В Парижі гарне літо

ІНТЕЛІГЕНТНА ДРАМА НА ТРИ ДІЇ

Пам'яті Адальберта Ерделі

ДІЯ ПЕРША

Садиба старого художника. На мольберті – незакінчене полотно. Елегантно вбраний чоловік років 60-ти з розумним і вольовим обличчям сидить у кріслі–візочку. Його ноги укриті пледом. Він тримає у руках пензлик і фарби. Сидячи пробує малювати, але це йому дається важко.

Маестро, приглядаючись до полотна: Сам себе не пізнаю… Це ж не я… Не те… Зовсім не те… (Кладе фарби на землю, важко зітхаючи). Правду кажуть, старики повинні на сонечку грітися. Творити мають молоді… Джимі! Джимі! (Кличе пса). Де ти, старий бродяго? А-а, ось ти де! ( Гладить пса). Ось так, друзяко, поволі все в мені руйнується. Маю подякувати Господу за багато гарних днів і стати землею, як усі. А де твоя подружка Джоні? Де ти її залишив, га? Зараз прийде Розі, може, принесе нам щось смачненьке.

Скрип хвіртки.

Маестро до пса: А ось і Розі. (Вголос). Мила Розі, а ми вже з Джимі вас зачекалися…

Входить Розі, жінка 35 років, вбрана просто, але зі смаком. Вона тримає в одній руці кошик, в іншій невелику картину, яку непомітно хоче приперти до будиночка.

Розі: Та я поки по базару походила, ще й Марту зустріла, наговорилися… От купила шість картоплин та шматочок сала.

Маестро: Розі, ви знову грали в карти?

Розі: Маестро, ви ж знаєте…

Маестро: Так, мила Розі, я знаю, що мої картини втратили ціну. Не треба мені нагадувати.

Розі: Любий Маестро, ви ж усе життя нас утримували… Дозвольте…

Маестро: Дозволити вам заробляти грою в карти? (Прикриває обличчя рукою).

Розі: Гаразд, я більше не буду грати…

Маестро: Мила Розі, ви купили газету?

Розі, запинаючись: Ні… Здається, вона сьогодні не вийшла…

Маестро: Дивно… Хоча у наш час не варто нічому дивуватися. Мабуть, сьогодні чергове новопридумане свято.

Розі: Та начебто – ні…

Маестро: Розі, ви не знаєте цих людей. Нові порядки диктують нові свята. Може, сьогодні День зеленого салату або День перемоги над анахронізмами.

Розі: А ви малювали, Маестро?

Маестро, махнувши рукою : Пробував. Та, схоже, що мій час у малярстві минувся…

Розі: Не кажіть так, Маестро! Ви ж знаєте, що ви – першорядний художник.

Маестро: Був, мила Розі! Був!... До речі, а ви знаєте, чим я тепер займатимуся?

Розі: І чим?

Маестро: Я буду філософствувати! А чого ви усміхаєтеся? Ось вже й зошит підготував. Так його і назвав: "Мої думки". Бачите? (Показує).

Розі: Любий Маестро, у вас уже ціла полиця таких записників!

Маестро: То були мої спогади, а тут будуть думки. Бо все, що залишається після нас, належить вічності!

Розі, розуміюче посміхається: А-а!

Маестро: Ми ще з вами, мила Розі, заживемо! От побачите! Між іншим, чому ви нічого мені не кажете за картину…

Розі, стараючись собою затулити принесене полотно: Яку картину?

Маестро: А ту, яку ви хочете від мене сховати… Кажіть, мила Розі, не бійтеся! Життя так мене било за останні роки, що я готовий до будь-яких сюрпризів. Якщо я не помиляюся, це мій "Натюрморт зі склянкою води". Її навесні забрав від мене Розенберг.

Розі, підходячи до Маестро: Так, милий Маестро… (Бере його долоню в руки). Він повернув картину…

Маестро: Повернув? Як це зрозуміти?

Розі: Сказав, що вона йому розподобалася…

Маестро, закашлюючись: Але це нечувано! Як розподобалася? Він цілими днями оббивав мій поріг, вимолюючи яке-небудь полотно.

