— Хтось тут обіцяв, як я знайду чашки, то матиму вік безкоштовну каву?
— Да, був такий разговор, — радісно починала зомлівати Катя і, щоб не верескнути переможно, вхопилася долонею за рота. Хлопець впав на стільця, озирнувшися на двері, де притискалася до фотоапарата Галя.
— Ну, тоді приймай тару.
— Де? Де вони були? — не йняла віри та, розбираючи дбайливо обгорнуті філіжанки. — Божечки! Я й не думала, скіко їх багато! — попискувала вона до кожної.
— Вічний кредит, н-д, Клаво? — радів Роман.
Черга перелякано споглядала, тому що кожен колись тут або в іншій кавя'рні — так чи інак — цупив філіжанку. І одсовувався, лякався цього правдивого багатства, одвойованого у історії.
__________________
Щастя
Таке, як. Більше нічого про щастя сказати Григорук не знав. Бо скрізь там, де він мав його здобути, виходило щось таке пісненьке, а не всеохоплююче, як коли він закохався у вчительку біології.
— Аби тоді щось між нами було, — дико мріяв він, — то, може, ото й щастя.
Були й інші нагоди, однак у фіналі часто виходило надто протилежне.
— Отак і життя мине, — вирішив Григорук, бо лише його розпочинав. І боявся, що з таким стартом який же буде тоді кінець?
Хоча досить часто прокидався несподівано легкий і окрилений, отут його починало гризти, що стан цей виникав просто так.
— На погоду, — і піднесення те хутенько розсотувалося.
Залишки його розліталися остаточно, коли Григорук наважувався побалакати про цю проблему.
"Виходить, що це нікого й не пече", — хнюпився він до наступного осяйного ранку. Коли, здавалося, можна встати з ліжка, не користуючися помогою кінцівок. Однаково, що робити з цим усім далі, Григорук щоразу був неготовий.
Та якась здогадка давня муляла його, доки він її не відновив:
"Щастя можна здобути, якщо знайдеш квіт папороті в ніч на Купала".
Й Григорук почав ловити себе на тому, що, потрапивши на природу, приглядався, де тої папороті густіше. Доки не надибав її за парком цілі джунглі.
— Ого, розбуяла, — охнув він від думки, що рослинність ця саме готується спалахнути квітами. Зиркнув на календаря й заскнів — сьогодні та ніч.
Григорукові стало шкода себе. Бо в забобони він не вірив, але немічно усвідомлював, що потемки таки посуне на ті схили.
Вже на них його охопила докука: ліхтаря він прихопив, це зрозуміло для чого. А от навіщо взяв сумку? Хіба ж щастя таке завбільшки, що туди саме й влізе?
Саме тут йому здалося, що за папороттю щось забіліло. Й ген пропливло.
— Отак, — подумав Григорук, — воно, виходить, не сидить на місці...
Й вимкнув лампочку.
Бо знав: щастя то таке діло, дуже полохливе. Причаївшися добряче, він не помилився — ондо знову білою хмариною нечутно віддалялося воно.
— Чи йти, чи ждать? — трясся Григорук.
Й навприсядки посунув уперед, сам того не постерігши. Доки мало не гухнув на нижню стежку, вчасно учепившися за стеблини.
Щастя закричало.
Григорук здибився й посунув по твердому до нього, воно зойкнуло й притьмом утамувалося.
Його подивував тембр — люди так не кричать: якийсь нутряний звук ішов поза голосовими стулинами. Григорук став на рівні й подався ними далі.
Однак воно оніміло.
А він дерся, дивуючися, що нетрі дедалі вищають, й на мить папороть стала гігантською, наче в мезозої. Це коли він зсунувся у виярок — то трави стали над ним.
Й настав прозір, бо понизу листя було рідше; Григорук вже поволі настановив очі на пітьму й ретельно озирався.
Оно!
Щастя пульсувало, тіпалося онде під парканом. Узрівши його майже поруч, Григорук відстовбурчився, його наче здійняло з канави й він злетів над парості, на льоту зловивши пальцем облатку ліхтарика й тицьнув.
На щасті лежало нещастя, воно зблиснуло пітнявими очима, тетеріючи од променю.
— Стоять! — гаркнув до нього Григорук так, що те підскочило, підхопило штани, й подовжуючи цього руха, перемайнуло через паркан, віддаляючись ген матюками.
Григорук нахилився до того сяючого, що лишилося поземки. Й осліп, бо промінь, упавши на яскраве, біло скаламутив темряву. Однак, перш ніж випалитися, зіниці за мить зафіксували перекинуту дівчину із задертим платтям. Потім він якийсь час не міг бачити її, а лише чути:
— Товаришу міліціонере, чому ви не заарештували його?
Це було сказано крізь їдкі сльози так, що Григорук навіть не образився, що його названо міліціонером.
— Та я не міліціонер, — зітхнув він і здогадався вимкнути світло.
Вмить мовчанку їхню заповнили цвіркуни, які, певно, також цієї ночі шукали тут щастя.
В очах поволі розсоталося, й він зміг розгледіти дівчину, яка за риданнями ніяк не ладна була звестися, доки він не подав руку. Долоня була геть гаряча од сліз.
— То хто ж ви тоді? — крізь конвульсії промовила вона.
— Ідіот, — перший раз за все життя зізнався Григорук, бо більше нагоди не трапилося б. Говорити зараз про квіт папороті було не з руки — бо дівчина тоді могла лякнутися його дужче, аніж ґвалтівника.
— Ішов тут, — брехав далі він, — чую, хтось кличе по допомогу.
— Брешете. Я. Не. Кричала! — нарешті втамувала вона ридання.
— От я й кажу: випадково тут опинився.
