Оповідання про скляну ниточку

БУДЬМО ЗНАЙОМІ!

Це сталося дуже давно. Може, думаєте, тоді, коли ви були ще зовсім маленькі? Ні. Набагато раніше. Не тільки вас або ваших мами й татка тоді на світі ще не було. Навіть дідусів дідусь ще не встиг народитися. Отоді й сталася подія, з якої починається наше оповідання.

З далекої далини, з чужоземної чужини морем плив корабель. На ньому купці везли соду. Не розтерту на порошок, а величенькі, мов камінці, кавалки.

Раптом налетів вітер. На морі почалася буря. Хвилі, як дикі коні, вимахуючи пінявими гривами, наскакували на корабель.

— Треба рятуватися! — сказав сивобородий мореплавець. Можливо, то був капітан корабля. Але самого слова "капітан" у ті часи ще не вигадали. Отже твердити, що це був капітан, я не можу.

Купці оточили сивобородого й почали сперечатись, що діяти далі. Без суперечок купці не зачинають жодної важливої справи. Посперечалися й поплили до берега. Там, у затишній бухточці, вони стали на якір. А самі зійшли на берег і вирішили зварити вечерю.

Старші наказали молодшим, щоб не гаяли часу й розпалювали багаття. Молоді кинулися туди— сюди і незабаром склали докупи чимало хмизу. Але поки купці сперечалися, кому з них дати кресало, щоб розпалити вогонь, вітер розвіяв сушняк навсібіч.

Що його робити? Добре було б обкласти вогонь камінцями. Але, крім піску й морських черепашок, навколо нічого не можна було знайти. Довелося принести з корабля кілька грудок соди, щоб обкласти ними зібраний хмиз. Тепер вітер не міг розвіяти паливо й загасити вогонь. Навпаки, він роздмухав його так, що всередині вогнища стало нестерпно жарко. І від того жару частина соди, піску та кілька маленьких морських черепашок розтопилися на рідину і злилися докупи.

А наступного дня, коли купці збиралися вернутись на корабель, один із них помітив, що під попелом вчорашнього багаття щось блищить. Він швиденько нагнувся і хотів був непомітно витягти й заховати свою знахідку. Але й інші помітили дивовижний камінчик. Він був прозорий, як вода, і дуже твердий. Як же гарно виблискував він у променях сонця!

Все це сталося у сиву давнину, і з'ясувати, кому саме дістався той камінчик, не вдалося навіть найученішим серед учених. Але один письменник, на ім'я Пліній, який розповів усю цю історію, запевняв, що той прозорий круглячок був першим скельцем, з яким познайомилися люди. Якби купці були такими ж освіченими, як Пліній, вони, напевне, привітали б маленьке скельце і, може, сказали б йому: "Будьмо знайомі!"

НАМИСТИНКА З МІСТА ФІВ

Далеко-далеко на південь, за високими горами, за широким синім морем є земля, яку звуть Африкою. Дехто жартома називає її Африкою-Жирафрикою. Бо в ній живуть довгошиї жирафи. І ще живуть там у річці Ніл страшні крокодили. Але не про них у нас піде мова...

На берегах Нілу з давніх-давен існує держава — Єгипет. Уже тисячі років тому єгиптяни були майстрами на всі руки. Вони вміли приборкувати непокірні нільські води, змушували їх напувати свіжою водицею землю. Вміли

вони зводити височезні палаци, прикрашені кам'яними статуями. Вміли з заліза робити різне господарське знаряддя та кувати зброю. І чи не першими в світі єгиптяни почали варити скло.

— Варити? — спитаєте ви. — Хіба ж воно борщ або каша?

Звичайно, скло не каша. Проте його все-таки варять. У величезні печі засипають чистий пісок та соду. А замість черепашок, які, пам'ятаєте, також розплавились у багатті мандрівних купців,— тепер кладуть крейду. Пісок, соду й крейду перемішують, і всю цю суміш так розпікають, що вона розтоплюється і стає рідиною. А коли ця рідина добре перекипить і стане зовсім прозорою, її охолоджують. Вона твердне й стає склом. Отже, бачите, скло й справді варять, хоч воно не борщ і не каша!

Тисячі років тому в Єгипті скло варили у звичайних казанах. І виготовляли тоді з нього тільки деякий посуд та різні прикраси, як, наприклад, браслети, намисто. Одна така намистинка збереглася до наших днів Було колись у Єгипті місто Фіви.

Давно зруйнували його ворожі навали, дощі й вітри. А потім, протягом довгих років, земля й пісок вкривали руїни цього міста.

З часом учені поклали собі дізнатися: яким було життя стародавніх фівян? Які хати й палаци будували тоді люди? З якого посуду їли? Чим обробляли землю? Щоб про все це дізнатися, вчені почали розкопувати Фіви. І серед каміння, черепків та піску, під уламками якоїсь будівлі знайшли маленьку скляну намистинку. Ця намистинка вважається найстарішою поміж усіх скляних речей, які нам тепер відомі.

Як же вона збереглася протягом стількох тисячоліть? Адже скло дуже крихке. Та річ у тім, що скло може жити довше, ніж дерево, залізо, навіть каміння. Звісно, якщо ніхто його навмисне не розтовче. Каміння розмиває вода. Залізо від води береться іржею, дерево гниє. А скло зовсім не боїться води. Воно не ржавіє і не гниє, і вода його не розмиває. Ось чому намистинка з міста Фів пролежала тисячі років захована в землі й лишилася ціла.

У КИЇВСЬКОГО князя

З давніх-давен наш рідний Київ славиться як одне з найпрекрасніших міст у світі. Ще тисячу років тому чужоземні посли та купці дивувалися з величі сивого Дніпра, з краси князівських палат, що були побудовані на дніпрових схилах. Купці привозили до Києва різні заморські дива. І кожен вихваляв свій товар, мовляв, кращого немає, не було й не буде в усьому світі.

