Дзуіхіцу від Сакури

Людмила Скирда

Сторінка 4 з 5
Хтось нечутно входить до кімнати і заварює чай. Знадвору долітають звуки цитри і аромат весняних нарцисів. Час зупинився...


Президент України роздивляється японські вулики у Тамагаві. Легко і обережно дістає соти, уважно повертає їх, милується досконалістю бджолиної матриці. Старий японський професор нахиляється до мене і шепоче на вухо: "Тільки профі найвищого класу тримають соти у такій спосіб", – і аж світиться від захвату.


Сей Сьонагон пише:
"Государиня почала складати
Пісню-відповідь, а я в цей час
Милувалася нею – такою вона була гарною!"
Так само і я
Не могла відвести захоплених очей
Від її Величності Імператриці Мітіко,
Коли Вона простягла мені
Тонку і шляхетну руку
Під час прощання.


Перекладаю книгу
Її Величності Імператриці Мітко.
О, Боже! Яка ласка у кожному слові!
Ніби легкий метелик
Ніжно торкнувся щоки моєї.


Його Величність
Імператор Акіхіто
Розпитує про український чорноземи.
Про головне запитує...
Адже наш народ
З'явився у цьому світі,
Аби дарувати людям хліб.
Тому він не зник, не вмер, не загинув,
Тому пребуде вічно!


Сьогодні, ідучи алеєю
Старезних квітучих сакур
Вздовж Імператорського палацу.
Зрозуміла: "Розлук не ієнує..."


ІІ


Весняна містерія
І.
Цей вірш для павлонії тільки для неї.
Мов хмара бузкова пливе по алеї,
Коли зацвітає це древо премиле.
Коли підійма пурпурові вітрила.
Коли розгортає свою парасолю,
Яка порятує й від зливи, й від болю.
О ні, недаремно на дереві цьому
Шукає притулок від блискавок грому
Птах щастя казковий, п'ятикольоровий...
<3гадали! Це феніксе, що знову і знову
Відродиться з попелу. Смерті нема.
Існує одвічна життя таїна.


Цей вірш для павлонії. Голосом цитри
Ночами вона розмовляє із вітром –
І все проминуле, як юна принцеса
Любила сидіти під древом чудесним,
Наспівувать ніжно пісні Хітомаро,
Сповнені смутку, сповнені чару.
Тож квітни, павлоніє, в затінку саду,
Аби дарувать насолоду й розраду,
Аби переконувать нощно і денно:
Життя є безсмертне! Краса незнищенна!


II.
Я сутру ранку почитаю, і мантри ночі прошепчу.
Відправлю вас до Бодні-Гайя
Після весняного дощу
(Це все одно, що до Едему).
І там залишу назавжди.
Отак вирішують проблеми
Великодушні і святі.


III.
Розквітли вранці померанці
На схилах вічної гори.
Весни співці, моцартіанці!
Берись до пензля і твори!
Як сяє цвіт на темнім листі,
Не просто сяє, а гряде
Духмяне, чисте, променисте
Життя прекрасне й молоде!


IV
Нагоя рани всі загоїть,
Гріхи відпустить, стишить щем,
І наші душі, нас з тобою
Омиє праведним дощем.
Всю ніч, всю ніч ми проблукаєм,
Чи в небесах, чи на землі,
У цім, такім далекім краї,
Де всі щасливі й молоді.


Літня містерія
І.
Це свято зветься Танабата...
Його історія крилата.
Вона летить до зорь ясних
Де Альтаїр кохає Вегу,
Таку прекрасну і далеку,
Бо Шлях Чумацький поміж них.
Я так люблю цю пору літню,
Коли горять вогні досвітні
На тлі гліциній голубих


І бриз вологий з океану
Влетів до спальні і розтанув,
Неначе натомивсь і стих.
В цю ніч ми дивимось на небо,
Це ритуал, точніш, потреба
Душі, що рветься до небес.
Що не роби їй, а надходить
Ця мить, яка віками бродить
У нас в крові. Наш Божий хрест
Летіть душею до небес!