Очі знову призвичаїлися до сутінок, так, що ними він бачив: плаття не скрізь біле, а знизу замащене, землею, певно; вона перехопила погляда, лапнула себе там рукою. Й урвала геть, лишивши Григорукові на сім місці лише розпачливого крика.
Якусь мить він стояв, зойкіт відлунювався йому доти в голові, доки та не збагнула, що дівчина побігла нагору. Тобто не в містечко, а туди, де височів декоративний міст. Збудований чи то Потоцьким, чи Радзивіллом, але не це головне. А те, що від часів польської окупації потік під ним давно висох, лишивши неприкрите камінюччя.
Григорук біг, а воно зламами гранилося в його уяві, наддаючи сили ногам.
Вона вже перекинулася через перила була, доки почула половицями, як гупотить Григорук — це лише на дещицю затримало її, доки глянула, але достатньо, аби хлопець уп'явся їй в комір.
Вона несамовито рвонулася, й Григорук збагнув, що плаття недовго триматиме — перечепившись через бильце, він хапнув її під пахву. Вільною рукою хотів закріпитися за кронштейна. Забувши, що в ній є ліхтар — пальці спорхнули, ліхтар також. Григорук відчув, як опирається лише об повітря.
— Ну! Ну! — кричала вона, а він навіть не збагнув, що вона вхопила його за волосся, бо:
хлопець споглядав, як електропромінчик світла линув униз і, перш ніж згаснути, вихопив гостре камінюччя.
— Ідіот! Ідіот! — кричала вона. — Я тебе не вдержу...
Немов плавець, він заборсав ногами, доки не наступив на балку. Потім перечепився за крокву. Потім лише підсадив дівчину нагору. Одхекавшись, виліз і сам.
— Хороший! — кричала вона. — Я кричу, а він не чує! Ти теж вірші пишеш?
—Прозу, — зізнався він.
— А-а, ти вже казав, що ти ідіот, — реготнула вона. — Ти думаєш, легко було тебе держати?
— Не знаю, не пробував, — віджартувався він, і обоє несподівано зайшлися сміхом.
І, щоб вона не боялася його, чого це, мовляв, хлопець поночі никає крутосхилами, він розповів їй про квіт папороті.
Вона зупинилася.
— Так ти теж?
І розповіла таку самісіньку історію.
— Да-а, земля родить, — придивився він до неї пильненько крізь ніч, бруд, піт. — А от цікаво знати, як ти собі уявляла щастя?
— Щастя — це коли визнання. Я, ти розумієш, вірші пишу, пишу, а їх навіть в районку нашу не беруть.
— Вірші хороші? — посерйознішав він.
— Чудові!
— Значить, наша районна газета погана.
Вона знову зупинилася:
— А знайшла, сам бачив, що. Якби я знала, ідіотка...
— Ти не ідіотка, ти ж пишеш не прозу, — вставив він, щоби вона кволо усміхнулася.
Григорук знав, коли він і вона вийдуть під світло, то він упізнає її. Адже в їхньому містечку не так багато людей, яких не друкують у районці.
— Напав, гад, рота затиснув, губи покусав, — облизнулася дівчина.
— Ну, це теж було своєрідне визнання, — бовкнув він.
І жахнувся. Вхопив її за руку.
— Не бійся. Я вже туди не побіжу, — запевнила вона.
Й пальці його відчули, що та каже правду.
Обоє збагнули, що поспішати цієї ночі їм нікуди — спершу знайшли його сумку, потім її портфеля, а далі й ліхтаря. І, ввімкнувши його, узріли з подивом, що й портфель, і сумка однакові за розміром.
__________________
Розділ II. Шизотерапія
Шизотерапія
Іван боявся любові, а особливо кохання.
Бо коли він тиснув на педалі "балериною", женучи велика під гору:
— Таню! — гукав він до неї, яка вже, люта, збігла геть од побачення.
Радіючи, що перехопив її по дорозі, Іван наддав, педаль уломилася. Уломилися й Іванові ядра гучним ударом об раму...
"Чому це, питається, жіночі велосипеди роблять без рам? — Корчився він од думки обабіч свого велосипеду. — Чому в світі таке все несправедливе? Жінкам же байдуже, є та рама чи її нема".
Крізь спалахи болю він краєчком ока таки побачив Тетяну, не так її, як зневагу. Вона ж не могла зазнати подібного болю й тому не розуміла, до чого всі ці кривляння, гримаси. Оці згинання, розгинання навколо велосипеда, наче він і далі намагається їхати під гору, з якої вона давно вже зійшла.
— Ну? Може, ти мені щось скажеш?
Іван лише німо кивав на букетика, якого конвульсія одкинула обік стежки.
— Ну, то встань і подай квіти дамі. Чого ти мовчиш, коли з тобою розмовляють? І покинь корчити пику! — наказала вона.
— Ах, так... Ну, тоді бувай! — кинула вона через плече й подалася з того пагорба, якого Іван так і не подолав.
Тепер кожного разу, йдучи до неї на побачення, Іван замість "здрастуй" зазнавав з її очей удару в пах — рефлекс був такий пекучий, що зустріч перетворювалася на стогони.
— Тобі не цікаво, про що я говорю? — дивувалася Таня. Той кивав очима.
Й виходило на знак ствердження. За другим разом Таня післала його к бісу.
— Повісила чайника! — казала вона, бо пригадувала лише його зігнутого знаком прощання, постать.
"Таня — це прощання", написав він у щоденнику свого першого вірша.
***
Оленка щоразу соромилася роздягатися. Подруги це знали й щоразу після фізкультури не поспішали це робити раніше від неї, дивлячися на її муки.
— Ну, покажи циці, — сміялися вони.
— Дівчатка, в неї ж сократівський лобок, — реготнулася Томка, й Олена сполотніла.