А ти чого прийшов?
Циган (позіхнувши). Та я так собі... Прийшов подивитися на 'дне диво.
Вишневий. На яке диво?
Ц и г а н. Та кажуть, що взяв собі чоловік у голову сорок десятин землі, цілого млина і носить. Та ще й кажуть, сам себе обходить — стереже.
В и ш н е в и й. Ну й що?
Циган. Думав, справді, аж воно забавки. Так і я колись, малим ще, нав'яжу, було, з десяток паличок та й думаю, що коні. Запрягаю, продаю, міняю,— сказано, дитина!
Вишневий. Та й тепер ще граєшся — в комуну.
Циган. А краще вже в комуну, ніж з комуною, бо жартів ой не любить.
Вишневий. Так. Ну як же тобі грається, чи то пак — живеться в комуні?
Циган. Краще й не треба! Гвіздки куються, вила куються, підкови такі вийшли, що коні трохи спасибі не кажуть, чаплію таку скував, що де вже не служила баба Лукія, а такої, каже, не бачила. В Явдокії Марковий такої не було!
Вишневий. А чом замків не скуєш, щоб товариші твої з комуни не втікали?
Циган. А нащо, навіщо? Як сказала наша голова: гікає зрадний чоловік — нехай, аби не в комуну.
Вишневий. Чи, може, сам збираєшся?
Циган. А чого б я став тікати? Та ще сам од себе? Та ще й даром?
Вишневий. А може, перейдеш до нас у колектив? Кузня і в нас буде. Ну?.. Скільки візьмеш за те, що втечеш?
*Ц и г а н. А скільки даси?
Вишневий (показав монету). Бачиш?
Циган (придивився). Золоті. (Попробував на зуб). Золоті, та мало.
Вишневий. П'ять золотом мало?
Циган. Ти коняку за ці гроші купиш, що питаєш? А я ж чоловік.
Вишневий. Та чоловік тепер, життя людське дешевше од коня.
Циган. Ну коли так, то й став коня за коваля. Він тобі накує. А в комуні я дорожчий.
Вишневий. То в комуні такі коні.
Ц и г а н, А ти думав. Добрі коні! Добріші за тебе, їй-богу! А кузня яка!
Вишневий. У нас краща буде. Поставимо при дорозі. Щоб не тільки колектив, а всяке, кому треба, справлялося. За гроші! А з тих грошей половина колективу, половина ковалям. Гроші зароблятимеш! А в комуні що?
Циган. А в комуні, як у матінки,— усе своє, все нарівно. У комуні й ложки рівні. Живіт можна мати й більший — бо й за те не лають. А у вас що? Роби за гроші, а половину, бач,—оддай. Двадцять п'ять карбованців!
Вишневий. Що?
Ц и г а н. За те, що втечу. Вишневий. Десять! Ц и г а н. І не кажи! Вишневий. На п'ятнадцять!
Ц и г а н. Та в мене ще всі тридцять два у роті, а ти — п'ятнадцять.
Вишневий. Нащо мені твої зуби?
Циган. Тоді купи он діда Касяна. Побачиш, як куватиме.
Вишневий. Та це ж гроші за те тільки, що втечеш.
Циган. А втечеш ти за ці гроші та ще сам од себе? Утечи! От спробуй! А я подивлюся... Вишневий. Двадцять — більш не дам! Циган (ляснув його в руку). Двадцять п'ять! Вишневий. Двадцять! Циган. Двадцять п'ять!
Вишневий (обступився). Ні! Жодної копійки більше. Золоті ж! Ще цар робив!
Циган (теж обступивсь). Та й мене ж не з паперу батько зробив.
Вишневий. Двадцять три!
Циган. Двадцять п'ять!
Вишневий пішов
(Одпустив його на відстань, щоб тільки можна було чути). Накинеш карбованця? Не хочеш? Ну, хай буде по-твоєму.
Вишневий (вернувся). За двадцять три? Циган. Тікаю. Тільки без одежі... В и ш н е в и й. Як це без одежі?
Циган. А ти думав, що за двадцять три та ще й у своїх штанях утечу до вас! Та ти знаєш, чоловіче, які це штани? Довоєнні! За п'ять рублів купив та ще де? Аж в Каховці на ярмарку! Купи тепер такі штани!
Вишневий розсердився. Пішов. Тоді циган:
— Ну гаразд. Тікаю в своїх, щоб знав мою добрість. Давай гроші.