II.
Теплий бриз коливає фіранку,
Я прокинулась. Шоста ранку.
За вікном океан. Синій простір.
Над вікном ластів'я – хоче в гості
Елегантне пташа в чорно-білім
В'є гніздечко під дахом на вілі,
Що стоїть на зеленому мисі,
Ніби в парку, а, може, у лісі


Це оселя славетного майстра.
Він назвав її "Біла айстра",
Бо вона потопає у квітах,
Ароматом легким оповита.
Я вдивляюсь у синь океану.
Яку назвати – блаженство, нірвана, –
Стан душі, що над цвітом цим ніжним
У молитві завмерла, мов Крішна.


III.
У фіолетовім тумані
Поміж гліциній молодих.
Ніким невпізнані й незнані
Ми пропливали повз горіх,
Повз клен розлогий, кущ азалій,
Ліхтарики й ліхтарі,
У фіолетовій нірвані
Ми танцювали до зорі.
Всю ніч звучав і сяяв зримо,
І шаленів оцей кураж:
Даль океану незглибима,
Священний острів Міядзіма
І скрипки голос невситимий
Для нас с тобою і про нас.


Зимова містерія
І.
Від чортів, дурного ока,
Сказу, порчі і навроків,
Землетрусу, снігу, бурі,
Дійство "Сецубун мацурі"
Захистить не завтра – нині.
Вірять всі у цій країні.
Треба встати до світанку,
І умитися на ганку,
Випить чистої водиці,
З'їсти рису, як годиться,
І до храму поспішить –
Там юрба уже кипить.


Гонг звучить і барабани
Відбивають такт небавом
І процесія врочиста,
(В ній славетні люди міста),
Піднімається по сходах
На очах всього народу.
Зараз винесуть боби
І почнеться шал юрби.


Ці боби слід розкидати,
Нечисть виганять й лякати.
Люди будуть їх ловити,
Будуть ними хрумкотіти,
І сміятись, і гукать:
"Геть бо вся чортяча рать!!!"
Потім раді і веселі
Розійдуться по оселях,
Аби вірити весь рік:
"Щастя в домі! Чорт утік!"


II.
"Сецубун мацурі", при всій його гамірливості і жартівливості, свято істинно філософське. На початку лютого в Японії зустрічаються зима і весна, Інь і Ян, темне і світле, добре і зле, активне і пасивне, жіноче і чоловіче, сумне і веселе... Одним словом, зустрічаються віковічні начала існування нашого. Зустріч ця несе у собі колосальний фактор ризику, адже саме в цей час Зло має усі шанси перемогти Добро. От і приводять люди до храмів, аби гуртом підтримати сонце, красу, тепло, радість, наблизити їх Тріумф.
І справді, за кілька днів таки надходить весна, яскраво-рожево зацвітає слива, звучить сямісен і, які і сотні років тому, з вуст злітають прекрасні вірші. Так було, так є і так буде...


Вечірній променад навкруги палацу Акасака
Довкола палацу, і саду, і хору цикад,
Довкола озер і алей, і квітучих азалій довкола
Щовечора ми вирушаємо на променад.
О, як я люблю цю погідну і стишену пору.
Французьке бароко палацу нагадує нам
Версаль чи Шенбрунн, словом, рідну Європу, кохану
І кожного разу здається, що гурт кавалерів і дам
З'явитися може між сосен японських з туману.


Ось місяць зіходить, і місто стає голубим.
І ніч виростає, і світ огортає покровом,
І нота співуча, що має бурштинний відлив.
Звучить так щемливо мотивом якимсь колисковим.
Звучить і звучить в свіжім листі безсмертних плющів,
У вітах платанів, горіхів, каштанів і кленів,
У скрипі старезної брами вчувається спів,
Що нас не пускає і вабить, мов голос сирени.
Має владу минуле над нами допоки краса
Посилає нам код, котрий є насолода і тайна.
Все так просто, мій друже, і все так достоту звичайно.
Бо красу програмуєм не ми, а лише небеса.


Деякі особливості національних рибалок.
І.
В Ойсо, на самісінькому березі Тихого океану ми ловили форель дивними вудками, що нагадували довжелезні шести для стрибків. У купальних костюмах і крислатих капелюхах від сонця ми сиділи у білих фотелях довкруж басейну з прісною водою. Стояла немилосердна спека, бризу не було і тільки зимна cola, що її розносили час від часу офіціанти на срібних тацях, ненадовго охолоджувала наші спраглі тіла. Ми ловили форель і випускали її знову у басейн, ловили і випускали, ловили і випускали, ловили і випускали... Ми чинили так, як і всі інші рибалки – отримували насолоду від процесу. Хіба цього не досить?..


