Дуже добре

Олександр Копиленко

Сторінка 2 з 45

Хоч без чоловіка лишилася, зате синів викохала. З Максимом строго розмовляє. Хто ж його вчитиме, коли батька немає?

З цією козою, з онукою, тільки не зговоришся. Говори не говори,— нічим не зарадиш, коли захоче Кіра по-своєму зробити. От не слухає і все.

Спробувала Одарка Іванівна знову дорікати Кірі, що без панчіх іде в таку погоду. Кіра ніжно обняла бабу:

— Бабусю, ви ж заслужена бабуся республіки, зрозумійте мене, я повинна хлопцям довести, що вони нещасні мерзляки. Я засперечалась,— значить, до снігу ходитиму без панчіх. Я теж хочу бути героєм!

— Господи, що ти вигадуєш?

— Господа немає, як немає зараз і часу проробити з вами це питання. Поспішаю.

Одарка Іванівна тільки й спромоглася поправити Кірі бантик у косі та поясок на пальті перекинути,— поспішаючи, Кіра цього не помітила.

— Колись діти були, гімназистки... Такі тихі та лагідні, слухняні...— сумно хитала головою баба.

Кіра зацікавилася — звідки бабуся їх знає?..

— У нашого попа дочка вчилася в гімназії, така лагідна, як її батько.

— А ви ж не вчились? Бабусю, майте на увазі, часто паразити дуже скромні на вигляд, а шкодять здорово. Жаль, нема часу продовжити дискусію. Пішла... Ой, мало не забула! Бідний Гаврюшко, ти ображено муркотиш! Стрибай сюди, попрощаємось. Гаврюшко, раз, два, три!

Великий сірий кіт легко стрибнув на стіл. М'яко вигинаючись, повернувся боком. Мов на пружинці, крутиться кінчик хвоста. Вуси ледве тремтять, і спина хвилясто гнеться. Оксамитову пляму носа, з двома темними цяточками ніздрів, облизує вогкий рожевий язик. Гаврюшка тихо муркотить і, бавлячись, показує гострі, ніби виточені ювеліром, зуби та схожі на костяні коми кігті.

Кіра погладила кота по спині.

— Ледарю, ти, мабуть, забув уже, як миші пахнуть? Виконуєш свою програмуй Говори, нахабо товста!

— Учора такого пацюка впіймав біля сарая, що я аж перелякалась,— втрутилась Одарка Іванівна.

— Пацюка впіймав? Вітаю тебе із щасливими ловами! — урочисто вклонилася Кіра котові.— Ти герой! Дай лапу! Та не дряпайся, не можеш культурно лапи подать! Я тобі білі рукавички куплю... Гаврюшко, Бубир іде! — раптом різко крикнула Кіра.

Трубою вигнувши хвоста, по-бойовому наїжачивши на спині шерсть, Гаврюшка, мов сірий метеор, підлетів угору і одним стрибком опинився під ліжком. Звідти почулося войовниче пирскання — хрипкий виклик на двобій.

Кіра аж присіла зо сміху. Це її робота — сама вимуштрувала Гаврюшку. Довго працювала, але які досягнення! Правда, батько удає, що йому не подобається така гра, а сам сміється. Надто чутливо реагує хоробрий Гаврюшка на прізвище Бубир.

— Вилазь, Гаврюшко, я жартую,— покликала ніжно Кіра.— Нікого немає, бувай здоровий, славний мисливцю, гульвісо і дурню! Музико — марш! Бабусю, не сумуйте без мене і не турбуйтеся про мої ніжки без панчіх... Бабусенько, ну посміхніться! До побачення!..

Як ураган, Кіра вилетіла з хати, в коридорі вигукнула комусь привіт і дрібно заторохтіла по східцях.

Одарка Іванівна постояла серед кімнати, посміхнулась, похитала головою. Кіт треться об її ногу і муркотить, ніби справді грає марш Кірі.

Залишилася баба сама на весь день. Звикла баба рано вставати. Вдосвіта вже на ногах. Прибирає, в крамницю сходить, нагодує всіх...

