Тринадцятий місяць у році (уривок)

Дитинство — єдине місце зустрічі дітей і дорослих.

Турмуд Гауґен

Познайомимось: трохи запiзня дитина

Та менше з тим, я, здається, збиваюся на дрібниці. Бо хіба з носа люди починають знайомитися? Краще вже з кіс. Якби це було торік, то я була б із косами по плечі. А тепер мені їх трохи підстригли.

Скажу вам, що перші автопортрети в мене з'явилися тоді, коли я ще не малювала, а тільки квацяла пензлем на папері.

Так уже на світі заведено — спершу люди з ніг до голови обводять одне одного поглядом і знайомляться, а тоді вже щось про себе розповідають. Напевно, і я так зроблю — дам вам обвести поглядом нашу невеличку родину і трохи про неї розповім.

Моє ім'я Катруся. Дід і баба вважають мене трохи запізньою дитиною. Коли я народилася, мамі було тридцять два, а татові — добрих сорок два роки. Але все-таки, мабуть, краще народитися пізніше, ніж ніколи. Не можу навіть уявити, що б це було, якби я не народилася. Або якби народився хтось інший, а не я.

Мама хотіла назвати мене Олесею, але подумала-подумала й назвала Катрусею. Певно, щоб не плутати з татом, бо ж тата звати Олесь. А на одну хату двічі олеськати було б забагато.

Народилась я в Києві, але Київ побачила нескоро, бо мене одразу ж спровадили на хутір — до баби, діда, Шарка та Мурки, де й протримали аж до школи. До Києва я повернулася лише через п'ять років, та й то на якихось три-чотири дні. Тож навряд чи можна це назвати поверненням.

Мене привезли відсвяткувати мій день народження по-київськи. Насправді ж мама й тато не проґавили чудової нагоди показати мене своїм приятелям: ось, мовляв, дивіться, люди добрі, яка в нас доня! Хоч і що тут дивного — доня як доня: говорить, ніби стара, шпарить, мов по-писаному, "Встали мама, встали татко", співає "Галя по садочку ходила" й танцює "Подоляночку" — звісно, як є з ким.

Оскільки дідове авто було несправне, нам довелося їхати своїм ходом. І найбільше мені запам'яталося метро. Якби тільки хто знав, скільки сліз я там вилила. Тепер і сказати смішно через що.

А було так — тільки-но ми зайшли до вагона, як із сидіння підхопився якийсь хлопчик. Може, трішки старший за мене. Хлопчикова мама, що сиділа поруч із ним, лагідненько мене припросила: "Сідай".

І тут я — в плач. Хочте вірте, хочте — ні, але я обурилася до краю: що за манери в цього хлопчика? Ми ж навіть не знайомі! До того ж я уперше їду в метро! А той, хто вперше їде в метро, хоче постояти. Може, я всі п'ять років цього чекала!

Моя мама спершу розгубилася, а потім стала мені пояснювати, що хлопчик поступився місцем, і я маю подякувати йому й сісти. Мовляв, він повівся так, як усі чемні хлопчики, і тепер я маю повестися так, як усі чемні дівчатка.

Але я ніби нічого не чула. Ну то нехай сам і сідає, якщо вже він такий чемний! Добре, що ми за дві зупинки переходили на іншу лінію, а то я своїми сльозами затопила б цілий вагон. Хтозна, що тоді сталося б із тим чемним хлопчиком та його лагідною мамою.

Відколи я пішла до школи, живу в Києві, на Оболоні, але канікули завжди проводжу на хуторі — в діда Миколи, баби Олі, Шарка та Мурки. Звичайно, разом зі своїм двоюрідним братом Костиком. Його туди привозить на літо тітка Дарина, мамина рідна сестра. У Києві вони живуть від нас далеченько — на Троєщині, і ми бачимося трохи рідше.

Костик мені у всьому як рідний, хоч краще б він і справді був рідний. Коли я вийду колись заміж, то в мене буде, може, навіть троє дітей. Або четверо. Щоб їм було веселіше, ніж мені. Правда, мама переконана, що в десять років заміжжя планувати ще зарано. Головне потім — як наспіє пора — не помилитися, каже мама. Мабуть, вона цими словами натякала, що сама не помилилася. До того ж у мене жевріє крихітна надія на рідного братика чи сестричку. Крихітна-прекрихітна, та все-таки надія.

Діда ми звали просто Дідом, хоч він, як усі люди, мав ім'я — Микола. А бабу Олю я перетворила на Баболю, коли ще тільки вчилася говорити. Тож відтоді усі її так і називали — й дорослі, й малі.

Хутір наш невеличкий — усього кілька кутків. Окрім крамнички, що майже в нас під боком, там нічого більше немає — навіть пошти й школи. Це тому, що на хуторі живе дуже мало людей. А якщо казати про дітей, то їх там усього жменька, та й ті ходять до школи в сусіднє село за два кілометри.

Там у нас є хата. Невелика, але нам усім у ній вистачає місця. Добре було б, якби ви її самі побачили. Хоча б на моєму малюнку, який Баболя поставила біля невеличкої іконки Божої Матері. Щоправда, одна пані (та, якій місце знайшлося б лише у розділі "І решта...") дивилася на той малюнок і так скривила носа, що мені здалося, він у неї ніколи не вирівняється. "Хіба це хата!!!" — мовби аж зарепетував той ніс. А хіба я винна, що вона любить хати правильні, які в мене, правду кажучи, ніколи не виходили?!

