Згадки про мою смерть

— Так от іще раз ти ожив! — усміхнувся до мене фельчер[1] Полтавської духовної бурси, типовий український пикник[2], червоний, лисий, круглолиций і при всіх умовах по козацькому веселий. Він присунув табуретку до мого ліжка, що в ньому я — малий — утопав під графітно-сірою, як чорноземна стерня, ковдрою.— Ану, піднеси лишень руку: зміряємо тобі теплину[3].

— Як то "ще раз ожив?" Хіба ж, Василю Потаповичу, я був мертвий?

— Бач, а воно й не знало! Ні, таки добре сказав отой, що сказав: — "Смерть, Смерть! Не дурно ж ти звешся по латинському "mors", бо, як морснеш кого, той духа Богові віддасть, до тями не прийшовши!" Кажу ж тобі свійською мовою, що ти ожив, та вже оце по-третє. Сьогодні бо по-третє ми з доктором думали, що ти доходиш. І отець смотритель, що приходили на тебе подивитись, сказали: — Defunctus est, скінчений тобто! Казали: битимуть твоєму татові депешу, щоб приїздив на похорон. Аж бач, братухо, смерть знову ушилась. А ти й не видів, яка вона є, кирпата?

— Не видів. А ви бачили, Василю Потаповичу?

— Ой-ой!.. Сто… та десять раз сто її — кручу дочку — бачив! Всі її внади знаю, бо ж вона саме тут, у больниці все й швендяє, хап її фоц!.. Скільки таких пшиків, як ти, перебрала…

— Так то ж — чужу. А свою бачили?

— Тю, на тебе, колего! Хто ж таки свою смерть бачив? Її можна тільки вчути. Та й то мабуть лише тоді, як вона черкне попри тебе, але ж тебе самого не зачепить.

— А це часто буває?

— Хм… Правду кажучи: не знаю. Мабуть — часто, тільки ж ми її не часто помічаємо. Щось цікавіше перешкодить, ха-ха-ха! Здебільша ж бачимо тільки її атрибути… Та ж у тебе, паничу, сливе нормальна теплина. То ж дякуй Богові з веселістю. Випий ось лік та й спи аж до вечері.

— Василю Потаповичу, а що ж то є: "атрибути"?

— На те ще ти босу губу маєш. Багато знатимеш — будеш великорозумний, а це, братухо, хлопцям шкодить! — тріпнув термометром і пішов до інших "палат".

Я випив саліциловий натр[4], що його давали всім недужим при всіх немочах, але не заснув: думав. І було мені трохи жаль, що ось тричі Василь Потапович, і доктор, і гугнявий директор бурси, може ще й "больничні матнишки" — всі бачили мою смерть, а от я й не бачив, і навіть не відчув. Ну, вже нехай по-друге…

Було мені тоді десять літ, коли я витримав тяжку заушницю, що її тоді офіціально звали "свинкою". Дарма, що довго мене душила та свинка за обома вухами, — вичуняв я без наслідків, швидко забув про неї і про свою смерть. Одначе — не надовго. Того ж таки року, приїхавши додому на ферії (в Полтавщині тоді говорилось — "на канікули"), я дуже ясно пригадав собі розмову з веселим бурсацьким фельчером.

***

Того часу мій тато був парохом при Троїцькій церкві в селі Диканьці. Був він людиною самотньою, бо моя мама вмерла дуже молодою, а я ріс одинаком. У тій же Диканьці, що тоді мала поверх сімох тисяч мешканців, при другій церкві був парохом мій вуйко, брат мого тата, о. Юхим. Вуйко мав вельми численну родину: тоді семеро живих дітей, що з них старшенькі були мені ровесниками, а менші також пнулись до товаришування. До того ж щоліта на широку вуйкову садибу наїздило чимало тіточчиних кревняків, також переважно з дітьми. Тож у вуйка все було весело, у тата — самотньо. У вуйка було при хаті поверх трьох гектарів чудового овочевого саду; у тата, при "церковнім дімку" — не було й півдесятини. Тож "на тім дворі" — у вуйка було широко й гучно, при Троїцькому ж церковнім домі — тихо й тісно, бо майже ввесь батьків садок заставлено вуликами, між якими гратись було небезпечно.

