Нарвала у нашому городику. (Ставить їх у вазочку на столі).
Маестро: Красуні! (Гладить квіти рукою).
Розі: Може, зробите з них натюрморт?
Маестро, зітхаючи: Хай лишаються неповторними.
Стук у двері.
Розі тривожно дивиться на Маестро.
Розі голосно: Хто там?
Голос крізь шум дощу: То я, Розі, Йовжко! Відчини!
Розі виходить з кімнати. За мить повертається з літнім чоловіком, трохи згорбленим, з обвислими вусами та лисиною. На ньому червона краватка, яка абсолютно не пасує до сорочки в клітинку. В одній руці він тримає старого капелюха, в іншій —— торбинку. Він весь промоклий.
Йовжко: Доброго здоров'я, Альберте!
Маестро: Здоров, Йовжку!
Гаряче обіймаються.
Маестро радісно: Давно ти не заходив, цімборе! Радий тебе бачити! Сідай!
Йовжко роздивляється, де би присісти.
Розі: А ви геть змокли, Йовжку! У таку зливу без парасолі не варто виходити.
Йовжко, нарешті сідаючи: Та я теє… Забув її. От тільки не пригадую де. Або вдома. Або в майстерні. Або в кав'ярні. Або в … Та вже дідько з нею! Все-одно стара вдома лаятиме.
Розі: Давайте я вам хоч чаю зігрію! А то ще, не дай Боже, застудитесь!
Йовжко, піднімаючи палець: Чай – се добра думка!
Розі виходить.
Йовжко: То як ти, цімборику, маєшся?
Маестро махає рукою: Е, ліпше не питай! Кашляю, як два старі коні і один осел!
Йовжко: А дохтор що каже?
Маестро: Без його ліків чуюся ще ліпше, як з ними.
Йовжко: А так – нічого не болить?
Маестро: Ліва рука. Та так, що й малювати не можу.
Йовжко, витягуючи люльку: Еге ж, то – серце віддає.
Починає набивати люльку. Закурюється.
Йовжко: Узагалі не малюєш?
Маестро: Пишу. Багато думаю про наш час.
Йовжко, махаючи рукою: Е, наш час лишився в минулому житті.
Маестро: І не кажи! Які то були товариства, розмови, істини!
Йовжко: А морські раки, риба, сири, коньяки, шері-бренді, кюрасо, абсент…
Маестро: Знаєш, Йовжку, я часом думаю, що велика біда в тому, що художників —— забагато. Бо стільки вже маємо поглядів на мистецтво, що й самого мистецтва вже нема.
Йовжко, потягуючи люльку: Правду кажеш!
Маестро: Пам'ятаєш, як нас завжди називали друзями-"не розлий водою"?
Йовжко: Еге ж, як американську фірму "Сміт і Вессон".
Розі заносить чай.
Розі: Будь-ласка.
Йовжко: Красно дякую.
Розі, побачивши люльку: Тільки не куріть тут, я вас прошу. Маестро мучать приступи кашлю.
Йовжко: Еге ж. (Хоче запхнути люльку в кишеню. Але здогадується, що її треба спочатку загасити. То, не кваплячись, гасить).
Маестро: Колись нас критикували, що ми —— занадто народні, тепер за те, що – антинародні…
Йовжко: Еге ж, критикам ніколи не вгодиш. Хто не годен малювати, стає критиком.
Мовчать. Йовжко сьорбає гарячий чай.
Йовжко: Ти чув, що Дюла помер?
Маестро здивовано: Так? Упокой Господи душу його! (Хреститься)
Йовжко: Добрий був художник.
Маестро задумано: Авжеж! Малював зі мною в Німеччині. Таких художників, як він, у Мюнхені було тисяч шість.
Йовжко: Еге ж!
Мовчать.
Маестро: А пам'ятаєш, як ми влітку…
Йовжко: Еге ж!
Мовчать.
Маестро: А коли восени відкривали...
Йовжко: Еге ж!
Мовчать.
Маестро: А коли взимку треба було….
Йовжко: Еге ж, ще й як тямлю!
Мовчать.
Маестро: Йовжку, ти – світла людина…
Йовжко: Еге ж!
Маестро: Ти ніколи мене не підводив.
Йовжко: Еге ж!
Маестро: Я хочу подарувати тобі картину. Бачиш ту, що до шафи приперта?
Йовжко: Еге ж!
Підіймається і неквапливо її оглядає.