Одарка Іванівна стоїть серед кімнати і посміхається... Звикла розмовляти сама з собою:

— Нашого ковальського роду, вітер — не дівчина! Породу зразу видно. Ковальська вдача, яка вдача! На горе хлопцям виросте. Колись, онуко, і я такою була. Пройду було — земля горить! Порода своє бере... Було як підеш...

Одарка Іванівна по-молодечому круто повернулася на каблуках, випросталася і... засоромилася. Озирнулась навколо. Гаврюшка дивиться на неї круглими, мов жовті гудзики, очима. Поглядає кіт і вусиками водить — посміхається.

— Ти чого дивишся? Бубир іде! Не слухаєш? І ти не слухаєш? Я тобі покажу... Таку дочку покинула мати, такого чоловіка з ковальського роду... І з ким? Бубир сподобався!

Замислено подивилася Одарка Іванівна у вікно, де швидко мчав заклопотаний день.

Гаврюшка стрибнув на диван, вмостився зручно і почав лапою чепурити свою вродливу голову; він причесав геройські вуса. Красунь Гаврюшка дуже стежить за своєю випещеною зовнішністю.

2

Місто лежить на перехресті індустріальних шляхів України, під п'ятдесятим градусом північної широти і тридцять шостим градусом східної довготи. Навколо нього виростають нові заводи. Влітку через місто летять пекучі суховії, а взимку дмуть холодні норди і норд-ости. Нові заводи виростають щороку. На заводи приходять і нові люди.

Батько, Максим Коваль, вміє цікаво розповідати Кірі про місто і заводи. На уроці географії теж розповідали про столицю індустрії. Кіра знає не тільки заводи!.. У червоноармійців були, у пілотів, професорів і художників. А свій район Кіра вивчила, як власні кімнати. Кожен будинок, ліхтар і вивіску...

Приємно ходити по рідній землі. На вулиці завжди весело. Здається, і люди всі дуже близькі.,, Та людей зразу не взнаєш... Скільки їх, найрізноманітніших, проходить! От коли б можна знати, про що людина думає і куди поспішає? Які бажання, надії, турботи несуть оці тисячі людей, що поспішають вулицями? Тоді все на світі можна знати. Бо головне — це люди. Кожна людина не схожа на іншу.

Кіра пильно вдивляється в обличчя прохожого, що шкутильгає назустріч. Може, він ґерой і його поранено десь на польському фронті? Може, і він був у Червоній кінноті під командою товариша Будьонного, як дідусь Семен, батько та Надійна Троян? Шкода, що немає способу дізнаватися про думки людей! Ідеш собі вулицею, і кожна людина перед тобою, як сторінка з книжки... Все зрозуміло... Подивишся — ото ворог, а того даремно образили.

Все зрозуміло...

Жовте листя падає з дерев — зрозуміло. Листя робить мертві петлі в повітрі — теж зрозуміло.

До трамвая ще лишилося два квартали. Кірину увагу привернула до себе вивіска. Досі в цій будочці працював веселий швець дядько Боря. Він завжди співав і латав Кірі черевики.

Виявляється, дядька Борі вже немає. Навіть вивіску нову намальовано: великий примус, а поряд напис суриком: "Кустарна майстерня по ремонту примусів товариша Зар'янца".

"Дуже дотепний кустар, коли спромігся замовити таку веселу вивіску! Ремонтує примуси товариша Зар'янца! Талановито придумано! Приведу друзів, покажу. Треба спочатку подивитися на цього майстра... Може, він вигнав звідси співучого дядю Борю? Напевне, так".

Кіра рішуче ступила на хитку дошку, що правила і за поріг, і за ганок. В майстерні смерділо гасом і димом, в сутінках сидів суворий чорнявий дядько з густим і настовбурченим чубом, прокопченим димом.

Забрудненими сажею руками майстер лагодив примус. Пильно вдивлявся він в надокучливо-шумну машину, нахилявся до самого вогню, ніби нюхав своїм довгим, гострим носом синю квітку, що коливалась на чорній примусній голівці.

