Історія фарфорової чашки

Історія фарфорової чашки

У кожного з нас, мабуть, є своя улюблена чашка, та, з котрої ви п'єте чай або молоко. У когось на чашці намальовано четверо дівчаток або червоного ведмедика у зеленій курточці. Він підганяє блакитного віслючка, а попереду візка біжить цуценя, теж чомусь блакитне.

Ні віслючок, ані песик блакитними не бувають, як не буває і червоних ведмедиків. Такими їх намалював художник, який розписував цю чашку.

Чашки бувають різні за формою, розміром, кольором. Але с в них дещо спільне: всі вони зроблені з одного мате­ріалу — з фарфору.

Як і кожна річ, фарфорова чашка мас свою історію. Мені вона здається дуже цікавою. А коли знаєш щось цікаве, завжди хочеться розповісти про це своїм друзям. Тому я й вирішила розповісти вам історію фарфорової чашки.

Все почалося з глиняного горщика

Було це дуже давно. Ще за тих часів, коли на Землі жили первісні люди. Нелегко жилося їм. Адже вони ще майже нічого не вміли робити. А повчитися ні в кого, вони ж були найпершими людьми.

Не тямили первісні люди, як побудувати собі житло, з чого і як змайструвати зброю для захисту від хижаків.

Знаряддя праці у них були найпримітивніші — кам'яні сокири та ножі. Що вже говорити про посуд. Замість тарілок і кварт використовували шкаралупу горіхів або висушені гарбузи.

Люди збирали їстівне коріння, плоди та ягоди, полювали і ловили рибу. І коріння, і м'ясо їли сирими. Бо й вогонь вони тоді ще не навчилися запалювати.

Спливали роки, століття, тисячоліття. Люди розумнішали. І нарешті зрозуміли, що вогонь, якого вони раніше панічно боялися, можна приборкати і використати. Можна самим розпалити багаття. Візьми суху гілляку чи відрубай шмат сухого дерева, видовбай у ньому дірочку, встав туди сухий патичок і довго крути. Від тертя патичок спочатку розігріється, потім загориться. А тоді тільки піднеси швиденько вогник до хмизу — й незабаром розгориться веселе багаття.

Попервах багаття освітлювало печери, зігрівало людей узимку, відлякувало хижаків. Нарешті люди зметикували смажити на вогні м'ясо та рибу. Якою ж смачною здавалась їм ця їжа!

Але в якому посуді куховарити? Горіх чи сухий гарбуз на вогні згорали.

Жінки плели горшки з гілля і обліплювали їх глиною, щоб тримати в них їжу. Одного разу — навмисно чи випадково — потрапив такий горщик у вогонь. Гілля, з якого жінка сплела його, згоріло. А глина спеклася, затверділа.

Де, коли і як було зроблено перший глиняний горщик, де й коли навчилися люди обпалювати глину, точно не відомо. В ті часи людям ще й на думку не спадало, що можна вигадати літери й ними занотувати найважливіші події в житті людства. І тому ніхто не занотував такої важливої події.

З того часу проминуло багато тисячоліть, а люди й досі свій посуд роблять із глини. Різні є глини, різний і посуд.

Наприклад, кераміка — обпалена глина, часто-густо вкрита різноколірною поливою,— де не тільки посуд. Це ще й витвори мистецтва. Українська кераміка дуже красива, відома в усьому світі, і коли люди милуються розписними мисками, куманцями, глечиками, кониками та півниками, вони часом і не здогадуються, що ці витвори — прямісінькі нащадки першого глиняного горщика.

Фарфорова чашка — теж пра-пра-пра-, багато разів пра-правнука того ж таки горщика.

Гончарний круг

А тепер послухайте про одну людину, яку в наш час неодмінно назвали б винахідником, ще й дуже талановитим. Та, на жаль, такого слова — винахідник — тоді ще не існувало. Бо сталося все це в далеку давнину, не менш як шість тисяч років тому. Отже, імені того винахідника ніхто не пам'ятає.

Був той чоловік розумний, вигадливий.

Одного разу заманулося йому зліпити глечик, не простий, а поцяцькований різними глиняними прикрасами.

Заходився він біля глечика, а глина неначе закапризувала, не хотіла коритися волі майстра. Бігає він навколо глечика, аж упрів. Надокучила йому та біганина.

— Скільки мені ще біля тебе гонки скакати? — звернувся він до впертого глека. — Як з тобою впоратись?

Почав гончар думати, пробував так і сяк. Потім узяв дерев'яний кілок, надів на нього дерев'яний круг, вирізаний зі старої дошки. Надів так, щоб круг на кілку крутився. А тоді сів проти нього і поклав на круг невдаху-глечика. Лівою рукою круг повертає, правою посудину ліпить — погладжує. Зручно і набагато швидше.

Так у сиву давнину було винайдено гончарний круг, який, і нині вірно служить гончарям.

Звісно, інші гончарі поліпшили і вдосконалили цей пристрій. Хтось придумав крутити його ногами. А коли з'явилася електрика, до круга пристосували двигунець, і тепер досить натиснути на кнопку, увімкнути струм, і круг починає крутитися, а гончар спокійно сидить і тільки руками надає посудинці потрібної форми.

Розповідь про впертого гончаря

У Китаї здавна виготовляли посуд із червоної та жовтої глини. Посуд був красивий, тільки, на жаль, важкуватий. Бо з такої глини тонкостінної мисочки або чашки не зробиш. Проте китайці дуже пишалися своїми чашками, тарілками, вазами і хвалькувато постукували нігтем по них, задоволено прислухаючись до звуку, що при цьому утворювався.

