Це було весілля, де він був не дружкою й не боярином. А молодим. Лишалося туди ще півмісяця, й він повірив собі.
Обов'язково за цей час трапиться. Щось таке непереборне, що ця процедура розірветься.
— А на після-післязавтра? — не відходила од віконечка залізничних уже кас вона.
— Д' здєсь на мєсяц-то фсьо распісана'т. Аткуда'т білети?
Найважливішим було не так витримати кривду, а утримати ниточку, аби не увірвали.
— Я тренована, в мене дуже сильні ноги, — сказала вона касирці. — Прості жінки таких ніг не мають. Я дійду.
Касирка з осторогою зиркнула на її височезні шпильки.
Головне їй було — негайно. Бо ниточка могла стати павутинкою. Вона йшла до нього й щокроку здобувала линву.
— Ну, на біса їхати до пам'ятника Слави? — лютився він.
Наречена сміялася:
— Скажи спасибі, що не треба їхати до пам'ятника Леніну! — І весільний кортеж рушив.
Найдивніше те, що він знав:
— Урветься!
Або:
— Лусне!
Наче яка жилка тонка вабила його у власний спокій. Так, що він спершу й не побачив тих французів. їх було повен автобус, забачивши молодят, вони рушили й почали радіти більше за нього, ба й за наречену.
— Вів ля мар'яж! — співали тамтешні дівчата, махаючи крізь шибки.
Так, що він отямився й побачив себе отут на площі, де всі радіють, навіть іноземці. Не повірив і пильно додивлявся до чужих лиць, шукаючи однак неправди. Але такої не було. Збентежений молодий їх збадьорив стократ:
— Вів ля мері! — сміялися вони.
Що він ненароком наступив на фату нареченої, півкроку її — і та стяглася з голови, поцупивши й пришпилену перуку, вона явила істину: на голові нареченої тулилася невеличка скручена дулька. Жінка в такою зачіскою особливо невдатна, маючи розкішне білосніжне вбрання. Автобус і почет вибухнули реготом. Але не це зірвало її — наречений стояв на фаті, отетеріло давлячи зіницями розпатлану перуку, наче вишукував там, на асфальті, ще й голову.
— Іване! — наказала молода. Він мусив нахилитися й подати їй фату, однак Іван зробив по ній ще два кроки й торкнув ту волосінь носаком черевика. Навкіл вибухнув реготом. А наречена — букетом троянд. Яким вона розмахнулася, ляснувши двічі свого обранця об лице. Очі лишилися цілими випадково, бо вона не вдарила втретє. Він ухопив цупкими долонями стеблини, поцяцьковані гострющими шипами.
Вмить сміх ущух. Так, що Іван зумів лапнути себе обіруч за лице й не побачити бодай пальців — так рясно кров зросила їх, він ошелешено озирнувся — і довкіл сахнувся нареченого.
— Оттак, еге? — зірвалося в нього, а руки вже полізли кишенями, видобути свідоцтво про одруження, порвати його на клаптики й жбурнути під ноги молодій. Та зробила крок до нього, але переступити шматочки ті не змогла.
Автобус утік.
Іван повернувся. До зупинки двадцятого тролейбусу і побачив його там. Умить кинувся й тут пасажири злякано-здивовано поступилися місцем.
Вона не помітила, коли перейшла українського кордона. Певно, це відбулося уночі. Закаблуки її стерлися до половини і йти стало легше. Її дивувало, як усі зирять на неї, наче упізнають. Тоді вона утирала щасну сльозу:
— Звісно, знають. Я ж удома.
І йшла, не маючи бодай компасу, але й разу не схибила на манівці.
Ненароком він зиркнув за вікно тролейбусу і крізь патьоки крові побачив: увесь весільний кортеж мчить на весільних авто слідом, махаючи, лякаючи водія. Ескортуючі подолали весь маршрут до кінця, й там він утік. Водій. А Івана вийняли, зодеколонили, привезли до ЗАГСУ й за блат та гроші виписали нового посвідчення.
— Он воно що, — промимрив він, бо благав лише про швидшого кінця.
Жоден наречений не осягнув слова "гірко". Лише один спізнав, що це таке. Це був Іван. Розколотими губами він тулився до нареченої, а відчував смак власної крові, густішої за ароматизовану помаду, до смаку якої несподівано додалося те, що було-таки гірким: сльози.
Бо крізь них він побачив на порозі ресторану її. У запилюженому, пошарпаному плащику стояла красуня. Ні туфлі без закаблуків, ні обвітреність шкіри, ні синці на руках і на литках — ніщо не змогло переконати швейцара. Що він отетеріло пропустив її й вона увійшла перед очі Івана, дійшовши його.
__________________
Решта
Анатолію Дяченкові
Я щосили контролювала свій голос. Аякже: річниця смерті Нінчиної матері, а гроші Нінка не повертає. Двосотку як позичила на похорон, так і тю-тю.
— Може, тобі маму назад викопать? — вперла вона в мене очі, коли я була їй нагадала, що місяць — минувся.
Вся її рідня також на мене дивиться, наче я теж родичка, а грошики вимагаю. Коли це ми породичались? Я, загалом, гроші складала на ремонт; і так тяжко було ту копійку втримати, й не купити собі, наприклад, сумочку. А тепер вийшло — замість сумочки труну.
Підбираючи інтонації, я проголосила тоста за покійницю, яку, практично, не знала; родичі підібрали губи, а Нінка удала сльозу.