Майстер щось наспівував собі під ніс і не звернув ніякісінької уваги на відвідувачку. Це трохи спантеличило Кіру. Вона вже озирнулася на двері, щоб миттю зникнути і втекти від цього похмурого примусного ворожбита. Та раптом примус важко зітхнув, спустивши дух, і квітка вогню померкла.

Настала цілковита тиша, неприємна і непотрібна.

— Скажіть, будь ласка, ви ремонтуєте примуси лише товаришеві Зар'янцу? — спитала Кіра і злякалася свого запитання. Треба було щось інше спитати!.. Мимоволі посунулася задки до дверей і трохи одхилила їх, щоб зручніше було вибігти.

Задимлений, гостровусий кустар насмішкувато зиркнув на дівчину і відповів байдуже, неправильною вимовою, одрубуючи кожне речення:

— Я сам Зар'янц. Навіщо свій примус ремонтувати? Чужий берем ремонтувати... Принось, ремонт дамо.

— Добре, до побачення...— Кіра відчинила двері.

— Моє шанування, панночко... Як тебе звать?

Кіра відповіла.

— Хороше ім'я. Принось примус. Новий примус буде...

— А це що лежить біля вас у кутку? — спитала Кіра і показала пальцем на старий розбитий електромотор.

— Електромотор. Кращий у світі. Продаю дешево. Купи. Зробиш собі аероплан.

— Обов'язково куплю. Тільки він старий, попсований.

— Новий у магазині. Будь ласка... Старий у нас дешево. Купи. Приходь, продам...

Мотнувши косами, що блиснули, як промені, Кіра стрибнула через хиткий поріг.

"Тікай, Кіро!" — сміючись, подумала Кіра і кинулась бігти, але за п'ять кроків спереду почула знайомий голос — рідний, близький... Кіра зупинилась і побачила матір, що йшла з Сергієм Івановичем Бубирем.

Кіра від несподіванки так розгубилась, що і не відчула, як на неї хтось налетів ззаду по інерції. Вона пішла вперед, не зводячи очей з матері.

Весь ранок сьогодні хотілося бачити матір... Хотілося, щоб мати прибрала в кімнаті на свій смак, випровадила в школу, сказала на дорогу кілька теплих повчальних слів і погрозила за жарти і смішливість. Мати не любила Кіриних жартів і запитань.

Мама!..

Вже два роки цього слова майже не вимовляють голосно в квартирі — з того дня, як Ганна Дмитрівна виїхала. Але батько так хороше ставиться до своєї колишньої дружини. Жодного поганого слова не сказав про матір! Та коли Кіра розповідала йому про зустрічі з нею, батько слухав мовчки і питав про щось інше... Помітивши це, Кіра зовсім перестала розмовляти з ним про матір. Баба недолюблює Ганни Дмитрівни і не приховує цього. А Кірі часто кортить поговорити про матір. Навіть перед Руфою, з якою вона вирішила дружити до смерті, Кірі соромно розкрити всю ніжність, яку викликає в неї слово "мати".

Тому Кіра іноді по секрету розмовляє з Гаврюшкою. Та з котом можна, це нічого! Але ніхто, ніхто в світі не повинен знати, що Кіра двічі плакала, притискаючи до грудей велику ляльку Маринку — подарунок матері на іменини, коли Кірі буЛо чотири роки. Маринка витріщала круглі, великі, світло-блакитні очі, безпомічно розводила пухкенькими рученятками і своїм мовчанням спонукала на дальші розмови. Хоч і соромно про це згадувати, але після розмов з Маринкою Кірі ставало легше. Ніжно, лагідно і ласкаво цілувала Кіра Маринку, називала донечкою, бо самій хотілося такої ласки.

Незручно ж Кірі щоразу бігти до матері, коли без неї буває сумно! А зустрічі такі рідкі, особливо останнім часом. І взагалі розмовляти їм удвох стало тяжче. Мати не помітила, що Кіра вже виросла, дещо знає, багато в чому догадується і багато чого навчилася.

1 2 3 4 5 6 7