Батьківське право

Батьківське право (1890)

Син я твій, а розум у мене свій.

(Приказка)

І

— Ой!! Рятуйте, хто в бога вірує! — крикнула з усієї сили дівчинка Настя і прожогом подрала до дверей у сіни.

Діло діялося в кухні у панів Ручицьких.

Горпина, що служила за куховарку в цих панів, погналася за дочкою й потягла до себе. Настя вхопилася обома руками за верхній одвірок невисоких сінешніх дверей та так і повисла вгорі; її мати втримала її за ноги і взяла лупцювати нещадно.

На одчайний дівоччин крик вибігла в кухню уся родина Ручицьких: батько з матір'ю, два сини-школярі і три маленькі дочки.

— Що ти робиш, Горпино!? — гукнув хтось із панів. Та впустила доччині ноги і зогляділася позад себе. Настуня тим часом шугнула у двері і цибнула на подвір'я.

— Що це таке?! Що ти коїш із нею?! — жахнувшись, почали розпитувати в Горпини Ручицькі. Вона тільки долоньми затрусила:

— На лишенько моє породилося на світ це клятоване дівчинисько! — занила вона, потім озирнулася і як стій набралася нової лютості. — Подалася! Вже не спобігти! — воркнула вона. — Ну, не тепер, то в четвер, а доб'ю!.. Це не дитина, а якесь звірча! Пошанування для рідної матері в неї ані на шаг! Аби заїдатися зо мною!

Горпина пхикнула й утерла сльози.

— За що мене господь святий нею покарав!.. Оце приходить до мене сюди в кухню Салієнкова. Я їй винна три карбованці і вже давно була обіцялася оддать, але зажде ще! Ба то вона й говорить: "Ну, а що ж із моїми грішми буде?" — "Ой, серце,— кажу,— присяй богу, я до вас сама ладналася занести цими днями, але ж як стій занедужала, ото лежала-слабувала — і по всіх грошах! Заприсягну, якщо ви віри не ймете! Спитайтеся навіть Настуні, що цьому щирая правда. Не собача ж губа, щоб брехати". Так кажучи, обертаюся до неї, щоб посвідчила; а воно напудрилося, як сич на сову, та й плеще: "Ні, мамо, я не бачила, щоб ви лежали в хоробі". Господи святий! І бувають такі діти!? Пішла Салієнкова — я давай паскудити Настуню: "Значиться, ти мені добра не прияєш?" Лаю, а воно знов: "Як я свідчитиму, коли це підмана?.."

Горпина зробила чималеньку, дуже ефектну паузу, а потім заходилася розказувати далі:

— Я — лупити її, а воно товче своє: "Це брехня, а Салієнчисі аж гвалт потрібні гроші". Я шустрю її без пощади — вона зціпила зуби, мовчить, наче не її, а якесь беревело б'ють! Далі оце як заскавчить! Скавло́ собарне!..— скрегочучи зубами, додала Горпина, стиснула кулаки та й знов зогляділася, чи не видко де дочки.

Ручицькі геть усі мовчки слухали оповідання.

— І хіба це першинка!.. Та й сказати б, що в страху вона ще не була? — так ні! Мені аж остигло лаятися та битися, а вона — ніякого бою не має: усе шкваринчить, язиката! Зінське щеня! От учора взяла за щось суперечитися зо мною: я слово, вона дві — зовсім мене забелькотала. "Яке ти маєш право, з'їдителько, усе казать і робить в сукор? Щоб ти приймом пропала! — кажу. — Чи не тямиш, що я твоя мати?" — "То що з того? Коли ж на цей раз моя правда!" — "Але я мати! Ти це смієш проти матері кирпу гнути, хирюща дівчино!" — "Чому?" — пита вона!! Я аж остовпіла: "От коли я одсахнуся од тебе, побачимо, що діятимеш!" — "Піду в найми". — "Який шалений тебе візьме? — кажу з пересердям. — Тобі ж тільки десять год!" Вона перво нічичирк, а потім: "Чому ж, коли ви мати, то я повинна геть в усьому вас слухать?" Я знов визвірилася на ню: "Як то чому? Та я ж тебе зродила на світ! Я тебе годую!" — "Дуже я вас прохала, щоб ви мене на світ по-роджали! Може, воно було б і гарніш, якби що я зовсім не родилася! А самі породили, то повинні й годувати". Господи, господи!!!