Йовжко: Файний пейзаж!
Маестро: Еге ж!
Йовжко: То ти взимку малював?
Маестро: Та ні – влітку. Подобається? Вона – твоя!
Йовжко: Але я не можу її взяти.
Маестро: Чому? Я тобі її дарую!
Йовжко: У мене нема, де свої полотна розвішати. Та й тобі вона знадобиться більше.
Маестро, задумавшись: Ти – правий. Художник має жити в полоні свого мистецтва.
Йовжко: Добре, цімборику. Дощ уже стих. Я мушу йти. Стара і так пилятиме за парасолю. Бувай!
Обіймаються.
Виходить.
Через мить повертається.
Йовжко: Капелюха забув!
Маестро: Еге ж!
Знову обіймаються.
Виходить.
Через мить знову повертається.
Йовжко: От голова і два вуха! Забув передати гостинці, що стара вам наготувала. (Простягає Розі стару торбинку). Але торбинку поверніть! Бо стара пилятиме.
Розі витягує пляшку домашнього вина і кульочок грецьких горіхів.
Йовжко: То з мого дерева (Показує на горіхи). А то з моєї пивниці (Показує на вино).
Маестро, посміхаючись: Еге ж! Дякую, цімборе!
Обіймаються втретє.
Йовжко виходить.
Маестро: Який він все-таки славний! (Розмірковуючи) Красу треба бачити у будь-якому прояві!
Розі: Віднесу подарунки на кухню.
Виходить.
Маестро задумано: Тільки через мистецтво ми можемо стати людьми (Записує в зошит).
Обережний стук у двері.
Маестро, махаючи головою: Я не здивуюся, якщо Йовжі забув черевики.
Голоси в коридорі: Вибачте! Маестро вдома?
Голос Розі: Так-так, проходьте!
До кімнати заходить Розі, за нею —— два юнаки. Один з них вражаюче схожий на молодика з першої дії.
Маестро радісно: Дивіться, хто прийшов! Майбутні генії – Тоні і Бонді! (Тисне їм руку). Сідайте, хлопці!
Тоні: Маестро, ми до вас з ідеєю!
Маестро: О, це вже мені любиться!
Бонді: Тільки зрозумійте нас правильно…
Маестро: Хіба я вас коли-небудь не розумів?
Тоні: Саме тому ми це й хочемо зробити…
Маестро: Мила Розі, гляньте, будь-ласка, чим ми можемо почастувати цих двох ідейних носіїв?
Розі розводить руками: Хіба що горіхами…
Маестро: Чудово! Горіхи —— це краще за морських раків. Повірте мені, молоді люди. Я на французькій кухні розуміюся.
Розі виходить на кухню. Чути, як вона там коле горіхи.
Маестро по-зрадницьки: Отож, у вас є ідея… Сподіваюся, вона вартує сто тисяч горіхів.
Тоні скоромовкою: Ми хочемо розмалювати вашу хату.
Бонді, перебиваючи його: Себто, намалювати вам картини на стінах.
Тоні: Не на всіх, а тільки на зовнішніх.
Бонді: Щоби всі бачили, що тут живе великий художник.
Тоні: От!
Бонді: Ага!
Маестро слухає, переводячи погляд з одного хлопця на другого. Коли вони скінчили, починає реготати.
Маестро крізь сміх: Ой тримайте мене! Помираю! Ой!
Забігає Розі.
Розі гнівно: Що ви наробили?!
Кидається до Маестро.
Маестро, приходячи до себе: От молодці! От оригінали! Я вже давно так не реготав. Мила Розі, негайно несіть цим розумникам горіхів. Вони їх заслужили. Я хочу, аби вони поїдали їх при мені. Причому негайно!
Розі виходить.
Тоні невпевнено: Ну то як вам наша ідея?
Маестро: Чудова! А мені можна буде взяти у цьому участь?
Бонді: Ні, ми хочемо, аби вашу хату розмальовували тільки ваші учні. Прийде ціла наша група. І ще паралельна.
Маестро: Ого! А вас за це із студентів не поженуть?
Тоні: Нам вже все-одно. Після того, як вас звільнили із викладання, там більше нема в кого вчитися.
Маестро, тамуючи хвилювання: Диви, Тоні, вузол краватки має бути більший і вільніший. Дай сюди, я покажу, як в'яжуть краватку в найвишуканіших товариствах Парижа.
Тоні знімає краватку і простягає Маестрові.