Та ось один гончар знайшов особливу білу глину. Знайшов на горі, яку китайці називали Каолін. Китайською мовою це означає "Високий пагорок".

Гончар був дуже кмітливий і дуже впертий. Заманулося йому зробити з білої глини чашечку.

— Ти що, з глузду з'їхав? — говорили йому друзі.

Ні діди, ні прадіди наші не робили посуду з цього білого порошку. А коли не робили, то й ти не берися.

— А я зроблю! — відповів упертий гончар.

Приготував глиняне тісто і взявся до роботи. Незабаром перед ним вишикувалися рядочком невеличкі біленькі чашечки. Дивиться на них гончар і радіє. Намилувався і поставив у ніч, в якій завжди обпалювали глиняний посуд. Коли минув потрібний для обпалювання час, гончар витяг свої посудники з печі й мало не заплакав від досади. Його чашки порозпливалися, перетворились на якихось потвор.

Я вже вам говорила, що гончар був людиною впертою. Після першої невдачі він не відмовився від свого задуму.

— Чогось не вистачає глиняному тісту,— вирішив він.— Чого б до нього додати, щоб чашечки стали міцнішими?

І почав шукати домішки, перетирати на порошок різні камені й додавати їх до білої глини. Але тісто не стало краще. Зроблений з нього посуд, який раніше розпливався і розтікався, тепер розколювався на черепки. Іноді окремі посудинки ставали слухнянішими. Хоч їхні стінки втрачали надану їм форму, але не ламалися. Проте чашечки, як і раніше, мали жалюгідний вигляд.

Наш гончар набув слави дивака, зубожів. Адже він нічого не заробляв, шукаючи потрібних домішок до білої глини.

І все ж таки він був переконаний, що таку домішку можна знайти. І дивно: чим більше спливало часу, тим менше з нього сміялися. А коли він помер, так нічого й не домігшись, знайшлися люди, які продовжили його пошуки.

Коалін і циши

І одного дня інший гончар, теж великий вигадник додав до білої глини розтертий на порошок камінь, який китайці називали циши. А ще додав розтертого, наче борошно, звичайного піску. Перемішавши з ними глину, долив води, знову перемішав, поки не одержав однорідну масу, схожу на тісто. Зліпив з неї невеличку кульку і поклав у піч. Вирішив не марнувати час на виготовлення посуду, а спочатку перевіриш, що з того тіста вийде.

У нього аж руки тремтіли, коли витягав свою кульку з печі.

— О, диво! — скрикнув він. — Дивіться, люди, дивіться! — І побіг показувати всім тверду білу кульку. Перший, найперший у світі шматочок фарфору.

Але тоді він ще так не називався. І взагалі ніякої назви не мав.

На жаль, поверхню кульки вкривала кіптява, і були на ній дві-три ледь помітні тріщинки.

Гончар узяв трохи глини, що, як йому було відомо, краще від інших витримувала жар, зробив з неї невеликого горщика і вже в ньому обпалив ще одну кульку з білого тіста. Тепер на ній не було ні кіптяви, ані тріщинок.

Не гаючи часу, гончар почав ліпити із своєї суміші чашку, щоб швидше поставити її в піч. Та от лихо: глиняне тісто, з якого легко було зробити кульку, не хотіло ставати чашкою, воно було крихке і розсипалося в руках.

Гончареві надокучило морочитися з неслухняним глиняним тістом. І він вирішив відмовитися від свого наміру.

— Мабуть, із білої глини і справді не зліпити посуду,— промовили старі люди.

— Дійсно, не зліпити,— повторили за ними молоді.

І гончар закопав залишок свого тіста в кутку подвір'я, щоб воно не нагадувало йому про невдачу.

Тсені

Проминуло багато років. У гончаря виріс син, а потім і внук. Всі вони були гончарями. Якось заходився внук садити у дворі дерево. Почав копати землю. Що таке? В одному кутку подвір'я земля якась незвичайна, світлого кольору. Пригадав він розповіді діда і зрозумів, що знайшов суміш циши, піску і білої глини, принесеної дідом з гори Каолін. Узяв дрібку, розім'яв пальцями. А вона м'якенька і слухняна. Що заманеться, те й можна з неї виді пити.

Пролежавши багато років у землі, частини суміші неначе позросталися. І вже не розкришувались, не розсипалися. Перетворилися на чудове фарфорове тісто.

З того дня минуло більше тисячі років. Люди, які розповідали один одному цю історію, можливо, що-небудь в ній і переплутали. Тисяча років — не один день. Але дещо відомо достеменно. Відомо, що фарфор винайшли в Китаї, що першу фарфорову посудинку було виготовлено із суміші білої глини, фарфорового каменю-циши і піску. Також точно відомо, що китайці, перш ніж робити з цієї суміші посуд, закопували її в землю і тримали там кілька десятиліть. А обпалювали фарфор у глиняних вогнетривких горщиках.

Уже перший фарфоровий посуд був дуже красивий. Стінки фарфорових чашечок були тоненькі, аж прозорі. Вони весело виблискували. Блиску їм надавала полива. Виготовляють поливу з тих же складників, що і фарфорове тісто, тільки беруть їх в інших пропорціях. Коли вкритий поливою посуд потрапляє в піч, полива навічно спікається з поверхнею фарфору, вкриваючи його тонкою, схожою на скло плівкою.

Перші фарфорові чашечки були білими, ледь зеленкуватими. Коли по них клацали нігтем, чувся мелодійний дзвін, схожий на звуки "тсе-ні-і".