Горпина знов обіллялася гіркими слізьми та й звела очі до неба.

— Що ж? — понуро ніби сам до себе проворкотів старший син Кость. — Мабуть, чи не Настунина правда.

Пан Ручицький зиркнув на сина лютим поглядом. Мати з сестрами й другим братом боязко подивилися на обох.

— А я так от що скажу тобі, Горпино! — сердито проказав пан. — З якої речі щодня находить у кухню до тебе цілий собор знайомих? Що це за знак? Пам'ятай, що мені воно зовсім не до діла!

Трошки зігнавши свій гнів на наймичці, він пішов із кухні до свого кабінету і, як виходив, знов злісно поглянув на Костя.

Почала виходити й пані з трьома малими дочками. Всі три сеструні прихильно чіплялися матері на шию і жваво джеркотіли. Навряд чи вони самі добре розуміли, що вони плещуть, тільки ж їм було весело і хотілося балакати так, начебто вони були вже дорослі дівчата.

— А знаєте, мамуню, мабуть, чи не правду Настя каже! Отож і ви повинні придбати для нас гарненьке придане, бо он Соню вже далі-далі й видавати час! А правда, дасте їй придане велике-велике? — вони (усі ще підлітки) торзали руку та плечі пані Ручицької й лащилися до неї. Мати, шуткуючи, одпихала їх, буцім сердита. Батько, йдучи, почув позаду себе цеє щебетання, і на лоб йому понабігали зморшки.

ІІ

Позаду всіх пішли брати-гімназисти, Кость і Гнат. Гнатові було дванадцять літ, і він допіру один рік вибув у гімназії. Кость був у сьомім класі гімназіальнім. Тепер їм були вакації, вони поприїздили додому.

В губернському городі за часів учення братам рідко коли доводилося зустрічатися, бо вони жили нарізно: один у казенному пансіоні на повній стипендії, а дру-гий — у знайомих. І це тільки тепер улітку вони зустрілися вдома, виживши скількись місяців у розлуці.

— Костю, чого це ти перед татом говориш отакечки? — спитав несміливо Гнат. — Хіба ти не бачиш, як тато вразився?

— Хай собі вражається на здоров'ячко!— насмішкувато одрік брат. — А то хіба що ж? Хіба моя неправда? Звідки це виходить, що ми повинні любити та поважати батьків з тої однісінької причини, що вони нам батьки? Звідки це виходить, що ми маємо бути їхніми рабами? За що!? Чи не за те, що вони нас годують?! Але ж женився — знав, нащо женився… знав, що будуть діти, що їх треба буде годувати та в люди виводити: отож сам себе тепер і винувать, а не домагайсь од дітей чогось такого, на що не маєш етичного права!

