Незважаючи на свої тисячу літ, чарівник Аспарагус був дуже сучасною людиною. П'ятсот років тому він перший серед чарівників завів собі годинника, що накручувався, а десять років тому придбав раніше за всіх електронного. А ще були в нього електричні кавомолка й кавоварка, кольоровий телевізор найостаннішої моделі, не говорячи вже про пилосос і натирач підлоги. Коли в магазинах почали продавати електричні калькулятори БЗ-34, він перший придбав собі цей маленький комп'ютер. Навіть випередив найголовнішого чарівника. Хоча рахувати йому було, власне нічого, та саме тому він і вважався гарним чарівником, що кохався на всьому новому.
Коли навкруги заговорили про роботів, Аспарагус задумливо почухав потилицю. Навіть саме слово "робот" припало йому до серця. Він розібрав на деталі свої електричні кавомолку й кавоварку, кольоровий телевізор, електронний годинник і сорок два комп'ютери та начаклував собі справжнього робота.
Аспарагус оглянув його з усіх боків і щиросердно цмокнув у холодну металеву щоку.
Ще б пак! Робот став його гордістю. Жодний із чарівників за всю історію не мав робота, а він — мав. Робот міг ходити, на грудях у нього світився точний час. Тому він міг розбудити Аспарагуса коли треба. А що в нього були вмонтовані кавомолка й телевізор, то він зовсім легко міг приготувати каву й показати останні новини.
Своїми миготливими фотоелементами він з любов'ю позирав на свого господаря — чарівника Аспарагуса.
Але, як не прикро, сталося нещастя. А може, навпаки, це було щастя.
Якось робот витирав пил із пляшечок, коробочок, глечиків, у яких зберігалися різноманітні трунки. Він потягнувся протерти зелену пляшечку, що стояла далі од усіх, і ненароком скинув на підлогу срібну табакерку. Від удару вона розкрилася, й робота тут-таки огорнула хмарка. Тільки-но він нахилився, щоб підняти табакерку, як уже був зовсім інший — адже хмарка з коробочки могла оживляти будь-кого.
— Мені погано,— вимовив Робот свої перші слова,— бо я вмію розмовляти і не можу зізнатися в цьому Аспарагусові. Адже тоді він зрозуміє, що я скинув табакерку, й дуже засмутиться.
І вони почали жити удвох: Робот, який ожив, та Аспарагус, найсучасніший чарівник у світі.
Тепер Робот дивився на все іншими, розуміючими очима, слухав усе іншими, майже людськими вухами.
Вони жили пліч-о-пліч, і, зрозуміло, Робот побачив і засвоїв чимало нового. Він запам'ятав, що робив і казав Аспарагус, коли, приміром, обертався на кудлатого собаку. Чарівник полюбляв блукати вулицями саме так, що дозволяло йому бачити й чути набагато більше, аніж коли він мав людську подобу. Хто з нас звертає увагу на собаку!
Робот вивчив чимало стародавніх заклинань, які викликали вітер чи бурю, дощ або сніг, які могли підняти вгору і знов опустити на землю. Довго зубрив чимале заклинання, завдяки якому стаєш невидимкою.
Майже всі магічні слова він прочитав у старій чаклунській книзі, яку Аспарагус засунув у купу прочитаних газет, оскільки для нього самого у цій книзі вже не було нічого нового.
Іноді Робот перевіряв себе: підходив до вікна, супив брови й бурмотів потрібні слова, і тої ж миті з літнього неба сипав сніг, а радіо починало говорити про циклони, що раптово насунулися на місто. Робот гмукав, коли чув це, і сніг уже не йшов.
Робот обертався на собаку та блукав по кімнаті, прислухаючись, як лунко калатає серце. Бути живим йому подобалося над усе на світі, і він заздрив нам, людям, котрі й не відають, як це чудово.
А ще йому сподобалось, як Аспарагус оживляв різні речі, примушуючи їх слугувати йому.
— Ловідрин, чашко,— промовляв чарівник.— Принеси-но мені холодної водички з-під крана.
І яскраво-червона чашка злітала до стелі й летіла на кухню. Поверталася вона вже не так стрімко, бо в ній була вода.
— Картиноль, чашко,— бурмотів чарівник, і вона летіла назад, до буфета, й там, розсунувши тарілки, займала своє місце.
Побачивши все це, Робот прокволом зітхнув.
— А що це ти прислухаєшся, наче розумієш? — насварився чарівник пальцем, і Робот тут же зник за дверима.
Але тільки-но Аспарагус пішов у своїх справах, як Робот, крекчучи, наче старенький чарівник, сів у крісло й мовив гучним голосом:
— Ловідрин, чашко, принеси-но мені води. Холодненької,— додав він, щоб усе було схожим, і чашка не запідозрила каверзи.
Чашка розсунула тарілки й полетіла до кухні. Радісний Робот захихотів од насолоди.
Невдовзі чашка повернулася й зависла над ним.
Воду роботи не п'ють, тож він замислився, як воно краще її використати. Але, як на злість, нічого до голови не лізло. А чашка не могла так довго чекати й вилила воду просто на ошелешеного Робота.
Робот помчав до ванної витиратися, адже він був залізний і вода могла добряче зашкодити.
Коли він, загорнувшися в махровий рушник, повернувся, чашка виплеснула воду на крісло й тут же чкурнула до кухні по воду.
— О! — схопився Робот за голову, скинувши рушник на підлогу. Він забув заклинання, яке зупиняє чашку. Того разу його налякав покрик чарівника.
Він бігав по кімнаті, намагався впіймати чашку, але та виверталась і продовжувала носити воду. Тоді Робот почав гарячково гортати чаклунську книгу, та саме цього заклинання там не було, а чашка все носила й носила воду й виливала її на крісло. Адже так наказано!