Вишневий (вернувся). Гроші після того, як втечеш. У колективі одержиш.
Циган. Ну, то й я без завдатка не почну тікати. Вишневий. Скільки завдатку?
Циган. Отих п'ять карбованців.
Вишневий. Зараз підеш? Зо мною?
Ц и г а н. А ти думав, за такий завдаток та ще сам!
Вишневий (недовірливо). Обдуриш!
Ц и г а н. Та я вже обдурив.
Вишневий. ?!
Циган (наївно-щиро). Сам брався тікати, а тут бачу,— чоловік за це гроші дає.
Вишневий (зрадів). Та невже?
Циган (налагодивсь іти). їй-богу. Ходімо, хай їй біс, самій комуні! Куєш, куєш, не перестаєш, як зозуленька, а що за те? В яких прийшов ось штанях, в таких і тікати приходиться. А баба Лукія, сердешна,— у якій прийшла спідниці, у тій другий рік ходить. А знаєш що? Давай я за ці гроші заманю бабу Лукію.
Вишневий (зраділо). А піде?
Циган (подумав. Не так рішуче). Правда, трудно. З попом, кажуть, посварилась за три крашанки і на зло йому пішла в комуну. Ще на зло йому і тікати не захоче. (Рішившись). А давай попробую.
Вишневий згаряча дає гроші. Циган побіг.
10
Не знає Вишневий, чи ще ждати, чи циган обдурив його. Походив іще. Іде циган. За ним ——Лавро.
Циган. Ой вже ж люди, ой люди тепер! Хоч не живи з ними!.. Взяла гроші, сама не йде та ще й каже, які гроші? Я до голови. Кажу: та що ж це таке, я ж заплатив гроші. А він: свідки є? Та хто я, справді, крутій який чи безчесник! (До Вишневого). Розкажи йому, будь ласка, як вийшло це діло!
Підступив Лавро, суворий і мовчазний. Придивився. Став. Не зворушиться й Вишневий. Один одною мовчки випитують, очима мацають, виміряють.
Лавро (голосно). Здоров було, коли прийшло,— колишнє!
Вишневий (тихо). Здоров і ти — теперішнє! Л а б р о. Ще блудиш? Вишневий. Шкандибаєш? Лавро. Все шукаєш вчорашнього дня? Вишневий. Жду завтрашнього. Небагато ж зосталося, як по-твоєму? Л а в р о. До третіх півнів.
Вишневий. А тоді ви нарешті щезнете? Лавро. Щезне той, хто вночі приходить. Вишневий (іншим щирим голосом). Скажи, Лавре, невже ти й досі віриш у комуну? Лавро. А ти й тепер не віриш?
Вишневий (роздумливо). Вже п'ятий рік божий, як я в обході — всі наші степи обійшов, усю Україну. Біля кожної комуни ставав — придивлявся. І що дужче придивляюсь, то дужче вагаюсь, питаюсь. Куди ж схилитися і хто з нас правий? Оце прийшов і до твоєї. Тікають. Яка земля! Краси якої місце! Млин! Хати! Повне господарство, повні права було дано — тільки жити комуною. І от вернувсь через три роки — тікають. Казарма, табір — не комуна, тринадцята рота, а не життя! Млин стоїть. І все посохло. І сохне, бачу, що найголовніше — в'яне, сохне людський дух. Тікають!.. А я? Вигнанець, безправний, вічний мандрівник, я тисячу верстов іду, щоб тільки побачити землю і цей ось бур'янець. Знаю ж, що не вернуть її мені, не повернеться і мрія голубом назад, не принесе й гілочки з надії, а бач — прийшов і тягне впасти на коліна, щоб струсити порох з оції ось билинки, щоб зазеленіла й буяла вона. Яка ж це сила, що гонить вас, а мене кличе? І як розсудить вона нас, й на кому кінчить?