Маестро, показуючи: Бачиш?.. Запам'ятав?
Тоні: Ага!
Маестро, заспокоївшись: То коли ви хочете приступити до роботи?
Бонді: Завтра, бо сьогодні мокро.
Маестро: І чим я з вами розплачуватимуся? Хіба що – розмовами…
Тоні: А це для нас – найцінніша валюта. Ми досі згадуємо ваші лекції.
Маестро: І що би ви хотіли почути?
Бонді: Колись ви нам казали, що художник повинен мати свою філософію душі…
Маестро: Так, це правда.
Тоні: А в чому полягає ваша філософія?
Маестро розгублено: Моя?.. Моя полягає у … стражданні. Так, у стражданні від мистецтва… і від любові.
Бонді: А хіба страждання можуть возвеличувати, надихати, підносити?
Маестро: Вони очищають. Роблять нас надзвичайно чутливими. Ми тонше і глибше тоді бачимо світ.
Тоні: Дивна філософія… Мабуть, її можна зрозуміти тільки з часом.
Бонді: А чому ваші картини одним подобається, а іншим – ні? Що є краса? Як її визначити?
Маестро: Гм… Краса… Одне є гарним для примітивної людини, зовсім інше – для інтелектуала. Хоча бувають речі, якими захоплюються всі. Кант вважав, що красивим є те, що нам подобається без особистого інтересу.
Тоні задумано повторює: …Те, що нам подобається без особистого інтересу… Гм…
Маестро: А скільки краси можна побачити в одному дитячому обличчі, яке за секунду може мати сотні виразів!
Бонді: Маестро, а що для вас найважче малювати?
Маестро: Найважче малювати воду.
Тоні і Бонді разом: Воду?
Маестро: Так. Поставте на стіл в освітленій кімнаті склянку води. Роздивіться, як сонячний промінь розбиває її на частини. Як гра води нанизує на ваші руки невловиму веселку. А тепер спробуйте це намалювати…
Тоні: Це, певно, справжнє мистецтво…
Маестро: Мистецтво втратило мету. Сьогодні нема часу навіть для життя, не те, що для творчості. Але мистецтво – це не примітивне копіювання натури. Творчість мусить проходити через ваше серце і вашу голову.
Бонді: Але вас саме за це критикують…
Маестро: Експресіонізм – це інтелектуальне мистецтво. Його мало хто сповідує. А ще менше – розуміють.
Бонді несміливо: А ви бачили вчорашню газету?
Тоні тихо: Не треба, Бонді…
Маестро: Розі сказала, що газета не вийшла…
Бонді, витягуючи з кишені складену газету: Ось… Вийшла стаття про вас…
Маестро, хвилюючись: Справді?
Тоні: Маестро, це дурниці, не варті вашої уваги…
Маестро: Я тільки прогляну… (Бере газету).
Тоні штурхаючи Бонді, тихо: Для чого ти це зробив?
Бонді з притиском: Маестро має знати правду!
Маестро, читаючи вголос: "Антинародна група мерзенних виродків"…Так-так, цікаво… "Формаліст і буржуазний естет"… "агент реакції"… "спотворює у своїх полотнах дійсність"… "не знає анатомії і кольористики"…
Газета випадає з його рук. Маестро відкидається на кріслі.
Тоні: Маестро, вам погано?
Маестро ледь чутно: Ні-ні… Я трохи посиджу..
Бонді: Може, принести води?
Маестро задумано, стиха: "Не знає анатомії"…
Заходить Розі з розносом і трьома горнятками чаю та горіхами на тарілочці.
Розі: А ось і чай, хлопчики… З горіхами… (Кладе на стіл).
Помічає, що Маестро сидить з заплющеними очима.
Розі: Маестро, щось трапилося?
Помічає на підлозі газету. Підіймає її. Читає. У неї тремтять руки.
Розі: Боже! Хто приніс цю гидоту? (Зачіпляє рукою горнятко і чай розливається).
Бонді: Я принесу з кухні рушника. (Вибігає).
Розі: Милий Маестро! (Присідає біля нього). Ви ж знаєте, що це – цілковита брехня! Мені про неї ще вчора на базарі казали.
Маестро стиха: "Антинародний виродок"…
Тоні: Вибачте нас, пані Розі!
Маестро: Нічого хлопчики… Я ж повинен знати правду…
Тоні: Маестро, не вірте цьому!
Прибігає з рушником Бонді.
Бонді: Ви – наш найкращий художник.