Розі: Це було раніше. Коли…

Маестро: …Коли я ще був знаменитий. Ви на це натякаєте, мила Розі?...

Розі ледь чутно: Так…

Маестро, насупившись: Я хочу знати, що цей негідник вам сказав. Дослівно!

Розі благально: Маестро!

Маестро: Я вас прошу!

Розі: Сказав, що… йому неприємно її… бачити. Навіть… за шафою.

Маестро, заплющивши очі: Дякую, мила Розі.

Розі після паузи: Я піду зготую вечерю. Сьогодні у нас королівська гостина: печена картопля.

Маестро, пробуючи усміхнутися : Так, мила Розі. Сьогодні – у нас свято. А завтра… Я вимагаю, аби ви завтра поміняли цей натюрморт на харчі. Я не хочу, аби ви більше грали в карти на гроші.

Розі: Як —— на харчі?

Маестро: Не вмирати ж нам з голоду!

Розі: Але ж ви знаєте, що ваші роботи – унікальні…

Маестро: В іншому житті, мила Розі. В іншому житті!

Розі: І що я за картину проситиму?

Маестро: А що дадуть… Бідність не знає ганьби.

Розі, опустивши голову, заходить у дім.

Маестро, про щось зосереджено думаючи, кволим голосом: Джимі, старий волоцюго, де ти? Ходи, друзяко, ходи! Хоч ти то мене не зрікся, га? (Убік) Цей негідник ще шкодуватиме, що повернув картину. І висітиме вона у музеї. І кожну з тут записаних думок (трясе зошитом) уважно вивчатимуть дослідники. Усе це буде. От побачиш, Джимі! Побачиш! (Бере ручку. Задумується). Людина народжується безмежно шляхетною. Чому ж протягом життя втрачає все оте божественне? Всі наші біди, Джимі, від аморальності. (Пише).

Скрипить хвіртка, і на подвір'ї з'являється елегантно вбраний молодик у сірому плащі і капелюсі.

Молодик, піднімаючи капелюха: Моє шанування, маестро!

Маестро: Доброго дня! Чим зобов'язаний?

Молодик: Ми не знайомі, тож дозвольте відрекомендуватися. (Знімає капелюха). Мене звати… Хоча яке це має значення? Досить того, що я представляю Організацію. (Плюхається в плетене крісло).

Маестро: Організацію? Яку ще в біса… (Схрещує руки на грудях) А-ах, Організацію! І чим я зацікавив… таку поважну установу?

Молодик закидаючи ногу за ногу: Я уповноважений провести з вами бесіду.

Маестро: Бесіду чи…

Молодик: Ні, це не те, що ви подумали... Назвемо це дружньою розмовою. Поки що.

Маестро: І що вас цікавить?

Молодик: Мене цікавить… ВСЕ! Нашу Організацію завжди цікавить усе!

Маестро: То це буде вже не розмова, а сповідь!

Молодик: Атож. Тільки відпущення гріхів даватиму я. Або – не даватиму.

Маестро: Гм… Чого тільки в житті не побачиш!

Молодик. Для початку хочу запропонувати вам ваші улюблені сигари. (Дістає з портфеля коробку. Витягає сигару, нюхає). О, який шик! У вас відмінний смак, Маестро!

Маестро беручи сигару в руки: Я вже кілька років не палю. Лікар заборонив. (Кладе її назад в коробочку).

Молодик: Маестро, я вас не пізнаю. Я досконало вивчив вашу справу і уявляв вас зовсім не таким: світським левом, який завжди робить те, що хоче.

Маестро: Гаразд, скористаюся вашим дарунком. Тим паче, коли ще така нагода трапиться?

Затягуються сигарами.

Обидва: О! Смак забутих часів!

Молодик: Отож, Маестро, повернімося до справи. У мене до вас є декілька питань. Точніше, декілька десятків запитань.

Маестро: Ого!

Молодик: Нас цікавить… (дістає з портфеля папку, гортає папери). Ага, ось. Нас цікавлять ваші зв'язки з Німеччиною. Ви здається німець, чи не так?

Маестро: Не так. Моя мама – німкеня. Але я себе німцем ніколи не почував.