Натурально, що "на канікулах" я перебував не тільки дні, але ж часто й ночі "на тім дворі", при вуйковій родині. Тато ж, хоча приходив туди також щоденно, конче ввечері повертав додому.

Одної ночі, серед літа, в Троїцькому церковному домі сталась подія, що схвилювала всю Диканьку. Звечора у вуйка були гості. Затримались довго, вечеряли пізно. Моєму татові пізня вечеря здебільше шкодила, тож коли він повернувся по півночі додому, досить довго не міг заснути. Та ще вночі зірвалась громовиця і по бляшаній стрісі торохкотів липневий "полтавський" дощ, при якому звичайно "отверзаються всі хлябії небесні" з чималим гармидером і грюкітнею. Одначе поміж тими небесними звуками татове вухо підловило якийсь непевний звук "земський": здавалось, що хтось нишпорить у сусідній кімнаті. Тато якусь хвилину наслухував; та ж, не припускаючи нічого лихого в Диканьці, що за Гоголем звичайно звалась "богоспасаємою", — повернувся до стіни й закрив голову ковдрою. Але в хаті була спека, "під ложечку" підпирало, — тож тато все крутився в ліжку. Громовиця затихала, а от же в другім покою таки щось бряжчало. Тато встав із ліжка, засвітив тоненький огарочок воскової, церковної свічечки й пішов подивитися, яка причина тих звуків. Широко відчинив двері, оглянув і третій покій та, нічого незвичайного не помітивши, крім випадково згубленого ключа від дверей, вложив ключ в замок, вернувся до опочивальні, знов закрив голову ковдрою й мирно заснув.

Другого ж дня вранці враз побачив непорядок: розчинені нарозтіж надвірні двері хати, скрізь заболочену підлогу, виламані дверцята в альмарі зі схованою на літо зимовою одежиною, яка зникла; на столах — різні сліди непроханих гостей. Але ж найдужче вразило, що за тими дверима, які тато перші відчинив у ночі, лежала важка, гостра сокира. Тато сказав про неї:

— Ось, атрибути розбишаки!

Після докладного огляду всього мешкання, стало безсумнівним, що, коли тато ходив по покоях із тим сліпим огарочком, — принаймні один із злодіїв стояв із сокирою напоготові за причиненою половиною дверей. Найпевніше: коли б тато був його вглядів, то злодій з переляку рубанув би його по голові сокирою. Та ж тато за двері не заглянув і тим зберіг собі життя.

Всі, хто того дня побував у церковнім Троїцькім дімку, одноголосно констатували "щасливий випадок". Але ввечері, коли вже і я пішов із татом ночувати до нашої хати, тато мені говорив:

— Най буде й "щасливий випадок", але ж для мене нема сумніву, що стався він з волі Божої.

Я любив свого спокійного тата і міцно вірив його авторитетному слову. Тож і ці слова, не менш, як і сама драматична подія, лишили в моїй пам'яті глибоку борозну. Тоді ж я довідався, що означає слово "атрибут", і почав уявляти собі смерть не з косою, як на біблійних ілюстраціях Доре[5], що ми — діти — студіювали в дощові дні, але — зі сокирою. Це робило її страшнішою.

