Присвячується моєму коханому Шоколадному Домовику
Сприяння злочину
— Ти хто така? — тремтячими губами прошепотів блідий хлопчик. Він стискав ковдру руками, тягнув її на себе, аж боліли нігті, хотів сховатися з головою, сподіваючись, що дівчинка йому лише ввижається. Так уже бувало: він просинався зі страхом, що в кімнаті хтось є, вкутувався щільніше в ковдру, забороняв собі дивитися в темряву, тремтів, але знову засинав, і все минало… Сьогодні забарився. Боявся, що як відвернеться, вона накинеться — і він уже не втече ні в сон, ні до вітальні. Треба кликати на поміч маму. І він би заволав, якби міг вичавити з себе бодай звук, але щось невідоме стисло йому горло. Він не міг промовити й слова, лише беззвучно розтуляв рота.Хлопчик чіплявся за ковдру, підтискав коліна і дивився на незнайоме дівча, що якимось лихом опинилося в його кімнаті о другій ночі. Хлопчик бачив цифри на підсвіченому будильнику, він бачив стіну будинку і ліхтар у вікні за спиною гості, а завдяки світлу ліхтаря бачив мовчазну і похмуру Її.
"Та це ж просто дівчисько…" — заспокоював себе, але щось підказувало йому, що очі брешуть. "Там за стіною — мама!" — але це "щось" наказувало йому мовчати. Він зібрав усю свою волю й нарешті прохрипів:
— Ти хто така? — і зайда зойкнула. "Так і є, дівчисько", — притакнув собі хлопчик і відчув, що перестає боятися, дихається легше, а голосу повертається сила. Натомість він, здається, чимось злякав незнайомку. Очі непроханої гості розширювалися. Вона відступила на крок до вікна. Хлопчик уже геть посміливішав, відпустив ковдру і повторив:
— Я питаю, хто ти така і чого вдерлася до моєї кімнати?
І тут вона кинулася до хлопчика. Стрибнула на ліжко і, перш ніж він встиг отямитися, схопила за горло й почала стискати на шиї тонкі, але сильні пальці. Він намагався намацати щось важке, та лише хаотично молотив руками повітря. Хлопчикові очі мало не вискакували з орбіт, гострий біль розривав нутрощі. Він усе життя потім згадуватиме це жахіття в такій послідовності: її пальці, його неміч, її темний гіпнотичний погляд, ліхтарне світло з вулиці, ґуля на її чолі, а потім — суцільна млосна темрява. Все. Більше він нічого, ніколи не зможе пригадати про ту ніч.
…Яра засапалася від бігу і страху, вона задихалася. Не думала про хлопця, якого довелося душити. Відрубавши людську дитину, прожогом вискочила з квартири, помчала вздовж сходових прольотів униз, дивом не впавши, і добігла до вхідних дверей, що вже відчинилися. Вискочила надвір, а потім — це сталося за лічені секунди — озирнулася й побачила, як фасадні металеві двері елітного будинку з кодовим замком та системою сигналізації, що тільки-но ладні були слухняно зачинитися, навпаки — прочинилися ширше, щоб з усього дуру грюкнути і видати злодійку. Коли до одвірка і до Яриного абсолютного фіаско лишалося сантиметрів п'ятнадцять, вона крикнула: "Валє!"[1] — і Вісімдесят Перший прийняв це, обережно і тихо зачинивши свої двері.
А Яра вже бігла додому. Вона неслася по Саксаганського до перехрестя, потім ліворуч і в нічний сад, де наполохала якусь птаху, потім вискочила на бульвар і — дворами-дворами — нарешті опинилася на своїй вулиці. Вже бачила самотню готичну вежу на тлі нічного неба. "Добігти б до Першого… — благала вона, і зарікалася, і обіцяла: — Більше ніколи…" А далі все було, як завжди.