Врешті Робот розкрив над кріслом парасольку, та це мало допомогло: тепер вода струменіла на підлогу, де збільшувалась калюжа.
— Що ж,— зітхнув Робот,— мабуть, не судилося мені більше жити з моїм дорогим Аспарагусом. Тепер він усе зрозуміє. А я не знесу, якщо він подивиться на мене з докором.— І Робот сумовито оглянув кімнату й полишив її назавжди. Він скористався заклинанням Аспарагуса й перетворився на звичайнісіньку дворнягу.
Набігавшись і нагулявшись у перші дні, Робот лише тепер як слід замислився і зрозумів, що йому не так уже й до душі бути чарівником. Люди навкруги кудись поспішали, отже, десь чекали на них. А він? Він нікому не потрібний. Він підгорнув хвіст і жалібно заскімлив. І раптом… Чому він похнюпився? Адже він може будь-якої хвилини начаклувати собі скільки завгодно друзів.
Ура! Придумав! Треба лишень згадати, які бувають друзі. І тої ж миті перед Роботом виникло тридцять закляклих фігурок, кожна з яких могла стати його другом. Робот, наче в магазині, обійшов ці манекени. Там були й люди, й собаки, і на кожному написано: "Друг сердечний", "Друг героїчний", "Друг у біді"… Роботу над усе сподобався такий самий, як він, собачка з ярличком "Друг сердечний".
І от уже весело біжать вони із собачкою Дружком по дорозі.
— Я твій найголовніший друг,— утовкмачував йому Дружок.— Найкращий друг. Ми з тобою весь час будемо дружити. І ввечері будемо дружити. І вранці. І вдень. Ух, як я тебе люблю. А ще ми повинні повіряти один одному всі-всі свої таємниці. Та чого це ми весь час біжимо? Давай-но краще присядемо й почнемо дружити по-справжньому.
Але Роботу така підстроєна дружба здалася якоюсь нечесною.
Друг — це коли він друг справжній, а не начаклований.
І він знову самотньо затрюхикав по бруківці. Добре б, звичайно, повернутися до свого чарівника, але Робот устиг стільки накоїти за цей час, що навіть лячно було й подумати про це.
Раптом він помітив афішу, яка дуже зацікавила його. Він підійшов ближче, щоб як слід прочитати її.
"Палац піонерів запрошує дітей в гурток кібернетики. Заняття по вівторках, п'ятницях і неділях".
— А сьогодні що? Вівторок! Ага! — підстрибнув він на місці.— От із ким мені варто подружити. Адже я — Робот. А вони люблять кібернетику. До Палацу піонерів!
Він заспішив за адресою, зазначеною на афіші. Він біг і радів. Він увесь аж світився.
Але, на жаль, запізнився. Діти вже розходились, і Палац закривався. Він не міг утратити такої нагоди й чекати аж до п'ятниці. Тож він непомітно прилаштувався до трьох хлопчаків. Хто зверне увагу на собаку!
— А я тобі кажу, вона так налякається! — говорив один.
— Бац, і готово! — переконував другий.
— Негарно це,— силкувався всовістити їх третій.
— Іванов, Петров, Сидоров, до побачення,— прокричав їм чоловік, що проходив мимо, мабуть, керівник гуртка.
— До побачення, Олегу Євгеновичу! — хором відповіли йому хлопчаки.
Як зрозумів Робот, вони вирішили на ділі використати набуті знання. Завтра, коли вчителька біології зайде до кабінету, її зустріне диво дивне — щиросердне привітання… скелета. Той підніме руку й заговорить.
— Не пропадати ж нашим електромагнітам,— упевнено сказав Іванов. Хлопці домовилися зустрітися завтра якомога раніше і вдарили по руках. Один принесе магніти, другий — дріт, третій — батарейки.
А четвертим у цій події вирішив узяти участь Робот.
З раннього ранку хлопці, які прийшли до школи найпершими, крекчучи, повзали по підлозі кабінету. Вони протягували дроти, з'єднували прямим зв'язком скелет із партою, яку обрали замість штабу для експерименту. Ще й половини класу не з'явилося, а все було готове. Тому ті, хто вже сидів у класі, з величезною насолодою і цікавістю чекали на тих, хто ще не знав про скелет, котрий ожив.
Ось до класу влетів Остапущенко, тягнучи, як завжди, переповнений портфель. На уроках Остапущенко читав художні книги. О, то був ідеальний об'єкт для експерименту!
— Остапе, а підійди-но до вікна, там тебе знизу хтось гукає,— попрохав його Сидоров.
Нічого не підозрюючи, Остапущенко пішов до вікна, з кожним кроком наближаючись до скелета.
Нарешті він порівнявся з електромагнітами. Від парти-штабу тої ж миті пішов наказ — скелет одкрив рота й привітно помахав рукою.
Остапущенко вибалушив очі й утер піт із чола. Потім потрусив головою. Скелет не лишився байдужим: у відповідь він закрив рота й опустив руку.
Хлопці не втримались і зареготали. Остапущенко почервонів і, стиснувши кулаки, поглядом шукав кривдника. А невдовзі й він так само сміявся над черговою жертвою експерименту.
Перед початком уроку кількість тих, кого розіграли, вже налічувала цілу дюжину. Експеримент удався на славу, як думали його учасники, хоча справа поки що не дійшла до головного.
І тут пролунав дзвоник. Збуджені, всі кинулись до своїх парт. Ніколи ще в класі не панувала така тиша. Поклавши руки на парти, учні повернули голови до дверей, в яких повинна була з'явитися Лілія Іванівна.
І двері широко розчинилися.