Щодня по обіді ми з Матвієм стаємо потягами. Уже майже місяць, відколи тато від нас поїхав.
Починається все після уроків. Я забігаю до малого в клас. Вітаюся з Мариною Вадимівною й допомагаю братові зібрати речі.
Сьогодні виходить якось криво — усе сиплеться з рук.
Кольорові олівці викочуються з пеналу й падають на підлогу.
Ще й мимохіть стаю на точилку. Прозора оболонка, схожа на товстого жука, тріскає. На підлозі — розчавлений пластик і дерев'яна стружка. Але Марина Вадимівна нам не дорікає.
— Ти молодець, Дмитрику! — промовляє вона. — До понеділка, хлопці! Обережно дорогою!
Добре хоч по голові не гладить.
Нарешті ми виходимо зі школи. Повертаємо праворуч, чекаємо на зелене й переходимо вулицю. Йдемо каштановою алеєю. Малий збирає каштани й суне собі до кишень.
Рюкзак у нього на спині — як хатка равлика.
— Допомогти?
— Не треба! — бубонить він.
— Ну то давай швидше!
Ми повертаємо до вокзалу й простуємо до залізничного мосту. Перед коліями починається звична біганина. Люди метушаться між касами й кіосками, носять валізи, возять тачки з картатими сумками. Бабці торгують пиріжками й кавою з термоса. Диктор оголошує, які потяги прибувають, а які відходять. Смердить залізом і туалетом. Бігають собаки.
Голуби й горобці дзьобають лушпайки від насіння.
Колії розтинають наше містечко навпіл. Наш дім — на тому боці. Раніше тато забирав нас на авто. Ми діставалися додому швидко, хіба часом застрягали на переїзді — пропускали поїзди. Тепер ми з малим ходимо самі, через міст.
Матвій виривається вперед. Він біжить сходинками й рахує собі під носа.
— Один-два-три-чотири-п'ять-шість-сім-вісім-дев'ять-десять. Один-два...
Далі десяти він ще не вміє.
— Стій! — біжу за ним.
Але на середині мосту Матвій зупиняється.
Це наше звичне місце.
Матвій мовчить.
Я спльовую. Слина летить далеко вниз і губиться десь між кістяком із рейок, бурим щебенем і сміттям.
— Мама каже, плюватися не можна, — каже Матвій.
— Бе-бе-бе! — перебиваю. — Рахуватимеш?
— Ти перший, — мимрить брат.
Я заплющую очі й рахую до ста. Минає кілька хвилин, бо я спеціально розтягую слова.
— Обережно! На першій колії — швидкий потяг! — оголошує диктор.
Я всміхаюся.
— Вау! — шепоче Матвій. Примружившись, він вдивляється в горизонт.
Гул наростає.
Міст вібрує, голоси птахів губляться в металевому шумі залізниці. Під мостом, прогудівши, пролітає срібляста блискавка — в'юх!
— Інтерсіті! Ти — Інтерсіті! — із захватом шепоче Матвій.
— Єс! Єс! Єс! — підстрибую я.
Я — Інтерсіті!
Це було не дуже чесно, бо я знав розклад, а Матвій — ні.
Але він сам віддав мені перемогу. Я ж пропонував, щоб він рахував перший.
— Куди поїдеш? — питає захоплено брат.
Я замислююся. Сьогодні мені не хочеться до моря.
І в гори не хочу теж.
До тата, думаю я. Я поїду до тата і заберу його назад додому. Чого ж він так довго не повертається?! Невже він покинув нас?
Матвій мовчить. На мить він заплющує очі. А потім, повторюючи за мною, спльовує з мосту.
— Твоя черга! — кажу.
Брат киває. Я рахую до ста замість нього. Звично розтягую слова, роблю паузи. Хочу зловити якийсь справді крутий потяг для Матвія. Йому це сьогодні потрібно. Цілий місяць він якось тримався. А сьогодні от — зігнувся, мов равлик. Дійшло.
— Ну! Ну! — шепоче брат, вдивляючись в горизонт.
Нічого не їде. Навіть електричка на Козятин. Запізнюється.
— ...дев'яносто вісім... — тягну повільно, як можу. — Де в'яносто дев'ять. Дев'яносто дев'ять з половиною... Де в'я нос то дев'ять з четвертиною... Дев'яносто дев'ять на волосині...
Сто.
Нічогісінько.
Але Матвій стогне:
— Фу-у-у, ні!
Обертаюсь і бачу, як поповзом, із додаткової колії, виїджає старенький маневровий тепловоз*1 ЧМЕ3. Трохи схожий на коника-стрибунця, якому намалювали жовті й червоні смужки.
— Тепер я ЧМЕ! — ледь не плаче Матвій.
— Ну, це ж круто! Ти можеш... Ти можеш... маневрувати!
Тягати електровози, збирати вагони докупи...
Я й сам відчуваю, як жалюгідно це звучить. ЧМЕ3 не їздять ні в Одесу, ні в Мукачево. Вони взагалі не їздять, а повзають.
— Але ці тепловози нікуди не їздять! — озвучує мої думки Матвій. — Взагалі! Тільки на станціях! І в депо́*2 !
— Ну, — я розводжу руками. — Давай поміняємось?
Будеш Інтерсіті, а я...
— Не хочу! — розвертається він і біжить убік дому. Хатка равлика тисне його до землі, але брат не чує під собою ніг.
— Стій! — біжу за ним. — Куди ти?
Матвій з усієї сили врізається в якогось чоловіка.
Підводжу очі. Тато?
Наші погляди перетинаються. Тато пригортає Матвія, гладить по голові й дивиться на мене.
Поволі підходжу.
— Ти... повернувся? — копаю кросівком камінчик.
Тато плескає мене по плечу.
— Прийшов вас зустріти. Як ви? Дмитрику, Матвію? Скучили?
Обличчя в нього змарніле. Очі — більші.
— Та норм, — стенаю плечима, втупившись у бетон під ногами.
Матвій підводить голову і вдивляється в татове лице.
— То ви з мамою помирилися? — ляпає брат.
Тато на мить застигає.
— Та хтозна. Там буде видно, — махає рукою.
Брат зітхає.
— Але надія є, — підморгує нам тато. І ледь-ледь починає всміхатися. Самими кутиками.
Спина під равликовою хаткою випрямляється. Матвій засовує руки в кишені й торохкотить каштанами. Ми всі, як за командою, обертаємося й дивимося на колії. Під мостом, перетягуючи вагони з однієї колії на іншу, трюхикає тепловоз ЧМЕ3.
— А знаєте, хлопці, я — як той маневровий, — каже тато.
Матвій із відкритим ротом дивиться на тата.
— Маневровий? — кривиться він.
— Ага, — киває тато. — Не можу далеко від своєї станції.
Примітки
*1 Маневрува́ти — рухатися, переміщуватися, оминаючи перешкоди. Маневровий тепловоз — вид транспорту, який перетягує вагони колями залізничної станції.
*2 Депо́ — підприємство, де обслуговують залізничний чи міський транспорт.