Підскочивши до Першого, вона боялась підняти голову. Сховавши потаємне за пазухою, Яра навалилася на червону хвіртку воріт. І хоча, залітаючи в двір, уже чула далеку, ненависну тужливу сопілку, звук якої посилювався, вона все ж на щось сподівалася. Відчула, як кам'яна сила смикнула її за ногу, і Яра вшелепалася обличчям у бетонний поріг, та їй досі хотілося вірити, що вони просто жартують, вони порегочуть із неї, але пустять у Дім! Лежачи на порозі, Яра встигла навіть відчинити двері Першого і почати рятівне: "Саль…". Але врятуватися не встигла.
Її вже догори ногами піднімало в небо кам'яне створіння. Яра зажмурила очі, притиснула пакунок до грудей, щоб він не випав. Важить лише те, заради чого вона ризикувала життям, і якби не це, Яра б не втрималася й затулила вуха. Вона ненавиділа їхню музику, що звучала щоразу, як вони ворушились, а тим більше коли літали. Ненавиділа виразний звук, із яким гігантські кажанячі крила билися об повітря. Ненавиділа їхні глузливі обличчя й червоні очі.
Монстр кинув її на поцинкований дах Першого. Дівчинка не втрималась і покотилася. Ліва тварюка вже була там, але навіть не встала, щоб урятувати, просто схопила за талію своїм довжелезним гидким хвостом і втримала її перед самим падінням з восьмого поверху.
Яра чекала, коли світ в очах припинить круговерть і, прийшовши до тями, побачила, що сидить на даху, між двох кам'яних демонів, які нерухомо дивилися на Золоті ворота. Повернулась до Правого, чекаючи пояснень, але він не звертав на неї жодної уваги. Яра мовчки бісилася й далі їла очима Праву химеру: "Після півночі ти сміливий, так? Ти, потворо скам'яніла, ворушишся й на дах лізеш, коли ніхто тебе на бачить? Ти…" — Яра проковтнула ці зухвалі запитання. Мовчки бісилася… Не хотіла перша починати розмову, не хотіла взагалі зважати на Чатових на своєму шляху додому! Вона повертається додому! Має право! "Я повинна перед тобою звітуватися? Переб'єшся!" — взагалі-то вони були чоловічої статі, навіть мали підтвердження цього, але її чи не єдиною втіхою було звертатися до них у жіночому роді. Не вголос, звісно, і лише тоді, коли вона на них сильно злилася.
— Так само могли б висіти і під балконом, що ви, власне, останнє століття й робите. Чого тут всілися? Чекаєте, доки і я закам'янію? — Яра додала голосу нахабства, втрачаючи віру, що вони звернуть на неї увагу. Вона вже мала досвід "діалогу" з цими статуями.
— Ти дурніша, ніж я думав, — нарешті озвався Лівий. "Нічого собі! Ліве заговорило до мене", — подумала Яра, яка вже вирішила, що вони не заслуговують належати до жодної статі.
— А ти жорстокіший, ніж я думала! Ти тут сидів, коли він… — вона повернулася до Правої химери, — він кинув мене на дах, а ти… — знову до Лівої. Кам'яні монстри дивилися за горизонт і могли здатися елементами декору. Комусь, але не Ярі. Вона ненавиділа їхні мармизи! — … ти дав мені прокотитися через увесь дах. У мене тепер усе тіло в синцях! Що я скажу мамі?!.
— Ти про батьків згадала? — химера повернула до неї звірячу голову і блимнула червоними очима. Щиро кажучи, Яра була певна, що ніхто, крім неї, не знав, якого кольору їхні очі. Для людей вони були заплющені, а з родиною вона це не насмілювалася обговорити… Химери її осуджували і лякали своїм рубіновим блиском… останнім часом дедалі частіше.
— Хіба вони щось важать для тебе? Може, і Дім тебе хвилює? Може, ти скажеш, що боротимешся занеоготику в усіх її проявах до скону? — він витримав пафосну паузу, а потім втомлено додав: — Можна подумати. Синцем більше, синцем менше…
— А для чого, ви думаєте, я все це…
— Бо дурощів забагато! — уголос перебили обидва. — Бо екстрим в одному місці в тебе буяє!