Кость через тую стипендію, що мав у гімназії, де його годували й зодягали, став більше-менше незалежним од батька, тим більше, що й жив удома коло тата не раз у раз, а тільки вакаціями. Чуючи себе непідлеглим, він залюбки (а саме — за останніх двох літ) чіп-лявся за всяку приключку, щоб, де можна було, сказати батькові якусь ущипливу правдоньку. До того ж він саме був у таких літах, коли людина допіру починає читати серйозні книжки та виробляти собі світогляд; ну, а вже ж воно частенько буває так, що своїх власних гадок і засад хлопець-підліток не встиг іще виробити, а з позиченими, з вичитаними, заноситься крий боже як високо, і кожнісінького старшого — чи батька, чи педагога — вважає за людину, неодмінно дурнішу, нерозумнішу од себе. Отак було й з Костем: він, відколи став читати, став звисока дивитися на тих "дурних людей", що звуться батьками, педагогами, старшими. На біду, ці "дурні люди" мали силу, і сам Кость був під їхньою таки орудою; хлопцева ж дума, збуджена книжками, не могла собі навіть уявити, щоб могло бути гірше гнобительство на світі, ніж педагогічна та батьківська власть. Знов на біду, поміж тими книжками, що їх читав хлопець, були й такі, де писалося про путящу, справжню педагогіку. Такі книжки виразно доводили Костеві, що старші повинні обмежити свої права над дітьми. Нема чого казати, що й власне хлопцеве чуття дуже охоче прихилялося до таких емансипантних теорій. Ну, а що ж бачив Кость навкруг себе? — бачив повне заперечення тих любих теорій, бачив, що в школі панує деспотичний авторитет і педагоги спокійнісінько переступають усяку справедливість. І зачав він бистрим оком постерігати кожну помилку в "поганців-старших", пильно він додивлявсь до всього, де можна було добачити педагогічну самоволю: і от щирісінька погорда сама собою вдиралася в його душу та й викликала в ній щонайлютішу, болісну ненависть. А звідти сталося так, що, не раз говорячи дуже-таки правдиві речі, Кость рівночасно набрався й такої звички, щоб навіть переінакшити та виставити в поганішому світлі і собі й товаришам у с я к и й учинок, у с я к е слово, у с я к у пораду, яка йшла од ненавидних "старших"; коли можна бувало, то він у розмову з ними підбавляв чималу дозу неввічливості, грубості та сміливого тону, хоч рискував, що втеряє свою стипендію. А вже ж особливо в відносинах до свого батька, що од його деспотизму одзволяла хлопця гімназіальна стипендія, хлопець силувався виявити свою самостійність геть усіма способами і навіть, здається, ставив собі за моральну повинність — не любити батька. Може бути, що він, таким чином, несвідомо помстився за той давніший час, коли, через авторитетний татків тон, він уважав був його трохи не за бога…

Гнат, задумуючись, слухав братову мову.

— Але ж це наш батько,— проказав він. — Ми повинні в усьому коритися йому…

— З якої-такої рації?! — закипів брат.

— Так бог звелів,— тихесенько вимовив Гнат, ніби чогось соромлячись або боячись їдкого поглуму Костевого.

Кость подивився на братика і злісно, якось погано, навіть начебто на театральній сцені, зареготавсь.

— Бог! — глузуючи вимовив він. — Знайшов свідоцтво!.. Та коли хочеш-таки покликатися на бога, то я тобі нагадаю слова його: "Отцы, не раздражайте чад своих…" Чи, може, оці слова для тебе ваги не мають, а вагу мають тільки тії, які наказують, щоб діти покорялися?! А?!..— Кость стиснув кулак і гірко казав далі, дивлячись у далечінь, а не на брата. — Бо от нашому батюшці євангельські слова про те, щоб батьки себе приборкували, таки не сподобалися, і він звелів нам у класі вивчити з катехізису тільки тії тексти, де сказано, щоб діти безоглядно покорялися батькам, старшим, усяким "наставникам" та государю. Звісно, я з тих текстів жоднісінького не схотів вивчити. На екзамені ж трапилося так, що я саме витяг білет: "Пятая заповедь". Ну, от я усенькому екзаменаторському сонму понаводив тексти Христові за обмеження власті батьківської, а щоб діти слухалися — так і не сказав нічогісінько…

Тут Кость засміявсь, але якимсь особливим, чудним сміхом. Він і балакав наче сам до себе і для себе, а на брата навіть не дививсь. Потім, немов схаменувшись, він позирнув на Гнатка.

— А тобі я от що зговорю іще,— додав він.