Якось з далекого італійського міста Венеції прибув до Києва купчина, на ім'я Чезаре. З іншими купцями та послами прийшов він до Київського князя і каже:

— Привіз я тобі, князю, чудові товари. Ні в кого, крім мене, ти не зможеш купити такий посуд, такі прикраси для твоєї ясноокої княгині.

І дістав загорнуті в шовкову тканину скляні келихи і карафки та блискуче скляне намисто.

Мов зачаровані, дивилися на цей посуд, на чудові скляні оздоби чужоземні гості — посли та купці.

А Чезаре провів по келихах та карафках невеличкою скляною паличкою, і тонкий дзвін пішов князівським покоєм.

— Дзень-дзелень... — заспівали скляні красуні. І здавалось, що це не звичайний скляний дзвін, а тоненькі голоски промовляли: — Дзень-дзелень... Завез-зли нас світ за очі... Ні з ким нам тут буде слово вимовити,— дзеленчали вони.— Дзень-дзелень...

— Дзень-дзень-дзень... Хто це тут такі дурниці дзявкає? Диви, які бундючні заброди,— задзвеніло звідкілясь їм у відповідь.

І тут князівські слуги внесли на золотих тацях вино, налите в скляні келихи, такі ж красиві, як ті, що привіз до Києва купець Чезаре.

— Дякую тобі, дорогий гостю,— ледь посміхаючись, мовив князь.— Твій товар дуже гарний. І при князівському дворі конче потрібний. Це, як бачиш, зрозуміли й наші київські ремісники. Не відмовте, дорогі гості, випийте вина...

Сподобалось послам та купцям вино. А ще більше сподобались їм келихи, в які було його налито. І зроблено ті келихи було не в далекій Венеції, а у нашому Києві.

Коли ж увійшла до світлиці ясноока княгиня, гості побачили на ній не тільки скляне намисто, не гірше за венеціанське, а й блискучі скляні персні, такі, яких вони ніде й ніколи не бачили, хоча їздили по світу чимало.

Ой же ж і прикро стало Чезаре! Та раптом згадав він ще про одне диво, яке на його батьківщині робили зі скла. Примружив Чезаре свої хитрі купецькі очі й каже:

— Є у моїй рідній Венеції високі палати. На дверях, мов вартові, стоять мармурові статуї. Підлоги встелено килимами. А стіни в тих палацах прикрашають картини. Та не звичайні, не намальовані, а викладено їх зі шматочків скла.

І знову посміхнувся Київський князь:

— Посиділи ми тут з вами, дорогі гості. А тепер підемо погуляємо по Києву.

І повів князь своїх гостей до високої білої споруди, що й тепер прикрашає Київ,— до Софійського собору.

Зайшли всередину, глянули гості навкруги та аж завмерли від подиву: на стінах собору всіма барвами веселки виблискували портрети князя та його родини. А була в князя сімейка чимала. І всі ті картини, всі портрети було не намальовано, а викладено з маленьких кольорових скелець.

Ніде правди діти: купцеві Чезаре на кілька хвилин навіть мову відібрало, хоч він і був страх який балакучий.

Утретє всміхнувся Київський князь і каже:

— В нас ці картини звуться мозаїкою, а скельця для них виготовили київські ремісники — великі майстри скла...

Отака-то подія сталася в Києві майже тисячу років тому.

СКЛЯНІ БУЛЬБАШКИ

Кожна історія має свій початок. І ця теж.

Біля невеликого казана, в якому кипіло скляне вариво, працював скловар. Він занурював у казан з рідким склом металевий прут. На кінчику цього прута була невеличка глиняна формочка пляшки. Густе скло з усіх боків обліплювало формочку. Тоді скловар витягав її з казана та обкачував на камені, поки на кінці прута не починала виблискувати скляна пляшечка.

— А тепер, голубонько, прохолонь. Тоді я витягну з тебе прута, повитрушую глину, і станеш ти в мене справжньою красунею,— шепотів майстер.— Зараз я тобі до пари ще одну таку саму красуню зроблю.

Взявши інший прут, він попрямував до казана. І тут помітив, що вогонь під ним почав гаснути.

— Еге, так у нас діло не піде,— невдоволено пробурмотів скловар і почав роздмухувати вогонь. Та жарини в ньому були ще такі гарячі, що мало не пообпікали йому обличчя. Був той скловар людиною кмітливою й швидко зарадив справі. Взяв величеньку очеретинку і, щоб вона не загорілась, обмазав її кінчик глиною й почав крізь оту очеретину дмухати на жарини. І тут до його саморобної трубки прилипло трохи рідкого скла. Хотів струсити — не відстає. Він і дмухнув щосили в очеретину, щоб її прочистити. Як же він здивурався, коли на кінці трубки утворилася невеличка золотава бульбашка. Золотава, бо скло ще не встигло охолонути і було гаряче, мов самий вогонь.

Що сильніше він дмухав — то більша ставала скляна бульбашка. Зовсім як мильна. А ви ж, мабуть, бачили, як пускають мильні бульбашки? Може, й самі пускали або читали в книжці про цю забавку. Пам'ятаєте вірш письменниці Наталі Забіли "Бульбашка"?

Взяла соломинку маленька Маринка, в намилену воду вмочила кінець, а потім дмухнула в оту соломинку, і бульбашку мильну поніс вітерець...

Далі бульбашка злетіла високо-високо та й розтанула в небі.

А скляна бульбашка важка, за вітром не полетить. Коли вона почала остигати і тверднути, скловар обережно зняв її з очеретини, туди-сюди покрутив, приплескав денце.