Я маленька на зріст, тож страшенно хочу підрости, щоб Костик не дражнив мене куріпкою.

У нас із татом одне прізвище — Величко. От мама в нас — Семидоля. Вона не взяла татового прізвища. Баболя казала, що мама довгенько вагалася: брати чи не брати, але чомусь таки лишилася Семидолею.

Нам ніде — ні в хаті на хуторі, ні в нашому київському помешканні — не буває самотньо. З нами разом живуть ті книжкові герої, без яких просто можна було б померти від нудьги. То і Кіт Мартин, і Неквапи, і Бузиновий цар, і Пітер Пен, і Тоня Ґліммердал, і Мері Поппінс, і Пеппі, й Карлсон, і Вінні-Пух, і загадкова П'ятинка, і Домовичок (той, що з палітрою), і Ох, і премудрий Вертутій, і повно-преповно світлячків. Та що там світлячки — з нами навіть Старий Лев, що оселився недавно у Львові. Щоправда, всі вони невидимі для стороннього ока. Про них знаємо лише ми троє — мама, тато і я. А подивитися на Старого Лева ми якось із мамою-татом їздили. І — щоб ви навіть не сумнівалися! — він справді там є! Живе собі у мансарді з красивим краєвидом на місто і усміхається! У зоопарку леви гарчать, а цей — бачте! — весь час усміхається! А який же гривастий! А який ґречний та мудрий! Сказано — Лев! І ніякий той Лев не старий. Він ще ого-го! Побачив мене й на радощах махнув лапою, я не стрималася і теж у відповідь йому помахала. Звісно, рукою.

Татів найближчий приятель дядько Петро, що доводиться мені хрещеним, постійно дарує мені книжки "на виріст". Тому герої тих книжок ще сидять за палітурками, як у висотних замках, і чекають, коли я їх звідти визволю й покличу до нашого гурту. Нехай почекають, поки я добряче підросту.

Не знаю, як мені змалювати маму, щоб ви її уявили, та спробую. Звати її Оксана. На світі дуже багато Оксан, але нашу Оксану можна впізнати поміж багатьох. У неї русяві, злегка кучеряві коси, що спадають до пліч, і зелений обруч. Вона носить зелену сумку через плече. І загалом страшенно любить усе зелене — зелені сукні, зелені шалики й черевики, навіть зелений борщ. Малою я всім розказувала: це тому, що мама колись жила в казці і була там царівною-жабою. І хоч тато її знайшов і розчаклував, маму досі тягне на все зелене — певно, воно нагадує їй про колишнє життя.

Малою я дуже переживала, щоб мама не загубилася, бо часом вона буває неуважна. Але тато мене завжди заспокоював, що маму легко буде знайти.

— По зеленому? — допитувалась я, адже була певна, що якби мама загубилася, то її можна було б знайти саме за цими ознаками — русявими кучериками й зеленим обручем.

— Ми скажемо, що вона в нас гарнюня, і її швидко знайдуть, — запевняв мене тато.

Авжеж, я знаю: для тата мама не просто гарна, а найкраща. Він придумав мамі багато кумедних назвиськ: рибка, зозулька, ластівочка, голубонька — і мама на всі озивається.

Але в тата є ще одне гарне ім'я для мами — сонечко. Хоч сонечком у нього буваю і я. І це ще треба добре помізкувати, щоб відповісти як є: кого з нас із мамою тато частіше зве сонечком.

Мені невдогад було тільки одне — чого він ніколи не називає її жабкою? Може, боїться, щоб мамі не закортіло знову стати царівною-жабою? Чи що?

Цікаво, що на моїх малюнках мама завжди в короні на голові. От справжня королева — без корони, а мама — завжди. Хоч, може, тут немає нічого дивного. Мабуть, коли в людини є минуле, то воно від неї нікуди не дівається. І тому я весь час на своїх малюнках надіваю мамі на голову корону!

Я часто думаю: добре, що моя мама народила мене, а не Ніну! (Хто така Ніна? Про неї мова буде далі, до того ж ви її відразу впізнаєте — вона єдина з усіх у моїй оповіді казатиме на мене "Кет", та й то зрідка). Та що там — коли б ви тільки знали, як мені пощастило з мамою! Дарма що корона в неї на голові лише на моїх малюнках, і тієї корони ніхто не бачить.

Капосний Костик, правда, каже, що таких мам, як моя, хоч греблю гати. Мовляв, твоя мама — звичайна. Подивись, які в неї черевики. Весь час просять їсти. І вона майже не вилазить із потертих джинсів. А ґудзик на картатій сорочці у неї вічно тримається на чесному слові.

Ну вже я йому й відпекла! Чим це мамині черевики його не влаштовують? Черевики як черевики. Трохи стоптані. Ну й що? Мама не любить нових. Вона в них завжди натирає ноги й тоді ходить перевальцем, мов кривенька качечка. Хоч тато і тоді називає її гарнюнею.

Та Костик не вгавав:

— Он глянь на Нінину матір — еге, краля? Сережки по плечі, намисто до пупа і пахуча, як цілий Париж.

Овва, наче він знає, як пахне той Париж! Аби щось язиком ляпати.

Але від правди тут нічим критися — на Ніниній мамі завжди стільки солодкуватих пахощів, що цілий день у всьому нашому під'їзді пахне, мов у крамниці парфумів.

"Хоч носа затикай", — сказала б наша Баболя.

Моя мама теж пахтилася, але від її парфумів ніхто в під'їзді не затикав носа.

Ніна казала, що як виросте, то стане колекціонером.