ІІ.
І я згадала інше літо... Майже на вершині Говерли ми запікаємо у фользі щойно зловлену форель і буквально шаленіємо від запаху, що розливається по полонині. Потім нетерпляче, обпікаючи пальці, розгортаємо срібні пакуночку і випиваємо божественну рідину з трав, лимону і соку риби, що утворилася під час запікання. Ніжне, пріснувате м'ясо просто тане у роті і до нього так, пасує трохи засухий ріслінг з Бахараху. Синьоокий гуцул вже вкотре освідчується мені у коханні. П'яно пахне черемха, лунає сміх, хтось заспівує про Галю, що несе воду. Такий собі типовий український пленер. Ну що ж, думаю я без найменшого жалю – усьому свій час...


Старий альбом
Фудзіта у Парижі. Дивний час,
Що досі раптом потрясає нас,
Давно минув. Одцвів, мов квіт конвалій.
Старий альбом тримаю у руках...
Сторінка перша... Хто це? Де це? Ах...
Пікассо і Фудзіта у Версалі.
Японець і француз...Який союз!
Який коктейль християнства і буддизму!
Ц[е трохи "сюру", лірики, кубізму.


Два грами монархізму й комунізму,
Ще трохи дадаїзму й еротизму
І цілий гурт прекрасних юних муз.
Старий альбом нам помахав крилом
Літ, що минули у кафе "Ротонда".
Змінився світ – не та богема й фронда.
І генія зі сонячним чолом
Уже нема. І позіхаю я
На Бієнале і на вернісажах,
Бо ностальгія, мов навроки вражі,
Любов'ю до Фудзіти спопеля.


Сад трьох долин
1.
Сонячний день,
Ставок, човен на кілочку, ряска на воді. Пагода на схилі
Це — Санкейен.
2.
Хакуунтей. Весна. Вишня понад дахом,
Сьодзі відкрита наполовину, бачу кущ, форзиції...
А що ж там далі?


3.
Полудень, Тьосюкаку –
"Будинок, де насолоджуються осінню".
Пурпурове листя клена,
Місто через потічок.
Тиша.
4.
Бутсуден. Солом'яна стріха,
Вкрите мохом каміння.
Потемніле дерево підпор.
Лише п'ять сходинок.
Але вони ведуть до Бога.


5.
З-попід снігу
Де-не-де визирає
Сіре каміння стежок до Кімокуцу –
На нас чекає чайна церемонія.
6.
Таню Кано, Ясунобу Кано,,
Тсуненобу Кано, Чіканобу Кано,
Санраку Кано, Коі Кано, Кохо Кано...
Славетна родина митців, що віками працювали
На родину сьогуна.
Так формувалась єдність нації.


7.
Я впізнала цих гусей на скрінах
І зраділа їм, ніби давнім друзям.
Вперше ми зустрілись у кіотському
Храмі Дайтокудзі.
8.
Відвідувати Санкейен
Чотири рази на рік –
Навесні, восени, взимку, влітку...
Про більшу насолоду
Годі і мріяти...


9.
Цей сад створив Томітаро Хара, життєлюб і естет,
Прихильник муз і благодійник мистецтв, підприємець
І політик, філософ і поет. Ось пам'ятник йому –
Почорнілий від часу камінь під старезною сосною.
Красиво!


Свято мальви
Це свято мальви! Свято мальви!
Пурпурні строї розгортаймо,
Кафтани кольору зорі
Шовкові лопотливі шати
Даваймо швидше одягати –
Весна нова, пісні нові
Озвався вітер із діброви
І спалахнула світанково
На кленах зелень молода.
І ніби в піні із мережив
Вони зітхають: "Обережно,
Яка ж довкруг краса свята!"


Так ніби віє прохолода
Від постаті того куродо,
Що зупинивсь перепочить
Неподалік від павільйону,
Бо, справді, дихає озоном
Вбрання смарагдове, а віть
Розквітлих квітів померанцю
Картині додавала глянцю.
1 2 3 4 5