / Той не грай у теніс", — записав ще одного вірша Іван. Потім рішуче підвівся і взявся лагодити ненависного велика. Штиря до педалі він купив давно, лише руки не доходили. Сів на нього верхи міцно на сідло:
— Я покажу тобі зараз невропатолога. З психіатром, сука, — звернувся він до зрадливого органу свого. Який ту раму металеву зачув силовими магнітними полями. Генофонд увесь зіщулився, коли Іван пішов, налягаючи на педалі, під гору. Але не встиг до кінця — друга педаль вломилася — й світ Іванові розколовся обабіч рами, яка пропекла його до магми. Хлопець розлетівся надвоє бризками велосипеду, на мить закентаврившися на нім нечуваним спалахом.
Який поволі минав, але шок, ще більший, лишився.
— В останній раз, ясно? — сказала Тетяна, розстеливши скатерть, на якій вони цілого дня пролежали, пряжачися на пляжі. Він лежав і бурхливо бажав, боючися ворухнутися. Щоб не підкралася рама. Якось би просунутися попід нею, не потривоживши.
— Ти ще тут? — підкузьмила Танька.
Він хапкома торкнувся її, й вона умить перетворилася на руля велосипедного, який ударом розвалив його намагання навпіл. Щоби намаганням Тетяни нікуди було притулитися.
Вона пішла, не озирнувшися навіть, покинувши свою скатертину.
***
Чергування в медпункті цікаве тим, що його не було. Сидіти Олені наодинці з цілим людським полем, відчуваючи юрбу там, наче крізь омертвілу воду — таки робота не важка. Тулячи раз-у-раз квачика з йодом кожному, хто відокремленості з натовпом не мав — неважка річ. Надто ж, коли западав лютий холод. То Оленку щоразу дивувало, що навіть тоді, а кілька скажених ентузіастів ковзання таки знайдуться, їхня упертість, якою вони енергійно протистояли крижаній дійсності, вражала її.
"Отак і я мушу", — казала вона собі, не знаючи про що.
Доки одного такого не принесли, він, виявляється, завбачливо одягнув вовняні плавки, однак, розігнавшися кригою, не помітив, як його те господарство повз те утеплення висковзнулося під тонкі спортивні рейтузи. Попоїздивши зо дві години, Іван усе, що там у нього було чоловічого, геть одморозив.
Олену вразила, як на чоловіка, цілковита відчуженість його до власних геніталій. Він ясним своїм зором утупився в стелю і навіть не зреагував, коли вона поклала йому туди електрогрілку.
— Так, одморозив повністю, — кричала вона в трубку телефона-автомата. Гадаючи, що такий її категоричний діагноз прискорить диспетчера швидкої допомоги негайно надіслати карету, лише коли бігла назад до медпункту, то разом з холодним вітром їй увійшло в голову, що тепер "швидка" до її пацієнта якщо й над'їде, то в останню чергу.
Іван лежав під грілкою, лише скоса глипнув на медсестру й знову втупився в стелю, чоловік, який щойно кілька годин долав льодового простору, виявився зовсім не героєм, де ж його завзятість? Чому він отак умить узяв і спасував?
— Треба щось робити! — постановила Оленка уголос.
— Це ви мені? — індиферентно буркнув юнак.
Дівчина зняла електрогрілку й побачила, що та анічим не допомогла нещасному, усе засвідчувало, неначе в медатласі, клінічну класичну одмороженість. Дівчина й незчулася, як ухопилася обіруч за ту ганену господарем плоть і заходилася розтирати. Хлопець зневажливо пхикнув і одвернув лице до стіни. Це її так обурило, що вона терла десь із годину без передиху, виповнюючи свою дівочу лють до всіх чоловіків на цього,
бач, героя, якому наплювати на все своє. Що навіть почала вірити, що має які-сякі біополя, якими не наділено прості електронагрівальні прилади. За віконцем стугонів вітер, намагаючись викреслити із тепла цього маленького острівця, де дівчина-медик намагалася одіграти назад те, що він уже забрав назавжди.
Вона не помітила навіть, тручи, що геть забула зіщулитися, стиснутися, як то з нею бувало кілька разів за три довгі роки навчання в медуніверситеті, де кожен старшокурсник вважав себе за сексопатолога. Де кожного такого разу вона затискалася ще дужче. Що байдужість оцей заморожений юнак мав набагато більшу, аніж її страх. Й непомітно для себе вона проґавила тої миті, коли почала оживляти цього покинутого долею хлопця, коли нарешті тепло її прорвалося й увійшло в цю крижинку, спалахнувши од рук її так, що вона сама мало не попеклася. Й відчула пожежу до нього, що той устиг збагнути, що порятований, пізніше, аніж допетрав, що ця медсестра біля нього чомусь рве на собі халатика, одежу, хутко роздягаючи безліч теплих жіночих надяганою Усе це так подивувало Івана, що холодні силові лінії рами-магніту розтанули, незгадані, загубилися в морожених струменях поза шибкою, одлетіли од цього теплого віконця в дрімучі ліси і в гнилі болота. Йому ніколи було й подивуватися, бо з ним трапилося чудо враз, якого він отут обов'язково досягне.