Лавро. Я двадцять літ ходив обходом, теж Україну виходив і біля кожного хутірця кулацького спинявся, придивлявся. І що дужче придивлявся, то дужче упевнявся, хто з нас правий. Прийшов і до твого. Дивлюсь,— а вже втекти не можуть, бо пашпорти в хазяїна, пам'ятаєш? Яка земля, який великий світ, здається, а втекти не можна. Ой, каторга, а не життя. І сохне, бачу, не дух якийсь, а сохне, в'яне людське тіло, бо навіть квітнички свої хазяїн людським оком поливає. Пройшов і я не менш верстов, куди там,— більше, пройшов охлялий, ось-ось упаду. А це тягло на хутір твій. Тікав. А тепер? Нехай іще один піде чи двоє нестійких, нехай підкупиш третього, хай і дощів не буде рік, другий і третій, нехай ще раз, тікаючи, зруйнуєш ти машину у млині — комуну ми збудуємо! Час і життя та діло наше (подивився на годинник) ще тільки починаються. А тобі пора ховатися, бо вже світає.
Вишневий. Ще подивимось, кому розсвіне.
Лавро. Блуди!
Вишневий. Шкандибай!
Лавро. Перебив об капіталізму ногу — не жаль було, а цю на тобі до цурочки поб'ю. (Підняв костура). Тікай!
Пішов Вишневий. Одійшовши, оглянувсь на цигана.
Циган (на відповідь). Добре йому тікати, а як мені, без грошей! Та тут вбий мене, а не втечу! Не втечу, аж поки баба не поверне моїх грошей!..
ІІ
1
Ще до схід сонця Хима з бабою Лукією заходились домазувати млина. Тут же сидів лід Касян — куняв старий. Баба зразу
сказала:
— А вже й не люблю ото робити мовчки!
І потому співала щось трошки задирикувате й сумне. Хима непомітно (в засуканий рукав) витирала сльози. Нарешті баба заявила:
— Снився мені сю ніч такий сон, що, мабуть, щось буде. Чуєш, Химо? Химо-о! Та що з тобою сьогодні, дівко?
Хима (очулася). А що?
Баба. Глина он падає з рук, третій кавалок! Плюнь! Другі поприходять — хіба мало наймитів та наймичок! Та я сама як піду ось у неділю в Кураївку або Пантелики, то наведу на три комуні...
Хима. Та це я так... Ма'ть, не виспалась... А скажіть, бабо, ви багато по світах служили,— далеко од нас шахти?
Баба (взялась пригадувати). Може, Шмати? Дак це туди, за Голопузівку, де хутір Дурнохатка, по дорозі, як на Каргу повертати,— Сокирки, Вирвихвостого хутір, Чухали, Шпаличкй, Ступин, а тоді й Шмати. Служила й там колись, це того року, як ото кузьки-жука налетіло.
Хима. Та ні! Це де вугілля копають — шахти... Знаю, що на Донбасі, а де він, в яку сторону од нас?
Баба. То це ти плачеш з неполітграмоти? А я думаю, чого вона, за ким? (Зітхнула). Отак і я —як подумаю, яка я ще неполітграмотна, то так же досадно стане, так досадно... А диви! Здається, Яків? їй-богу, Яків іде!
Хима. Де? (Обернулась — справді Яків. Аж кинулась назустріч. Раптом стрималась і, щоб замаскувати свій рух, набрала глини). Ви ж, бабуню, не допитуйтесь, де був! Не треба й натякати навіть!..
Баба (образилась). А то я така дурна! Знаю ж! Навпаки — спитаюсь про таке, немовби я ні сном ні духом не знаю, що він тікав.
2
Тільки-но підійшов Яків, баба й одвела мову:
— От вже хто нам, Химо, скаже, чи далеко до шахт! Ти, певно, знаєш, Якове?
Подивився Яків на Химу:
— Ще гірш, як осєдлая!
У Хими аж сльози проступили:
— Яшо!
Яків. Не Яша я тобі більше, а Яків! А то й товариш Мовчан. І годі про шахти, бо вже он яривчани збираються на нас. Я на вивідки ходив, а не в шахти. Сьогодні мають межувати землю й одбиратимуть млина...
3
Ще баба Лукія не набралась як слід повітря, як з-за греблі з'явився Микитко. Тоді вже Хима кинулась назустріч:
— Я так і знала, Микитоньку, що ти не підеш, що ти вернешся. Ой любий мій, дорогий, золотий!
Микитко (удав сердитого). Якраз через вас підеш! Яривчани з лопатами йдуть землю межувати, млина одбирати, а ви тут що? Хоч і на однім місці, хоч і млина мажете, а проте спите? Так?.. Та за таке діло в городі ви знаєте що? Зразу б із комсомолу, а тут що?
Дід Касян (у стукачку вдарив).