Дуже зручної для цього, бо далекої — найлегший вітерець подихом затуляв її глухо.
Перший же грузовик, забачивши мої клумаки зі склотарою, підхопив мене на трасі і повіз нею так швидко, що я не встиг запам'ятати місця, де сідав.
... Головне, коли граєш з бригадою провідників, це вгадати, скільки разів вони тебе крутнуть. От дадуть тобі виграти, тоді програти, тоді одігратися добряче; після цього тебе, щасливого, обберуть до нитки, якщо ти не припиниш радість, і не скажеш:
— Ой, мені збиратись пора, я на наступній виходжу!
Щоби встигнути хапнути "банк" зі столу і вискочити — тоді тебе наздоженуть, витягнуть у тамбур, і ти будеш підставлятися заплічником, аби врятувати спину, доки двері не одчинять і разом не дадуть копняка — дриґнувшись у повітрі, ти ще встигнеш побачити за високими деревами смужку озера. Воно піднесе тебе, ти впадеш на заплічника, і він ще раз порятує тебе і себе. Потім треба вгамуватися, як чудово, що поїзд од'їде так далеко, тиша перекриє усі сторонні відчуття.
Піонертабір за рік не змінився. Трохи з'явилося ознак часу — графіті на постаменті колишніх монументів. Пройшовши алеєю "лінійки", ти побачиш шерег будиночків, "палат", як бучно іменувалися ці конічні споруди, які, за бідністю, мімікрувалися під романтичні намети і досі дивували тим, що їх не розібрано на паливо.
Ти підійдеш до тієї, якої. Де полишив хрест-нахрест не лише ялинкові галузки, але спогади, які такі само непохитні, що розтрусити їх несила, такі, що навіть страх перед невідомою знову мандрівкою, де відстань міряється кількістю пересмикнутих карт в колоді, і це не страхає більше, аніж переляк втратити спогади.
Ти постоїш перед дверима і обережно прочиниш їх.
Квадратова постіль змінилася хіба що кольором глиця вижовтіла геть, аж вируділа. Далі двері, прочиняючись, відкриють тобі твої колишні предмети, особливо акварельного мольбертика та купу шампурів з неіржавіючої сталі. А також пляшку з-під шампанського, ту, яку й досі не приймають в жодному пункті склотари.
Ти ступиш усередину, постане тоді вся кімнатка.
Замала, аби приховати русалку-Марусю, яка сидить край вікна з порожніми гильцями, на яких лишились лише покручені дротинки, і не хоче од шибки й повернутись, їй зручніше дивитися та дивитися в неї, знаючи, що, принаймні, там, з того боку скла, тебе не надійде напевне.
__________________
Столична мить
Осіння координація вступала в мене, так, неначе я вступаючи в трамвай.
"Про трамвай би сказати, — думав я. — Про тролейбуси оно скільки сказано. А про автобуси".
Пасажири були одноманітні.
"Або, пробачте, про метро".
Бо воно найбільш нагадує трамвай. Що вмить змінився на наступній зупинці. Не треба було сушити голову, чому, я скосив очі на порожнє місце поруч, і тут же втупився в книжку, бо дівчина, яка зайшла, сіла на нього, кутнє. Що замість літер я на сторінці бачив, яка вона є.
"Міг би працювати рентгенівським апаратом", — намагався я уявити собі такий шкільний, наприклад, медкабінет, де безліч роздягається, а я просвічую.
Однак вона не дозволяла; я зіщулився, бо відчув: це вона просвічує, слава Богу, не мене, а мою книжку.
— Якою це мовою? — раптом запитала вона.
Так, що я мало нею не став. Бо дівчина хвилювалась, бо удавала таку безтурботну, як це буває в нахабних дівчат, коли вони такими не є.
— Хетською, — збрехав я, київським голосом. Тобто майже не збрехав, а глибше всунувся туди, в сторінку.
Хоч вона й не куток. Як би не була густо писаною, читати зась — які вони тісні, ці книжки.
Ти весь час думаєш про знайомство, що воно ось-ось буде, поза тобою, тобто не ти його почнеш. І от ти спершу лютишся, що відбувається не так. Ні, не тоді, тобто не саме зараз. Або: не там; словом, є багато причин.
Я хотів казати, але відчув, що артикуляція вийде за межі міміки.
Дівчина, певно, була гарною. Бо сказала:
— Хетською? Десь я про таку чула.
Вона ще питала, а в мене вже не лишалось настрою, на мене зійшла заклопотаність замість зовнішнього одягу. Що дозволило навіть не відповідати — сидів, уперто їдучи. Хотів часу підготуватися до самого себе. "По-перше, в трамваї, по-друге, чому не я почав, по-третє..." — але нічого не линуло в голову.
Я лякнувся нею: дівчина пішла? І зиркнув, сахнувся, бо упритул. Побачив два ока. Різного кольору? Чи так падало освітлення, не спостеріг, бо ще швидше втупився в книжку.
— Хетською... — сказала вона.
"От йолоп, ну чому, чому не одягнув сьогодні пальто, всі вже куртки не носять, один я, ідіот, на цілий трамвай, — щосили думав я у відповідь, — це ж осінь, яка це осінь, якщо це зима", — намагався пригадати календар. Потім талон — доки не знайшов, тицьнув їй, не глядячи, вона передала на компостер. Я застромив його глибше в куртку, тому, що вона торкнулася тої папірчинки. Двічі. Дірочки в ній — що вони означали, яка це писемність?
"Ні, там знаки сузір'я", — хотів думати я, коли відчув, що це не так.
Бо вона зникла, от встала і вийшла — доки відводив погляд, вона зробила це.