Молодик: Ваш дід родом з німецького міста Зедлітц. Його звали Аганшто… Тьху, язика зломиш!

Маестро: Агоштон.

Молодик: Він часом не єврей? Адже тоді вашу колишню популярність було б дуже легко пояснити. У нас, що не геній, то —— син Ізраїля.

Маестро: Мушу вас розчарувати, але на мене це правило не розповсюджується.

Молодик: Тоді якого дідька ви робили чотири роки в Німеччині, якщо ви – не німець?

Маестро: Мюнхен, якщо вам відомо, був одним із центрів світового малярства. Там працює кілька тисяч художників.

Молодик: І серед них ви – невизнаний геній з країни бурих ведмедів… А от чим ви поясните такий ганебний факт своєї біографії, що ви малювали самого біснуватого фюрера? (Схоплюється на ноги, прикладає два пальці замість вус і салютую нацистським привітанням).

Маестро: Я працював кореспондентом баварської газети. І малював те, що мені наказувала редакція. Саме в той час у Мюнхені проходив процес над Гітлером. Але це було ще на початку двадцятих….

Молодик: Шкода, що в особовій справі нема ваших малюночків. Цікаво би було глянути…

Маестро: Нічого цікавого. Звичайний, судовий шарж…

Молодик: Але одного його достатньо, щоби раз і назавжди накласти на ваше прізвище табу.

Маестро розводячи руками: Більшого табу, як нині, на мене важко накласти.

Молодик посміхаючись: О, ви ще не знаєте наших можливостей! Та повернімось до нашої балачки. І на що ви у Мюнхені жили? Невже на газетні карикатури?

Маестро: Я малював…

Молодик: І що? Чи то пак – кого?

Маестро: Ну… різних людей.

Молодик: Авжеж! Усіляких генералів, чванливих вельмож, вгодованих бюргерів та їхніх пихатих дамочок. Це ж чисте заробітчанство, Маестро! Та що не зробиш заради мистецтва… жити! Ха-ха! О, ви —— майстер парадних портретів!

Маестро: А, по-вашому, я мав ходити з простягненою рукою?

Молодик: І ви хочете сказати, що за рік життя в Німеччині невідомий маляр з Богом забутої закутини виставився у найпрестижнішому виставковому залі Баварії – у знаменитому "Скляному палаці"? Хто за вами стоїть, Маестро?

Маестро: Я не розумію, куди ви хилите…

Молодик: Я вас ні в чому не звинувачую, Маестро. Окрім одного: у зраді своїм принципам. Якщо вони, зрештою, у вас колись були. Адже ваші високопарні словеса ніколи не співпадали з вашими приземленими діями. Це написано вашою рукою? (Показує папку).

Маестро: Здається, це мої щоденники. Як вони до вас потрапили?

Молодик: Ви нас недооцінюєте, Маестро! (Встає і починає проходжуватися, склавши руки за спину). Так-от, любий мій, дорогий невизнаний генію, мені здається, ви все життя були не тим, за кого себе видавали.

Маестро: Що ви маєте на увазі?!

Молодик: Ви виявилися порожньою кулькою, блефом, добре придуманим міфом під назвою "великий Маестро". До речі, чому у ваших записах ви видаєте себе за якогось Джекса. У вас що – шпигуноманія? Чи ви —— справді ворожий агент?

Маестро розгнівано: Заглядати у чужі папери – все-одно, що порпатися в брудній білизні!

Молодик: Але погодьтесь, що хтось повинен займатися і брудом. Отож, уважно прочитавши ваші нотатки, у мене склалося враження, що… Що… (Піднімає палець догори)

Маестро нетерпляче: Що – що?

Молодик: Що ви йдете проти свого народу.

Маестро: Ви помиляєтесь, я належу своєму народові. Тому й приїхав помирати сюди, а не залишився в Німеччині, Італії чи Франції.

Молодик: Але, на жаль, ваше мистецтво не належить народові. (Бере з тарілочки на столі яблуко і голосно надкушує).

Маестро після паузи: Так, моє мистецтво належить світові.

Молодик: Ха-ха! Браво, Маестро! Я ціню ваше почуття гумору. Цього від вас не відняти.