Свою білочку я приніс із лісу в кишені, така вона маленька була. Мабуть, з гніздечка випала і покірно сиділа на низенькій гіллячці. Щоб хижаки її не з'їли, я й забрав білочку додому.
Це таке втішне і веселе звірятко! Швидко виросла білочка і стала зовсім ручна, на плече мені лазить і все зазирає в руки — чим я її смачним погодую. Любить білочка смачне.
Сама собі й місцечко вибрала білочка в хаті. Оселилася вона в запічку, у вузенькій пічурці біля лежанки. Там і тепло, і затишно, і немов у нірці живе білочка. Я їй підставив невеличкий стовпчик, і вона вмить вилазить до своєї хатинки. А частіше просто одним стрибком з землі опиняється в пічурці.
Намостили ми білочці там гніздечко, і ото й була її квартира. Горішки, насіннячко білочка тягне до себе додому і там сама собі нишком ласує.
Ніколи нічого не крала наша білочка. Хіба до насіння, до горішків або до ягід добереться,— тоді наховає в своє кубельце і, мабуть, думає, що ніхто й не помітив хитрощів маленької крадійки.
Тільки мого друга Василя ніяк не хотіла визнавати білочка. Як не намагався Василько приручити білочку — не хотіла вона до нього в руки йти і їжу з рук брати. Нічого не могли ми вдіяти. Тільки Василь приходив — білочка зразу ховалася в свій запічок або залазила кудись аж на шафу і звідти спостерігала все, що робиться в хаті.
Василь і сердитись почав на білочку, тоді вона ще дужче стала боятись його. Насилу я переконав хлопця, що білка нікого, крім мене, не визнає, бо звикла змалку до свого хазяїна.
Одного разу приходить до мене Василько і, нічого не кажучи, все намагається стати так, щоб я звернув увагу на його нову кепку. Хорошу синю кепку йому з міста батьки привезли. Всі хлопці заздрили Василеві, і я теж ніби позаздрив, пильно оглянув кепку, приміряв на свою голову — не налазить. Василько навіть зрадів, може, боявся, що я собі теж куплю таку самісіньку кепку — тоді він не зможе сам один пишатися чудовою обновою... Оглянули ми з усіх боків нову кепку, приміряли, і Василь обережно поклав її на маленький столик, що стоїть біля мого ліжка.
Годували ми пташок і міняли в клітках воду, потім виходили дивитись на наших голубів, перепелу проса всипали, посиділи в садку під яблунею і поговорили про наші важливі справи.
А коли Василь зібрався додому йти, виявилося, що пропала нова-новісінька його кепка. Переполошився мій Василь, перелякався, аж зблід. Він-бо пам'ятав добре, що клав її на столику, а на тому місці нічого немає. Не могла ж кепка сама кудись втекти або вистрибнути в двері?
Де ми тільки не шукали ту кепку! Все в хаті перекидали, під всіма столами й ліжками лазили, в умивальник зазирали — ніби вона сама могла туди стрибнути і втопитись. Навіть на горище полізли і в пилюгу вимазалися, як марюки. На печі і в печі кожен куточок оглянули. Немає кепки. Зникла, немов її і не було.
Соромно було Василькові, але сльози таки в нього на очах заблищали. Мало не заплакав хлопець, а я не знав, чим його і втішити. Обіцяв поїхати в місто й купити ще кращу кепку, але Василько певен, що кращої, як у нього була, на всьому світі немає.
Зовсім сумний збирався Василь додому. Я вирішив іти з ним і сказати батькам, що кепка зникла в мене н хаті і Василь не винен. Вже ми дійшли до дверей, коли несподівано з'явилась білочка і весело стрибнула на стіл. Чомусь, доки ми шукали кепку, вона не вилазила із свого приміщення.
Тоді я згадав, що ми забули ж пошукати в білоччиній хатинці. Швиденько я засунув руку в пічурку і витягнув звідти чисту-чистісіньку Василеву кепку.
Василь Сидорович аж підстрибнув з радощів.