Та ж багато з того, що робить глибокий слід у пам'яті людини, згодом засипається порохом з дальшого життєвого шляху так ґрунтовно, що тільки при систематичнім пригадуванні можна оживити в яскравому спомині давноминулу подію. Отож, і нині, коли я надумав пригадати в порядку довгий ретязь таких "щасливих випадків" із явним позначенням милістю Божою, що їх зажив сам за своє некоротке життя, то бачу зі здивуванням, як багато з них цілком вивітрилися з пам'яті. Навіть тих, коли смерть заглядала мені просто в очі, не кажучи вже про — може — й сотки пригод, що загрожували мені каліцтвом чи якимись іншими претяжкими наслідками.

***

На початку літа під високими дерев'яними плотами духовної семінарії разом із появою на прикорнях дерев червоних "гусариків", об'являлись також червоні "мороженщики". Були то своєрідні вулишні постаті в Полтаві: здебільше великі, кремезні москалі, в червоних "кацапських косоворотках" і в білих попередницях. На голові мали вони товстий суконний бублик, на якого становили велику діжку з кригою. В тій кризі було звичайно два гнізда для високих бляшаних пушок, повних "сахарного мороженого" — сніжку, справді чудового смаку. "Мороженщикам" не було дозволено заходити у двір семінарії, а семінаристам не рекомендувалось розтринькувати нужденні кишенькові гроші, що їм давали вбогі батьки при виїзді з дому. Тому "мороженщики" ставали зокола семінарського саду, аж десь іззаду, а ласуни-семінаристи замовляли собі солодощі крізь дірки в дошках плоту. Та що крізь дірки від сучків не можна було пропхати більшу "порцію" мороженого, — "семинари" найчастіш вилазили на пліт. Сидячи на ньому верхи, приймали з рук кацапів морожене й там же його "пожирали".

Одного разу я блаженствував на плоті. Біля "мороженщиків" проходили дві циганки. Одна була цілком молоденька й, порівнявшись зі мною, почала конючити:

— Дай облизати шкляночку.

Я зо сміхом і жартами передав їй шкляночку, де на денці ще була краплина амброзії. Циганочка її майстерно вилизала, подякувала й, замислившись промовила:

— Жаль мені те казати гарному хлопцеві, але ж бачу: помреш ти тоді, як уб'єш свого брата!

— Тю, на тебе, маро! — розгнівавсь я.— Брехня це, бо я не маю братів.

— Я не брешу й не вигадую, кажу тільки те, що бачу! — захитала своїми рясними спідницями циганка й зникла.

Річ видима, що, коли я скочив із плоту, вже й забув про ту Пітію[6], бо ж таки всі думки були — про іспити, а всі мрії — про життя на феріях, а не про смерть.

Ферії заповідались дуже весело. Мимо кревняків на вуйковім дворищі, в Диканьці були раз-у-раз нові приятелі, школярі різних середніх шкіл. Цього літа зібралось їх чимало на Кочубеївському дворі — великім маєтку диканського пана, прямого нащадка відомого Мазепиного ворога.

Була вже глуха ніч, коли наші гості почали збиратись додому, ми ж усі вирішили їх урочисто проводити з гітарою, бандурою, співами, дотепами, веселощами. Коли б іще були смолоскипи, — було б те не гірше за проводи тореадора в "Кармен"[7]. Рушила вся молодь, тільки найменшого вуйкового синка Володю, з огляду на пізній час ми відмовились узяти зі собою, дарма, що він дуже просився. Роздосадований бурсачок — "приготовишка", або по-полтавському — "фара"[8] сперся на сінешні двері й із ґанку дивився вслід веселому товариству, що виходило з двору. Та саме хтось із хлопців завважив, що ніч — надто темна, й згадав:

— Треба взяти зі собою рушницю, "на всякий випадок!" — і побіг до сіней, де стало висіли наші мисливські рушниці.

Була там і моя, досить химерна, легесенька рушничка, перероблена на мисливську з військової турецької "магазинки". Поводитись із "туркинею" — треба було деякого вміння, а той, що її вхопив у пітьмі, не знав, як із нею заходити. Та ж найпевніше, що з мого недогляду, на рушниці не був замкнений профілактичний когутик[9].