— Ти моє золотце! Ти моє зернятко! Ти моє незамениме!
Мама цілувала мене.
— І в кого воно таке вдалося?
— У мене, — відповів тато і поцілував у п'яту.
Мені залоскотало. Я тріпнув ногою і вдарив тата у ніс.
Тато зойкнув:
— А, чорт!
— Ц-с-с! — сказала мама.— Ти що! Він ще нічого не розуміє!
Мама посадила мене на ліжко.
Мені зробилося добре. Тоді тепло.
— Господи! Знову націдив! — крикнула мама і сіпнула мене за руки.— Що це таке?! — показала пальцем на мокре місце.
— Бе…— крізь сльози сказав я.
— А хто зробив це "бе"? — втрутився тато.
— Мама, — кажу ледь чутно.
— Ти бач, — зауважив тато.— Ще не навчилося говорити, а брехати вже вміє.
Я скривився. Я говорив правду. Посадила мене на ліжко мама.
— Ти чого не просишся? — спитала мама.
— Та досить з нього, — зупинив тато.
— Не досить! — заперечила мама.— Дитину треба виховувати так, щоб вона поважала працю батьків…
Мені заболіли ноги. Я сів на підлогу. Мама взяла з татового робочого стола жмут списаних папірців і кинула мені:
— На, грайся… О-о-ой, ти ж моє золотце.
Я з радості узявся ті папірці шматувати.
В тата очі полізли на лоба.
— Що ти наробила? — крикнув він.— Це мої розрахунки!..
— Чого ти репетуєш? — крикнула мама. — Нічого з тобою не станеться, як порахуєш іще раз.
Тато нахилився. Почав забирати в мене свої папірці.
— Не чіпай! — схопила його за руку мама.— Це непедагогічно. Треба, щоб батьки діяли спільно. Коли мама щось дозволяє, батько не повинен заперечувати. Треба в дітях виховувати повагу до батьків.
Батько погодився:
— Вірно. І коли перший щось сказав, то другий не повинен заперечувати. Навіть якщо той не має рації. Слово батьків повинно бути для дитини законом.
Мама погладила мене по голівці:
— Наша дитина має рости чесною, правдивою і культурною.
Я вкусив маму за коліно.
— Негідник! — крикнула мама і ляснула мене долонею.
Не так заболіло те місце, по якому вона вдарила, як те, що свій б'є свого. Я заплакав.
— Чого ревеш? — крикнув тато.
— Малахольний,— додала мама.
— Вдався у тебе, — зауважив тато.
— І такий впертий віслюк, як ти! — додала мама.
Я замовк. Почав слухати. Мені цікаво стало, на кого я більше подібний.
— Дивися, вже знов замріявся, — сказав тато.
— Підеш на горщик? — спитала мама.
— Ні-і-і!
— Сідай на горщик, бо прийде дядьо, то забере тебе! — налякала мама.
Тато вийшов у сусідню кімнату і загудів:
— А де це там ваш Тарасик?
— А хто це? — спитала мама не своїм голосом.
— Це я, дядьо. Прийшов забирати вашого Тарасика, — басував тато.
Мені сподобалося так гратися. Я також змінив свій голос:
— Тату-дядю, йди, йди!..
— От артист, — сказав тато.— І де вони цього набираються?..
Джерело: Євген Дудар. Профілактика совісті. Київ, "Дніпро", 1981.