— Ви не зрозумієте… — буркнула Яра.
— Ніколи! Ми стримуємо емоції, ми дбаємо про Дім, коли ти наражаєш його на небезпеку!
— Я намагаюся врятувати його! — Яра обіцяла собі більше ніколи не плакати в їхній присутності, і вона дотримає слова!
— Ти могла загинути! — сказав Правий.
— Тебе могли розпізнати! — сказав Лівий.
— Про тебе б довідалися люди! Про тебе б заговорили на зборах! Через тебе загула б слава про весь Дім! Ти б заклякла в стінах між світами! Ти б вічно висіла всім на сором, і ми би втратили те, що маємо! — заторохкотіли обидва.
Яра дивилася на них і дивувалася собі. Колись, коли це сталося вперше, вона так злякалася їхніх пророцтв, а тепер… Тепер вони нагадували їй не поважних столітніх мужніх, бундючних, атлетичних монстрів, а переляканих курей, яких колись будівельники завезли у клітці в Дім, і вони з братом натибрили тоді пір'я для подушок мамі з татом. Хороший був подарунок на Різдво… Яра замислилася, а вони все лякали її, лякали… Потім, мабуть, помітили, що вона подумки не з ними, і підвелися на свої чоловічі ноги.
— Чуєш, мала? Ми знаємо, що ти знаєш, як ми залежимо від цілісності цього будинку. Вчора вранці випала чергова цеглина, і твій тато відтоді сидить у пічці…
— А ти думаєш мені не… — почала Яра, але Правий її перебив:
— Тобі — не боляче! Хіба ти відчуваєш головний біль чи нудоту, коли Першому зле? Ти приносиш духам Дому їжу, і ми, — він зробив театральний реверанс, — безмежно вдячні за таку доброчинність.
Ярі понад усе хотілося жбурнути чимось важким у його кам'яну мордяку, яка глузувала з неї й відверто вказувала на те, що вона, Яра, не така, як інші мешканці Першого. Яке він має на це право? Він Правий, але не правий! Вона — теж Дух Дому, а він — ні! Він просто пащекуватий елемент декору. Тимчасом промова химери ставала чимраз емоційніша. Аж закортіло нагадати, що хтось щойно хизувався стриманістю…
— Але насправді твої добрі справи — це лише жага ризику! Тобі подобається бігати нічними вулицями і лякати сонних людей! Ти… Ти не усвідомлюєш, що, рятуючи, — навпаки, наближаєш нас до смерті… — він перестав кричати, перевів дух і тихо, виважено додав: — Я навіть не знаю, Ярославо, що для цього Дому було страшніше: кінотеатр, більшовики, комунальні квартири,центральне опалення, чванливий скоробагатько чи ти…
— Припиніть! Я зарікаюся! Зарікаюся виходити за межі Дому. Я присягаюся бути слухняною донькою мого батька, шановного Домовика Першого. Я обіцяю чекати на свою долю, коли настане мій Час стати Ґаздинею!
— Ти їй віриш? — запитав Правий. Лівий скептично зиркнув на товариша. Мовчки вони розвернулися й пішли. Їхні довгі хвости потяглися за ними, бетонні китиці гуркотливо стрибали по металевому настилу подекуди іржавого даху Першого.
— Може, знесете мене? — гукнула вона навздогін.
— Сама злізеш! — презирливо кинули вони, не обертаючись, і розгорнули крила. Знову сопілка… Яра чекала, коли ж вступлять ударні, аж раптом на вухо їй прошепотіли левині вуста химери:
— Ти хоча б цього разу попрощалася до ладу з тим Будинком? Чи, як і нашому, сказала "Чао"? — химера висіла в повітрі й ледь стримувала регіт.
— Ти — мавпа! — не втрималася Яра.
— Я — Лев! — образився той і під звуки барабана піднявся в повітря.