Словом, на зупинку я спізнилася, тобто на трамвай. Це все кляті черевики — від тих часів, коли такі ще носили, вони катували мене висотою. Та ці ноги — задовгі для таких каблуків — тому вони одна об одну плуталися. Бо або Нінка чогось намішала, або я. Не лишатися ж у чужих людей ночувать? Там же Сірий, хоч він і рудий, тобто Сірьога; весь час підливав, доки не завів у ванну; там навколо в людей горе, а він труси знімає. Хоче за свою сестру двосотку одробить, сопе так, щоби останнє омріяне бажання одбити; я труси не пускала, тоді він знову за столом почав підливати, доки я не покинула протестувати, щоб він не мішав. Чого він там наколотив?
Я знову злетіла з ратиць. Тобто з каблуків. Чим незручні довгі ноги, то це з них падати — з коротких, а особливо кривих, було б не так високо. Дивно, я вже не йшла, я стояла на зупинці і та раптом перекинулася, й стала боком. Я не дурна, я знаю, що все це навпаки і тому взялася за трубу з табличкою й підвелася паралельно до неї, аж доки все не вирівнялося.
Тут під'їхав він.
— Куди їдем?
— Не туди, — відповіла я, тобто почула, як я відповідаю, це дуже смішно, чути, як ти збоку щось говориш таке, і самій треба слухати, щоб розуміти.
— Само собою, — також засміявся він і виліз із "таврії". — Я в географічному значенні адреси.
"Чи він вмазаний? Такі слова котить", — подумала я раніше, аніж збагнула, що це я говорю вголос.
— Я тверезий, — сказав він а потім виправдався: — Я ж за рульом.
— За кермом, — виправила я, бо чувак такий класний, а слів правильних не знає.
Сказала я ротом, замість подумати.
— Ти теж класна, аж занадто, — подумав також вголос він. — Де ти набралась?
— На похороні, на похороні поминок, — раптом заплакала я, але не за Нінчиною мамою, а за своєю двосоткою. Гадина, такі роковини влаштувала, краще б мені борг віддала; я заплакала ще гірше.
— Не плач, усі там будемо, — взяв він мене за лікоть. Так, щоб пожаліти. Однак я відчула: якщо він мене ще тричі так возьме, то я протверезію. Або навпаки — але дотик у нього був не такий, як. Як, наприклад, у Сірьоги. Не могла ж я тут пояснювати, що збирала гроші на ремонт. Бо оно вже в ванну не можна зайти, не те, що туди когось пустити — і вже майже назбирала на ванну, як тут ця смерть чужа мене підкосила, так, що тепер все спочатку збирай. А миючись, бійся залити сусідів, як було вже тричі — тільки розслабилася, і давай, іди роби ремонт тепер чужим людям, бо вони юристи.
Тому я заплакала ще дужче.
— Юристи, ясно? Вони тебе по судах затаскають за якісь двісті літрів води. Причому твоєї води, а не їхньої, — намагалася я хоч що-небуть втовкти йому, такому нічному, тобто темному, який нічого не розуміє тут, а їздить собі тут, де хоче, а ти стій тут, як дурепа, тому що ти тут хочеш стояти.
— Давайте я вас підвезу.
— А ми вже на "ви"? — обурилась я. Підходить тут кожен і починає "викати", хоча ти з ним незнайома. Тут зі знайомими пуття не дійдеш, — всі тільки й хочуть того, що хочуть. І не більше — одному дозволь, так він тоді всім, гад, роздзвонить, та ще й так, що інші ще всім перебрешуть. Ну, а що далі? Коли в тебе ванна така, що самій туди страшно зайти, а не людям показати — то вона працює, то тече. Так же залетіти можна; й не од людини, хто заміж візьме. Бо ті, хто заміж беруть, так це приховують, що навіть самі про себе таких не здогадуються.
— Ти не трамвай, — сказала я отак просто незнайомцеві.
— Не врубався, — не врубався той.
— Бо я їздю трамваєм, а не тобою, — намагалася я йому пояснити, а виходило навпаки; тобто сядь не в трамвай, а в машину, так він одразу почне в труси лізти. Хоч і не Сірьога, а почне.
Тому я полізла туди, в свої, перша. Бо якщо він — перший, то тоді доведеться труси в нього відбивати. А так — нехай він спробує їх захопити; бо вони всі туди хочуть скочить, навіть вночі на вулиці, хоча тут нема жодної ванни, бодай попсованої, а чи вони розуміють це? Тут я злякалася натурально: а чи не сказала я вголос? Бо хто його знає, що він за один і чи вірно може тоді зрозуміти?
— Ніяких трусів, — пояснила я. — Бо в мене ще є ліфчик, і ніхто його не зніме.
— Чому? — засміявся він.
— Бо він в мене не для жлобів. Жлоб ніколи не здогадається, що там пряжка не ззаду, а спереду, отут, між чашечками.
Я хотіла показати, та ґудзики також були смішні й комір не хотів розщібатися. Довелося задирати ціле плаття, щоб людина зрозуміла все вірно. Так, що він випустив мого ліктя й зупинка знову стала догори; тепла така, бо було літо. Хоча стояла ніч, а тепла було скільки хоч — цілий тобі асфальт, треба лише правильно ним користуватися, щоби він притулився до тебе м'яко, а не грубо, так, як це люблять всі асфальти. Тут вони відчули, що мене в них забирають.
— Поїхали, довезу, — наполягали мої лікті, бо за них тримався цей він.
— Ти став трамваєм? — засміялася я з його настирності. Чоловік не знає навіть, як мене звуть, не знає навіть, що таке пряжка між чашечками, а таке собі дозволяє, наче ми з ним сто років знайомі. Наче я не посоромлюся показати йому свою ванну, яка сама себе соромиться. На яку я знову почну збирати гроші, дасть Бог, в Нінки інша матір вже не помре, і я стягнуся, може, й на нову. Бо реставрувати стару це несерйозно — однаково облупиться. Чи купувати пластикову?
— Тільки чавунну, — сказала я виразно.