"Тричі! Тричі вона зверталася до тебе", — лаяв я себе матюками, довшими за маршрут хоча б і "першого" трамваю.
Я проминув свою зупинку. Чому? Це неймовірно, але мені дуже вірилося, що вона зайде ще раз... Я б їй розповів усе, що знаю про хетську мову, не кажучи вже про українську.
Не лише голос її лишився, за ним було багато чого, я крізь звуки бачив її всю. Бо очі. Одне і друге. А все постає одразу, як на папері, так, що я проклинав і хетів, і укрів, за те, що вони споріднені. Кілька місяців лаяв, але слів однаково було більше, аніж часу; думав, що минеться. А тут прийшла весна.
Вона пахтіла нафталіном, себто одежею, яку пасажири повиймали зі сховок. Не трамваї ж ним на зимовий сезон пересипають? Що навіть рух не ладен видмухнути з салону. їхали слова; витягнуті з зимових шаф, іноді вони вгавали, це коли було чути коліс — я відчував автоматичний стан. Трамваю, який ніколи не їде назад, назад, назад, туди, до Тієї зупинки.
— ... скільки можна спрашувать? Проїзд оплачен?
Троє контролерів дивилися на мене компостером.
— Ну?
Так, неначе він візьме і вийметься з нікуди, талон. Одсунувшись од них, я лапнув кишені, гадаючи, доки лапатиму, щось зміниться в трамваї — але все стояло, хоч він і рухався, особливо контролери, бо вони тут працюють, а я катаюсь. Вони також були рентгенівськими апаратами.
"Звідкіля ж у хетника квиток?"
Із внутрішньої кишені раптом витягнув зім'ятого, як я, талон, такого ж несподіваного, що втупився в нього, гадаючи, звідкіля він узявся, з дірочками, ті стояли колом, як Стоунхендж, який також не міг виникнуть із кишені.
Контролери довго вивчали його, просвічуючи, рахували дірочки, ті сяяли зоряним маршрутом, переходячи з одних рук контролерових до інших — зоряна карта, крапинкове сяйво перебігало ними; але не мною, надто .безбілетне в мене було обличчя, особливо лице на ньому.
— Годиться, — невдоволено повернув мені крайній, передаючи мені в долоню зодіака.
І тут дійшло: це той само трамвай, що і півроку тому, з тими само компостерами — з тією ж курткою, яку я знов одягнув після зими.
Я озирнувся на стократ омріяні ті два крісла в кутку. Однак там сиділа не Вона, а якась надзвичайно інша тітка. І слава Богу, що не я поруч, а солдатик, соромливий, бо острижений так, що шарілася навіть потилиця в ньому, додаючи салонові весни.
Біля дверей. Стояла вона. Збоку, що я зміг, нарешті з відстані упізнати раніше, аніж озирнув, тобто устиг побачити лиш два ока, які різнокольорово озирали мене, хто щойно мало не повірив у щастя — постава така, як і звучання колишніх тих трьох фраз, ніякої розбіжності, звісно, не було. Це тому, що я не встигав злякатись, оддавши увесь страх контролерам.
Вона стояла такою ж небаченою.
— То ви, виходить, теж цікавитеся хетською? — вимовив я, слава Богу, стократ завченою фразою. А не якоюсь іншою.
— Звісна річ, хетською, а якою ж іще? — відповіла тисячократ завчено вона.
__________________
Закаблуки
Яке ж було здивування Івана, коли вона відповіла рідною мовою. В Москві, де навіть москалі давно свою угро-фінську позабували, почути русинську відповідь од незнайомої жінки.
— Дуже просто, — сказала вона, — доїдете до Кропоткінської, а там і дійдете.
Тобто, їм не треба було слів, згодом він почав зважувати й пригадав, що теж звернувся до незнайомки по-русинському про адресу. Звертання ворожою мовою в імперіалістичній столиці часом бува самогубством. Але він уперше там за три дні побачив нарешті гарну жінку, у Києві таких багато, а на чужині очі вмить голодніють.
Коли вона відповіла, то теж збагнула, і хотіла засміятися, однак не вийшло, бо все те, що накопичилося в її тендітній душі за роки чужинницького перебування, вмить опинилося в цім вагоні. Якби вона не була балериною, то мо' й не спалахнула б, але світ у неї був двічі відчуженим, бо оточували її на роботі суцільні гомосексуалісти.
— І я там теж виходжу, — мовила вона, губи її стулилися тою рідною артикуляцією, яку, здавалося, вона утратила. Іван би поцілував її одразу, але не наважився, вагон гойднув його повз неї й вони зчепилися руками, вийшли, прийшли, дійшли, упали, сплелися, не розтуляючи долонь. За цей час між ними було багато українських слів, однак вони не те чули. Так, що вони побачили себе в квартирі її кращої подруги й пригадали насилу:
— У мене ж репетиція!
Втеча з кімнати була страшною. Такою, що він не здогнав її і не встиг скочити до тролейбуса. Це його так ударило, що він забув дорогу назад до оповитої щастям хати, де все трапилося. Він зо десяток разів починав, але картаті квартали плутали закохану голову. Доки вона не пригадала, що так він і на поїзда не встигне.
Вона вискочила на наступній, збагнувши втрату. І помчала до метро, гадаючи перехопити; так було разів зо десять — усе метро вона об'їхала, доки схаменулася. Єдине, що вона знала:
— Він живе в Києві.
— Білєтов до Кієва нєт, — почула в "Аерофлоті".
— А на завтра?..
— І на послізавтра, — була відповідь.
Доки він їхав у поїзді, мав час осягнути катастрофу. Двічі йому не дали стрибати з поїзда, в якого наступна зупинка була аж у Конотопі. Це його так присмутило, що він зміг пригадати дійсність, до якої мчав.